Родина Ольшанських. Фото надане ГР
Півтора року окупації. Саме стільки перебуває за лінією фронту, в руках росіян, більша частина Запорізької області. Саме звідти, з півдня, ми отримуємо останнім часом новини про криваві й важкі бої. Поля українських фермерів перерізали російські окопи. У Запорізькій області окупанти набудували аж три лінії оборони й зараз, уже під час наступу Збройних сил України, будують додаткові.
Бої, бої, бої, звільнення української землі метр за метром, посадка за посадкою. Здавалося б, і як тут говорити про бізнес? Але з вами новий випуск проєкту «Економічний анамнез»і його авторка і ведуча Анастасія Багаліка. Розмова буде про Запоріжжя.
Запорізька область має площу 27 183 кілометри квадратні. Розташована на півдні України. На півночі й північному заході межує з Дніпропетровською, на заході — з Херсонською, на сході — з Донецькою областями України, а на півдні її узбережжя омиває Азовське море, берегова лінія якого в межах області перевищує 300 км. Через область протікає найбільша річка України — Дніпро. До повномасштабного вторгнення росіян населення регіону складало 1,65 млн людей.
Стереотип про те, що Запорізька область — регіон переважно аграрний — не підтверджується, говорить начальник управління зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності ЗОВА Артур Бойко:
«Якщо говорити про Запорізьку область, то достатньо важко виділити одну галузь. Адже регіон є економікою України в мініатюрі. Тут є і промисловий сектор, і сільське господарство, і туризм був розвинений на узбережжі Азовського моря. Переважно провідну роль відігравала промисловість, індустрія. Це було близько 40% від економіки нашої області. Але сільське господарство і туризм були також дуже важливими. Аналогічні дані нам дають як показники регіонального ВВП, так і показники зайнятості. 40% людей були залучені в промисловості».
В області традиційно були розвинені кілька галузей промисловості.
«Що стосується того, які саме галузі промисловості, то це металургія. Також це машинобудування, в тому числі достатньо високотехнологічне машинобудування. Це також виробництво електричної енергії. Якщо казати про цифри, то останні роки до вторгнення область займала 3-4 місце по показниках промислового виробництва і 3-4 місце за показниками експорту. Ми виробляли третину від усієї електроенергії в Україні», — пояснює начальник управління зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності ЗОВА.
Аграрний сектор області був надзвичайно потужним, розповідає Артур Бойко:
«Зернові, зернобобові культури, олійні культури, як то соняшник. Окрім цього дуже розвинене було овочівництво. Всі знають бренд мелітопольської черешні. У нас були кизилові сади. Але основу складали зернові та зернобобові культури.
Аграрні господарства були скрізь. Але найбільше аграрне спрямування мали центр і південь регіону. Попри те, що південь відносять до зони ризикованого землекористування через посушливість. Що ж до овочів і фруктів, то традиційний район їхнього вирощування — поблизу Кам’янки-Дніпровської. Це були помідори, огірки, тобто овочі».
Зараз Запорізька область належить до зони, яка постраждала від підриву росіянами дамби Каховської ГЕС. Є проблеми з водою. На підконтрольних уряду територіях області їх намагаються розв’язувати.
«Найбільше постраждали території, які в тимчасовій окупації. Це громади поблизу Кам’янки-Дніпровської. Але і громади на підконтрольній уряду території також мали проблеми з водопостачанням, які переважно вдалося вирішити за сприяння наших міжнародних партнерів.
Це локальні системи водопостачання та водоочищення. Поки що не забезпечено централізованим водопостачанням. Але це плани, які зараз важко виконати, зважаючи на близькість лінії фронту. Але у майбутньому вони будуть виконані», — говорить Артур Бойко.
Який стан інфраструктури на окупованій території точно не відомо, але в ОВА готуються до того, що російська армія залишить після себе максимальні руйнування.
«На жаль, ми вже мамо впевненість в тому, що відступаючи, окупаційні російські війська не залишать там нічого живого. Я маю на увазі інфраструктуру. Тому ми готуємося до масштабних реконструкцій систем водопостачання, електропостачання, газопостачання. Тобто ми розуміємо, що треба буде відбудовувати наново», — каже Артур Бойко.
Нині 67% області залишається під тимчасовою окупацією. Оцінювати рівень втрат поки зарано, додає начальник управління зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності ЗОВА:
«Що можна сказати про бізнес? Я можу навести вам такі красномовні приклади. Якщо говорити про експорт з області, наприклад за січень 2022 року і січень 2023 року, то друга цифра — це лише 10% експорту до повномасштабного вторгнення. Тобто в 10 разів падає обсяг експорту. Зараз підприємства почали трохи відновлюватися. Йде перелаштування логістичних ланцюжків. Є певне розуміння, яким чином працювати в цих умовах. Але ці цифри, а Запорізька область є експортоорієнтованою, дуже красномовні».
Зі слів Артура Бойка, сільське господарство в області постраждало дуже сильно:
«Майже 80% ріллі зараз — у тимчасовій окупації. І не обробляється. Плюс до всього площі заміновані та оцінити вартість розмінування дуже складно, зважаючи на те, що повноцінного доступу до територій немає».
До повномасштабного вторгнення вирощували кизиловий сад у Токмацькому районі фермери Ольшанські. Сад посадили ще до окупації Криму і кілька років чекали, поки дерева почнуть давати перші плоди, каже Єлизавета Ольшанська, донька фермерів, яка працює у сімейному бізнесі:
«Мій батько займався аграрним бізнесом, вирощував зернові. У нас були тисячі гектарів землі й згодом він помітив, що у нас в оренді є земельна ділянка площею в 14 гектарів, там раніше був старий черешневий сад, за яким ніхто не доглядав і він просто стояв. Ми його викорчували та думали, чим би засадити. Малиною люди займаються, абрикосами займаються, яблуками теж. Якось батько ходив по нашій ділянці, де ми живемо і побачив, що росте кизил. І подумав: „О! Кизилом же ніхто не займається!“. Тоді Крим ще був наш, ми поїхали туди. Там був найбільший розплідник кизилу. Купили саджанці, вивезли та посадили в нас тут».
Кизилові дерева не дуже примхливі, але з першого разу прижилися не всі. Ольшанські їх досаджували та чекали, поки з’явиться врожай.
«Коли ми вирішили садити кизил, всі казали нам, що він нічим не хворіє, за ним майже не треба доглядати й росте він собі майже як дикорос. Може це і правда, коли ти вирощуєш у себе одне-два деревця. А от коли це промисловий об’єм, то там є підводні камені. Він теж хворіє, як і будь-яка рослина. А ще складність в тому, що у нас кизилу в промисловому масштабі ніде немає і ніхто не знає, як боротися з тією чи іншою хворобою. Тому ми всі свої шишки набивали самі.
У нас близько 12 тисяч дерев. Перші 3-4 роки кизил не давав врожаю. Потім ми почали збирати, умовно кажучи, відро з саду. Але на 7 рік ми отримали перший врожай, 20 тонн. І у кизилу є такі властивості, що з кожним роком кизил дає вдвічі більше врожаю», — пригадує Єлизавета Ольшанська.
Ольшанські мріяли, що кизиловий сад і бізнес отримають у спадок діти, потім онуки та будуть їхньою родинною справою з історією.
«Дає плоди активно він 150 років. Можна так сказати, що це дерево онуків. Так кажуть про кизил в народі. Проєктна потужність нашого саду — це тисячі тонн», — розповідає про кизиловий сад донька фермерів.
Але у 2022 році розпочалося повномасштабне російське вторгнення. На південь України прийшли окупанти. Дуже близько до саду зараз проходить лінія фронту. На сільськогосподарських землях Ольшанських росіяни вирили свої окопи.
«Нещодавно звільнили село Роботине. Від нього це 15-20 км і наше село буде. Зовсім близько, але там дуже складно. Там вони зробили так званий „цар-окоп“, він йде через наші поля, через наше село», — з прикрістю оповідає Єлизавета Ольшанська.
Чи перекопали росіяни й сад, а також в якому він стані достеменно не відомо, каже Єлизавета:
«Там же ж немає такого, щоб люди ходили селом. Вони сидять по хатах, їх майже нікуди не випускають. Я дивилася по карті, бо точно знаю де наші поля, і там проходить їхній „цар-окоп“. В новинах показували цей супутниковий знімок, а я ж знаю географію нашого села.
Зараз в наш сад стоїть. Туди прилітали кілька снарядів. Скільки дерев пошкоджені або їх навіть взагалі немає — ми не знаємо. Тому що нема людини, яка буде доглядати за садом, в тих умовах це просто неможливо».
Друге літо кизилові плоди просто осипаються. Ще на початку вторгнення окупанти дзвонили й через треті руки передавали Ольшанським пропозицію «якось домовитися». Але, по-перше, це суперечить нашим принципам і, по-друге, взагалі небезпечно, говорить Єлизавета Ольшанська:
«Нам пропонували орки, виходили на нас, їхати домовлятися, працювати там і з ними. Але, по-перше, для нас це квиток в один кінець. А по-друге, працювати з орками — це не наші принципи й не наш вибір.
Орки ходять його їдять. Але вони ж все одно 14 гектарів саду не з’їдять. Тому він просто осипається і пропадає. Якщо хтось з місцевих жителів може дозволити собі вийти на кілька хвилин, то можуть собі пару ягідок на компот нарвати. А так весь врожай, він в землі».
Багато що змінилося для Ольшанських за півтора року, окрім втрати саду. Син Сергія і Наталії Данило Ольшанський пішов боронити рідну землю і загинув на війні минулого літа.
«Мій брат рідний, він воював добровольцем, загинув торік у серпні. Ми тут волонтеримо, допомагаємо нашій армії, нашим бійцям. І звичайно, що вони це все знають. І якби ми туди поїхали, то назад вже б більше не вернулись», — каже Єлизавета.
Вже другий сезон поспіль Ольшанські не можуть зібрати свій урожай. Але ягід на складах в морозильних камерах ще трохи є. Тому переробка працює, втім не на повну потужність, — пояснює Єлизавета:
«Зараз ми працюємо. Ми жили й живемо в Запоріжжі та нікуди не збираємося їхати. Переробне підприємство, з яким ми працювали до війни, знаходилося в Дніпрі, а склади нашої замороженої ягоди — в Запоріжжі. Тому у нас є з чим працювати.
Ми побудували за це час своє підприємство переробне. У нас тепер свої склади, свої морозильні камери, свій офіс. На сьогодні у нас є ще приблизно 20-30 тонн нашої ягоди.
Ми вже закуповували урожай у фермерів. Це не ті об’єми, як нас цікавлять. Але для підтримки штанів вистачило. І це ягода не така, як у нас була сортова. Але краще, щоб вона була, щоб ми не втрачали репутацію надійних партнерів».
Окрема проблема для бізнесу в Запорізькій області ще полягає у тому, що прифронтовим територіям дуже неохоче дають гранти. Єлизавета каже, що від такої несправедливості хочеться кричати:
«Ми — у Запоріжжі й це якась „сіра зона“. Ніхто не хоче виділяти гроші на бізнес тут. Державні грантові програми не видають гроші на ФОПи, які старші за 65 років. А моєму татові вже 70 років. І попри те, що у нашого бізнесу така вагома історія, це нікого не хвилює.
У мене за це питання прямо дуже сильно кипить. Держава не надає грантове фінансування на Запорізьку область. Ми що її вже втратили, чи як? Ні! Тут живуть люди, ми стали притулком для біженців, для переселенців. Ми тут є, агов! Нас не окупували. І ми намагаємося працювати. Ми місто, в якому є ГЕС, ми виробляємо електроенергію, а тариф на неї дорожчий, ніж в Києві. Ну як так може бути?»
Розміновувати територію господарства і судитися з Росією за завдану шкоду після війни Ольшанські теж планують своїми силами. Але було б не зле, якби держава зробила програми з компенсації витрат на розмінування і підтримки позовів підприємців, додає донька фермерів Ольшанських:
«Ми розуміємо, що одразу ми туди не повернемося, коли територію звільнять. І треба буде чекати. Працювати на не розмінованих полях дуже небезпечно.
Я думаю, що будуть з’являтися і приватні компанії й можливо грантові програми, щоб оплатити ці послуги. На мою думку, це було б правильно і логічно».
Кошти будуть, переконані у Запорізькій ОВА. По-перше, область розраховує на репарації, говорить начальник управління зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності ЗОВА Артур Бойко:
«Кожний окремий доведений кейс — це підстава для заяви в органи поліції. І кожен окремий кейс входить у загальний кейс України щодо репарацій. Коли підприємства можуть підтвердити, що їхнє майно було пошкоджене, викрадене або вивезене, вони заявляють про це в органи правопорядку. Знову ж таки підрахувати абсолютно всі збитки, поки ми туди не повернемося неможливо. Це все ж таки справа не господарська, це справа міжнародна. В рамках репарацій від РФ ці втрати мають бути відшкодовані».
Наскільки затягнеться цей процес спрогнозувати важко. Області також будуть допомагати міжнародні партнери, зазначає Артур Бойко:
«Ми ведемо перемовини щодо відбудови. Жодна країна світу самотужки не зможе забезпечити відбудову інфраструктури, яка зруйнована в Запорізькій області.
Ми ведемо перемовини з Фінляндією, з іншими державами. Але я хотів би звернути увагу, що дуже різна модельність відбудови по країні. Більш віддалені регіони від лінії зіткнення — там просто треба відбудувати знищені обстрілами об’єкти інфраструктури, житло. Якщо ж говорити про регіони на лінії зіткнення, то тут необхідні зовсім інші підходи, більш масштабні та зважені».
Не можна сказати партнерам, мовляв, «відбудуйте нам Оріхів чи Гуляйполе точно так, як було». По-перше, це — неконструктивно, а по-друге, держави не потягнуть такі проєкти фінансово, пояснює Артур Бойко:
«Наш підхід — інший. Зважаючи на дані, які нам надходять щодо руйнувань кожного населеного пункту, перше, що ми просимо від партнерів — це не вкладати гроші в якийсь один об’єкт, який був зруйнований, бо кількість таких об’єктів дуже велика. А перше, що ми маємо отримати — це експертну думку, допомогу щодо нового планування розвитку міст і сіл нашої області. Щоб оцінити доцільність або характер відбудови кожного населеного пункту. Бо відбудовувати так само як воно забудовувалося історично сенсу немає».
Це важлива думка, з якою українцям поки важко змиритися — після війни не просто все буде іншим. Деякі населені пункти щезнуть. Натомість інші отримають новий шанс на розвиток. Люди не житимуть там само, де жили. Міграція визначить, де і якими будуть нові та старі бізнеси, що вони вироблятимуть, і для кого працюватимуть.
«Якщо брати тільки по соціальній інфраструктурі, то це сотні мільярдів доларів, які треба вкласти тільки в соціальну інфраструктуру. Але це не є передумовою розвитку населених пунктів, які будуть деокуповані. Все ж таки передумовою є якісне планування робочих місць разом з цією інфраструктурою. Ми не просимо світову спільноту всиновити нас і годувати, відбудовуючи садки та школи, лікарні. І робити це постійно. Ми маємо забезпечити свою стійкість і вже за власні кошти відбудовувати далі після певного відновлення і покращувати свою інфраструктуру», — каже представник влади на Запоріжжі.
Так, ми не просимо нас всиновити. Ми здатні подбати про себе самі. У нас все виходить, коли нам не заважає північний сусід і не лізе до нас з війною. А поки ми просимо у західних партнерів зброю. Щоб звільнити й 67% окупованих територій Запорізької області та в цілому 603 700 кілометрів квадратних території України.
Повернути людей, які працюватимуть на розбудову економіки, буде набагато важче, аніж знайти гроші на відновлення — Артем Ващиленко
Коли ти бачиш, як горить хліб, то сенсу про щось мріяти вже нема — фермер з деокупованої Херсонщини про повернення до поля
Віримо у краще, тож остаточно вирішили, що хочемо шити та жити у Харкові — власниця швейного бізнесу
Матеріал створено за підтримки «Media Lifeline Ukraine»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту