Марина Стародубська
Марина Стародубська: Дві засадничі причини такої ситуації. Це системна (тобто, існує стільки, скільки існує Україна) недовіра громадян до системоутворюючих державних інституцій (уряд, судова система, політичні партії, антикорупційні органи тощо).
Тобто, ми як суспільство не віримо, боїмося, не бажаємо мати нічого спільного з тим інституційним кістяком, на якому тримається держава.
Із цього виникає паралельна система координат, за якою ми як громадяни, оцінюємо вчинки. І тут вмикається «свій-чужий». Тому що, окрім недовіри до інституцій, у нас ще є недовіра до так званих «чужих». Це люди — наші з вами співгромадяни — яких ми не знаємо добре, не маємо з ними відносин — дружніх, ділових, ще якихось.
Читайте також: Головна редакторка Kyiv Independent: «Єдина річ, популярніша серед читачів більше, ніж успіхи України — це поразка Росії»
От знову таки: остання соціологія КМІС показує, що 51% українців вважають, що нікому не довіряти — найбезпечніше, 64,1% — упевнені, що більшість людей здатна піти на нечесний вчинок заради вигоди, 48,9% — вважають, що більшість людей чесні лише тому, що бояться бути спійманими на брехні.
Тобто, через історичну загроженість, через складність формування наших кордонів, наших інституцій, через кілька імперій, в яких були частини нашої території, у нас у суспільства є задачка із зірочкою: ми не довіряємо інституціям у всіх їх проявах, окрім інституцій, дотичних до захисту країни (армія, волонтери), і нам треба щось з цим робити. Тому що інституції — це основа, скелет державної функції.
Із іншого боку, ми не довіряємо таким людям, як ми, окрім випадків, коли вони «свої». Наші слухачі знають слово «бульбашка». Так от, міжбульбашкова співпраця і порозуміння через ці чинники у нас дуже ускладнена.
Марина Стародубська: Суспільства загрожені, якими є ми, які мають насильницьку історію, з геноцидами, з нищівними діями інших держав, зі складним формуванням нації тощо, схильні до такого єднання перед екзистенційною загрозою. Тобто, коли нашому життю загрожує ворог, ми єднаємось. Але коли немає загрози, скажу інтернет-мовою, ми сремося.
Є цікава науковиця, Наталія Кібіта, вона працює в Гарвардському університеті, в інституті вивчення України при цьому університеті. Вона написала дуже цікаву статтю про те, чому Україна не авторитарна.
І у цій статті Наталія досліджує те, чому українці не просто не схильні до диктатури, а страшно її бояться. І там є цікавий аргумент: Україна завжди була регіоналізована. Ми ніколи не мали жорсткої вертикалі, яку слухались усі регіони. Наталія Кібіта пише, що навіть за часів Радянського союзу партія КПРС у Львові і партія КПРС, умовно, в Одесі робила, згрубша, своє. І через це така ситуація.
Марина Стародубська: Запит на популізм генерується певним станом суспільства. Це загроженість. Це недовіра до інституцій. Бо якщо я не довіряю, що інституція виконує свою функцію, навіть обмежено, то тоді до чого я вдаюсь? До зв’язків, до знайомств, до магічного мислення, до доступних мені способів отримати бажаний результат.
Серед таких таких чинників є такий стан, який називається «наївний реалізм». Це, як правило, стан поляризованого суспільства, як у нас.
Ми не унікальні в цьому сенсі. Це суспільства, де висока недовіра до формальних інституцій, це загрожені суспільства, це суспільства колективістичні — де приналежність до певної групи важлива.
Читайте також: Я була впевнена, що Росія не зупиниться, і війна вийде за межі Донбасу і Криму — Євгенія Подобна
У стані наївного реалізму толерантність до самого існування іншої думки дуже низька. Суто побутовий приклад: прогляньте фейсбучну стрічку — кожен третій допис, кому як треба жити, писати, говорити, не жити, не писати, не говорити.
Слухайте інтерв’ю повністю у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS