Фото: Настя Горпінченко/Громадське радіо
Стримування лінії фронту на Донеччині та Луганщині дається українській армії дуже дорогою ціною. Росія значно переважає у кількості озброєння та працює за тактикою «випаленої землі», не припиняючи обстріли ні вдень, ні вночі, розповідають поранені військові, яких евакуюють на лікування. У частини з них уламки ще в тілі. Вийняти їх у найближчих до фронту лікарнях немає можливості. Тут їх тільки стабілізують та відправляють далі.
Високий військовий із бородою та електронною сигаретою у руці — це «Мєхан». Він з Донеччини. На війні не перший рік. Ми говоримо з ним у кареті швидкої, бо він підірвався на міні. Він один із екіпажу БТР — вони із побратимами майже постійно в машині: евакуюють поранених та вбитих, підвозять бойові комплекти чи продукти. Каже, — росіяни буквально полюють за їхньою технікою.
«Артилерія «випасає» машини. Відчули це на своїй шкірі, коли за тобою летить дрон, ти намагаєшся маневрувати і вони ось так довкола тебе «кладуть». Ну, поки не влучили», — сміючись розповідає хлопець.
Від початку повномасштабного вторгнення він боронив Харківщину на Ізюмському напрямку. Каже, що попри все, навіть там було простіше, ніж на сході.
«Бойовий дух, він є, коли безпосередньо з противником бʼєшся, а артилерія — це ж таке, треба мати міцні нерви. Це сильно тисне».
Читайте також: «Це зовсім інша війна, ніж у 2014»: фоторепортаж з Авдіївки
Росія значно переважає у кількості артилерії, кажуть військові. В одному евакуаційному екіпажі їдуть бійці, що стояли на різних напрямках на сході.
«Я не знаю точні цифри, але на один наш снаряд припадає приблизно 20 їхніх, плюс-мінус. І це тільки по ствольній артилерії, не кажучи вже про касетні снаряди та фосфорні, якими вони «насипають». Артилерія в них працює за тактикою «випаленої землі», тобто стріляти, аби куди, аби в той бік, де противник. Наша ж артилерія працює точково, тобто по координатах: є ціль — стріляємо, немає цілі — не стріляємо. Воно якби з одного боку і правильно, бо у них «заліза» дофіга, а у нас не дуже, але з іншого боку, воно ж напрягає, коли постійно отак прильоти, прильоти, прильоти…», — каже «Мєхан».
Його підхоплює інший військовий, Славік:
«Така сама ситуація, немає нічого кращого, артилерії немає, не вистачає в нас артилерії проти їхньої».
Хлопці припускають, що таку тактику російські солдати обрали, бо зрозуміли, що тільки у такий спосіб можуть боротися із українською армією. Саме тому, аби протидіяти їм, потрібно більше артилерії.
«Та крім арти нічого не потрібно, бо в них піхота — це м’ясо», — каже «Джоні».
Він дістав поранення, боронячи Сєвєродонецьк — адміністративний центр Луганщини. Бої у місті точаться вже понад 2 тижні. Росіяни дещо відійшли і продовжують «крити» наших бійців із відстані. Тільки за один день в його підрозділі, каже «Джоні», було 22 «трьохсотих» (тобто поранених) — всі від артобстрілу.
Читайте також: «У 2014 році все тут починалося» — репортаж зі Слов’янська
Офіс президента повідомляє, що ми втрачаємо 100-200 українських захисників і захисниць щодня. Це здебільшого мінно-вибухові травми, кажуть лікарі.
«Інтенсивність набагато зараз більша. Зараз активні бойові дії, використовується важка артилерія, авіація, дрони, тут хочеш не хочеш, а ми маємо розуміти, що ворог грає не за правилами, тому така велика кількість важких поранень. Характер травм буває різний: починаючи легкими, закінчуючи політравмою та нейрохірургією, мінно-вибуховими травмами від артобстрілів, вогнепальними, осколковими, акубаротравами», — пояснює Віталій Маланчук, лікар-хірург, командир медроти 81 бригади ЗСУ.
Із поля бою поранених евакуюють, як медики медбригад ЗСУ, так і лікарі добровольчих підрозділів. Росіяни обстрілюють навіть машини медиків. За законами і звичаями війни, лікарі мають особливий статус і їх заборонено атакувати, проте рф обстрілює і їхні авто.
«Люди, які були і під артобстрілами і отримували мінно-вибухові (поранення — ред.), є різного роду і автомобілі наші обстрілювали неодноразово, попри те, що мають знаки. Ну, правил в цій грі не існує для ворога, ви самі розумієте, тому медики фактично нічим не відрізняються від військових», — каже Віталій Маланчук.
Читайте також: «Бахмут ми не віддамо, бо окупанти підуть далі». Інтерв’ю із захисниками, які стримують наступ російських військ на Слов’янськ
Припинити безперервний потік втрат може лише достатня кількість далекобійного озброєння, обіцяного західними партнерами, кажуть військові. Стояти на своїх рубежах вони будуть до останнього, бо знають, за що воюють, каже «Студент», 24-річний військовий з Донеччини. Ми зустрілися у госпіталі. Він тільки чекає на операцію, проте вже зараз каже — за пару місяців (такі терміни прогнозують медики) він знову повернеться на передову.
«Багато, звичайно, друзів моїх загинули, багато інвалідами залишилися, але нам треба триматися. Я тримаюсь, по перше, за те, що я тут живу, я з Костянтинівки, я тут народився, я ні до кого не приходив. Це вони до нас прийшли, тобто ми маємо за це боротися».
Настя Горпінченко, Донеччина, Громадське радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS