Мітинг біля парламенту/Фото: Олександр Клименко
35 років тому, 24 серпня о 18:00, депутати Верховної Ради проголосували за Акт проголошення незалежності України. Історичне рішення підтримали 346 народних депутатів. На рішення парламенту під його будівлею очікували від 30 до 50 тисяч українців, які вперше так масово тримали синьо-жовті прапори та скандували «Незалежність! Незалежність!».
Ще тиждень до цього, перед сумнозвісним путчем ГКЧП, у такий швидкий розвиток подій було б складно повірити. Адже більшість депутатів у Верховній Раді досі були комуністами, вплив Москви на республіки, попри підготовку нового Союзного договору, залишався доволі сильним, а США ще 1 серпня прямо застерігали Україну проти виходу з СРСР. То як же за таких обставин Україні вдалося здобути незалежність?
Для більшості з нас незалежність України асоціюється із 24 серпня 1991 року і розпадом СРСР після невдалого путчу. Але історики наголошують: цей шлях Україна почала значно раніше. А саме після того, як відчула смак української державності зі створенням УНР у 1918 році і потім втратила її.
«Падіння Української Народної Республіки, української державності, призвело до того, що почав формуватися міф про втрачену можливість, про втрачену державність», — говорить історик Олександр Зінченко.
Власне наступні події — повстання 1920-х років, визвольна боротьба ОУН і УПА, а згодом дисидентський рух 60-х і 70-х років – заклали фундамент для відновлення незалежності України.
«Уся ця робота, пророблена за 72 роки, була, до певної міри, ключовою в нашій історії», — наголошує Олександр Зінченко.
У кінці 80-х запит суспільства на формування власної держави посилився. Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров зазначає, що на це вплинули, зокрема, смерть закатованого Василя Стуса у 1985-му та Чорнобильська катастрофа. А також нестерпні умови життя в Радянському Союзі.
«Українці вже кілька років до 91-го відчували, що ця система руйнується. Зрештою, СРСР – це була країна черг і дефіциту, країна, яка зневажала людину і вище за це ставила ідеологію, яку представляли геронтократи. Тобто старші люди, які знаходились на місцях не за своїми кваліфікаціями, а за вірність партії. А молодь була закритою. Молодь, яка прогресувала і розуміла, що це країна, з якої не можна виїхати, в якій не можна отримати нормальну освіту без ідеологічної підкорки», — каже Алфьоров.
Саме у той час, наприкінці 80-х, з’явився Народний рух – перша демократична сила в радянській Україні, що згодом стала політичною партією на противагу комуністам. Потім був «Живий ланцюг», Декларація про державний суверенітет України і «Революція на граніті». І вже до літа 1991 року ідея про незалежність України визріла в суспільстві і охопила маси.
У день голосування за Незалежність у залі Верховної Ради було 363 народні депутати, більшу частину з яких складали комуністи. Те, що комуністи підтримали незалежність України, стало чи не головним парадоксом цієї історичної події. То чому ж вони на це пішли?
Із одного боку, путч ГКЧП, який мав за мету утримати Радянський Союз і не допустити підписання нового Союзного договору, провалився. І вже 23 серпня 1991 року Борис Єльцин підписав указ про призупинення діяльності компартії через її підтримку державного перевороту. Це, певною мірою, налякало затятих комуністів в Україні.
«Юрій Костенко, інші депутати Народної Ради, згадували, що в перервах на засіданні 24 серпня 91-го року деякі з депутатів-комуністів підходили і так пошепки казали: «Ми проголосуємо за все що ви скажете, тільки не вішайте», — розповідає Олександр Зінченко.
Із іншого боку, частина комуністичної номенклатури вже змінила погляди, зокрема після Чорнобильської катастрофи. Тоді стало зрозуміло, що Москва в реальності не дбає про громадян республіки.
«Чорнобиль зруйнував суспільну угоду. Ви не чіпаєте нас, ми не чіпаємо вас. І от тут частина комуністичної номенклатури зрозуміла, що, в принципі, Москва вбиває їх всіх гуртом. І тому значна частина комуністичної номенклатури голосувала за незалежність України внаслідок тієї світоглядної еволюції, яку вони пережили», — зазначає Олександр Зінченко.
Але була іще одна причина — частина «червоних директорів», тобто керівників великих держпідприємств і заводів, які стали депутатами, усвідомлювали, що економічно вигідніше працювати в незалежній Україні, ніж в СРСР.
«Наприклад, наша деревина йшла на обробку кудись умовно в Казахстан, де робили меблі, а потім ми в черзі за цими себлями стояли. І, в принципі, тоді стало зрозуміло, що Україна має свої невеликі об’єми газу і нафти, в нас є своє залізо, своє вугілля, підприємництво, величезні аграрні сектори. Але всі вони були замкнені на якихось інших республіках. А от така кругова історія, яку демонстрували в СРСР, не була нормальною», — підкреслює Олександр Алфьоров.
Попри те, що ситуація в Україні виглядала спокійною, у перший день путчу, 19 серпня, Москва одразу почала погрожувати застосуванням сили. Адже Леонід Кравчук, який тоді був головою Верховної ради, не поспішав підписувати союзний договір. А значить, розуміли в Росії, Українська РСР замислюється про побудову окремої держави, за прикладом Литви, Латвії і Естонії. Над Верховною радою пролетіли вертольоти, а до Борисполя, як потім з’ясувалося, були відправлені 28 літаків зі спецназом. Тоді ж у Києві відбулася зустріч депутатів із командувачем військ Київського військового округу Віктором Чечеватовим, який підтримував ГКЧП.
«По Києву ходили чутки, що в Борисполі сіло 35 бортів якоїсь дивізії. І Генерал Віктор Чечеватов, відповідаючи на запитання депутатів, казав: «Чому 35 бортів? Тільки 28″. Тобто це пряме підтвердження про те, що в Київ були перекинуті війська спеціального призначення, які щось тут мали виконувати», — розповідає історик Олександр Зінченко.
У ніч з 20 на 21 серпня після загибелі людей у Москві міністр оборони СРСР Дмитро Язов дав команду зупини військову операцію. Відповідно, місцеве командування в Україні теж нічого не робило. Хоча наказ про застосування військової сили проти України тоді так і не віддали, але загроза була цілком реальною, вважає історик.
«Через те, що сам по собі цей заколот був абсолютно жахливо організований, а між учасниками цієї змови були абсолютно неймовірні суперечності, силу не в Києві не застосували. Так само, як не застосували її на Західній Україні, як нібито хотів того заступник міністра оборони СРСР у 1991 році Валентин Варенніков», — наголошує Зінченко.
Голова Українського інституту Національної пам’яті Олександр Алфьоров також вважає, що загроза силового сценарію дійсно існувала. Але повноцінне розгортання військ було малоймовірним.
«Була сильна позиція кількох людей, зокрема і Євгена Марчука, міністра з питань оборони, нацбезпеки і надзвичайних ситуацій УРСР, які унеможливили це», – зазначає Алфьоров.
Він додає, що сама радянська армія на той час вже була малоефективною.
«Введення військ, наприклад, у Вільнюсі продемонструвало, що тепер це низькоякісний елемент. І, до того ж, проблеми військової радянської машини раніше показали вторгнення в Прагу і Афганістан», — зауважує голова інституту Нацпам’яті.
Тож незалежність України здобувалася не лише в складних історичних умовах, а й в умовах силової загрози з боку Москви. Сама ж Москва формально визнала незалежність України, але, як показали подальші події, не змирилася з нею остаточно. Вже тоді, 26 серпня, російські політики по телебаченню почали говорити про територіальні претензії до України – згадували Крим, Донбас, Харківщину і навіть Одещину. І вже в 2014 році Росія почала реалізовувати ці претензії в Криму і на Донбасі, а з 2022-го по всій території України.