Запуск російської стратегічної ядерної ракети Сармат/Фото російського міноборони
«Ядерна війна!» — під таким заголовком вийшла колонка Тімоті Снайдера, професора історії Єльського університету, автора книг про фашизм, тоталітаризм та історію Європи. І одразу ж на початку тексту професор пише, що це був клікбейт, і далі пояснює, на цьому прикладі, що зокрема, однією з проблем при висвітленні у світі повномасштабного російського вторгнення було те, що «ЗМІ привертають увагу читачів, пишучи про ескалацію та ядерні загрози». Він зазначає, що «тут діє мотив прибутку, який російські пропагандисти використовують у свої відсилках до ядерної зброї».
«На жаль, атмосферу того, що має бути тверезою розмовою, створює радше підрахунок доларів, ніж обрахунок ризиків», — розмірковує Снайдер.
Він також каже про те, що до роковини вторгення Росії світові заголовки знову не скажуть про головне в контексті війни і ядерних загроз, а саме про те, що наспарвді «За рік після вторгнення Росії Україна зменшила ризик ядерного конфлікту в усьому світі», а «найважливіше, що зараз потрібно сказати про ядерну війну, це те, що вона не відбувається».
Громадське радіо далі публікує переклад нової статті професора.
«…Це одна з причин, чому нам має бути соромно за нашу дискусію про ядерну війну, але не головна. Наші ядерні розмови — це спосіб заявити про жертву, а потім звинуватити реальних жертв. Як тільки ми звертаємо увагу на гіпотетичний «обмін ракетами», ми починаємо уявляти, що ми є жертвами. Раптом реальна війна більше не має значення, оскільки наше життя (як ми уявляємо) під загрозою. І «винні, здається, українці». «Якби вони припинили воювати, ми всі були б у безпеці». Звісно, російські пропагандисти хочуть, щоб ми думали саме так. І це неправильно.
Не просто морально неправильно, хоча, звичайно, це так. Насправді українці воюють і гинуть у війні, яка служить нашій безпеці в незліченну кількість способів, зокрема, зменшуючи ризик ядерної війни, про що я розповім нижче. І ми витрачаємо час, уявляючи власну жертву?
Читайте також: «Ми повинні сказати це: Росія — фашистська держава» — Тімоті Снайдер
Поступатися російським ядерним розмовам також неправильно, як це не прикро, з точки зору стратегічного мислення. Це приклад самозакоханої фантазії, яка виринає над обговореннями американської зовнішньої політики: фантазія всемогутнього підкорення. Це ідея, народжена американською винятковістю та нетерпінням, що оскільки Америка є силою, що стоїть за всім, усе буде добре, якщо Америка нічого не робитиме. Якщо робити те, що хочуть російські пропагандисти, і нічого не робити для України, то (в цій фантазії) ядерної війни не буде.
У фантазії про всемогутню покору Америка має магічну силу шляхом повної бездіяльності відновити мирний статус-кво, де ми всі могли б міцно спати. Але Америка такої сили не має. І немає можливості нічого не робити. Американські політики мають діяти в певному середовищі, сформованому багатьма учасниками складних взаємодій, у яких бездіяльність завжди матиме наслідки, так само як і будь-яка дія завжди матиме наслідки. Насправді нічого не робити таки означає щось робити, і зазвичай (як у випадку російського вторгнення) це щось неправильне! У цьому випадку бездіяльність (для підтримки України) збільшить ризик ядерної війни. Роблячи щось конкретне, постачаючи зброю Україні, Сполучені Штати допомогли українцям зменшити шанси ядерної війни.
Я можу навести цей аргумент, тільки якщо ви прослідуєте за мною у сферу стратегічного мислення. Ми повинні зробити це крок за кроком. Фантазія всемогутньої покори породжує і знімає тривогу. Хтось у Росії погрожує; марні коментатори та пропагандисти підсилюють його; і тоді ми шукаємо швидкий спосіб звільнитися від страху. Або: США надсилають зброю; безпорадні коментатори та пропагандисти говорять про ескалацію!; і, знову ж таки, ми шукаємо швидкий спосіб позбутися страху. Коли це стає звичкою, вона замінює роздуми про політику ризиків і переваг.
***
Отже, глибокий вдих. Росія зацікавлена в тривозі; медіа зацікавлені в тривозі; ваше тіло може бути замкнене в тривозі. Подолати це — найважча частина. Коли ми це зробимо, стратегічне мислення стає простою частиною. Це починається в реальному світі. Росія напала на Україну. Так сталося. Ми не можемо перенести себе назад у світ 2021 року. (Навіть якби ми якимось чином змогли, ми просто опинилися б у світі, де Росія збиралася вторгнутися в Україну…). Діючи у світі, де відбулося вторгнення, найрозумніша ядерна політика полягає в тому, щоб допомогти Україні виграти звичайну війну. І на це є чотири причини.
Читайте також: «Давайте дамо українцям усе, що їм потрібно для перемоги, вже зараз» — гучний меседж Бориса Джонсона у великій статті
По-перше, це було б катастрофою для всіх, якби російський ядерний шантаж вдався. Якщо будь-яка ядерна держава може примусити інших до чогось, посилаючись на свої ядерні запаси, тоді будь-яка зовнішня політика стає неможливою, неядерні держави завжди будуть змушені поступатися, а ядерні держави керуватимуть світом.
Якщо російський ядерний шантаж вдасться, ми можемо очікувати не тільки посилення російського ядерного шантажу, але й ядерного шантажу з боку інших ядерних держав. Ми також можемо очікувати, що інші країни створять ядерну зброю, щоб протистояти майбутньому шантажу. І тому підтримка України зменшує шанси ядерної війни, показуючи, що ядерний шантаж не працює.
По-друге, слід запобігти глобальному розповсюдженню ядерної зброї. Ризик ядерної війни має математичний характер. Чим більше країн має ядерну зброю, тим більша ймовірність її застосування. Російська політика штовхає в напрямку поширення ядерної зброї. Україна фактично відмовилася від ядерної зброї. Потім Росія вторглася в 2014 і знову в 2022. Урок для неядерних держав полягає в тому, що їм знадобиться ядерна зброя, щоб стримати російське вторгнення або вторгнення будь-якої ядерної держави. Спосіб запобігти такому висновку — це перемога України у звичайній війні. І тому підтримка України зменшує шанси ядерної війни, зменшуючи ймовірність розповсюдження ядерної зброї.
По-третє, європейський сценарій ядерного протистояння має бути якомога менш вірогідним. Цей сценарій — це велика війна між Росією та НАТО, в якій з обох сторін будуть ядерні держави. У своєму радянському, а потім і російському варіанті це бачення десятиліттями переслідувало уми американців і європейців. Завдяки українському опору така війна набагато менш імовірна, ніж була. В Україні знищуються сили, які Росія могла використати для нападу на члена НАТО. Навіть за сценарію, коли Росія якимось чином розпочинає наступ на державу НАТО, будь-яка спокуса застосувати ядерну зброю у відповідь зменшується знанням про те, що Росія може зазнати поразки у звичайній війні. І тому підтримка України зменшує імовірність ядерної війни, роблячи менш імовірним європейський сценарій.
По-четверте, азійський сценарій ядерного протистояння має бути якомога менш імовірним. В останні кілька десятиліть можливість китайсько-американського протистояння через Тайвань домінувала у дискусіях у Вашингтоні. Американці були розчаровані та налякані тим, що вони вважають невідворотньою конфронтацією. Ідея про те, що якась інша країна може відхилити її, ніколи не обговорювалася. Але це відбувається. Чинячи опір Росії, українці змусили Пекін визнати, що наступальні операції є ризикованими і можуть погано закінчитися. Пекін аж ніяк не втратив інтерес до Тайваню, але можна з упевненістю сказати, що будь-які різкі кроки були відкладені, принаймні на кілька років.
І це кілька важливих років. Рік тому, коли Росія вторглася [в Україну], загальноприйнятою думкою було те, що Китай був зростаючою силою. У ширшому американському розумінні всього цього суть проблеми була в цьому: зростаюча сила (Китай) повинна протистояти силі, що зменшується (США). Зараз набагато менш ясно, що Китай є зростаючою силою. Українці відтягнули найнебезпечніший сценарій; і, роблячи це, вони могли пережити нас у найнебезпечніший момент. Примітно, що вони зробили все це без конфронтації з Китаєм. І тому підтримка України зменшує ймовірність ядерної війни, роблячи азійський сценарій набагато менш імовірним.
Читайте також: «Реальність така, що Китай завжди підтримує лише одну сторону — свою власну» — стаття Оуена Метьюза
І це кілька важливих років. Рік тому, коли Росія вторглася [в Україну], загальноприйнятою думкою було те, що Китай був зростаючою силою. У ширшому американському розумінні всього цього суть проблеми була в цьому: зростаюча сила (Китай) повинна протистояти силі, що зменшується (США). Зараз набагато менш ясно, що Китай є зростаючою силою. Українці відтягнули найнебезпечніший сценарій; і, роблячи це, вони могли пережити нас у найнебезпечніший момент. Примітно, що вони зробили все це без конфронтації з Китаєм. І тому підтримка України зменшує ймовірність ядерної війни, роблячи азійський сценарій набагато менш імовірним.
Якщо ми маємо на увазі локальне застосування Росією ядерної зброї в Україні, то це інше питання. Це неможливо виключити. Але тут ризик той, про який українці мають право говорити, адже це їхня земля і їхні люди. Знову і знову вони ясно пояснювали, що постачання західної звичайної зброї є їхнім пріоритетом. Можна сказати, що українці неправильно оцінюють ризики: це, однак, мало б запах колоніальної зарозумілості, яка переконала так багатьох із нас, що Україна не чинитиме опору або буде швидко розгромлена, якщо це зробить. Українське керівництво знає, що робить. І вони роблять те, чого хочуть їхні виборці.
Замість того, щоб просто слухати українців про їхню оцінку ризику локального використання ядерної зброї, ми іноді шукаємо внутрішніх думок Путіна. Коли люди уявляють застосування російської ядерної зброї в Україні, виникає якась дивна емпатія: Путін відчує, що він притисся спиною до стіни, що в нього немає вибору.
Якщо розглядати це як гіпотезу, ми бачимо, що вона була спростована. Росія програла битви під Києвом, Харковом і Херсоном без застосування ядерної зброї. Росія зазнавала майже рік несподіваних поразок різного роду, не в останню чергу крах усього її військового плану, який передбачав повалення українського уряду та контроль над усією країною. І ще: жодного застосування ядерної зброї. Натомість кожна поразка породжує історії про те, як Росія насправді не була переможена. Це варто відзначити. Ескалація, яку ми бачимо, є наративом. Росіянам потрібно все більше і більше працювати, щоб пояснити поразку як перемогу. Але поки що вони справлялися із завданням.
Війни закінчуються, коли політична влада правителів опиняється під загрозою, а ми ще не досягли цього. Коли ми це зробимо, Путін відчує загрозу в Москві, а не в Україні. У такій ситуації застосування ядерної зброї в Україні йому не допоможе. Виведення звичайних військ з України для боротьби за владу в Росії може. Під час цієї боротьби за владу жоден росіянин, який бореться за контроль над Кремлем, не визнає, що війна в Україні програна. Натомість претенденти на владу змагатимуться своїми розповідями про те, наскільки грандіозною була насправді перемога. Я очікую, що наступний російський лідер (або Путін, якщо він залишиться) стверджуватиме, що «Росія здобула надзвичайну перемогу над НАТО, ліквідувавши сили НАТО в Україні до того, як вони мали шанс перетнути територію Росії».
Читайте також: «Наміри Путіна відомі — він не зупиниться в Україні, у його планах — сунути на Захід» — міністр оборони Британії
І в глобальному, і в українському контексті російський розрахунок полягає в тому, що ядерні розмови спонукатимуть європейців і північноамериканців утриматися від надсилання зброї. Але розгортання розмови дуже відрізняється від розгортання зброї. Дійсно, це альтернатива цьому. Ми надто легко припускаємо, що слово має передувати вчинку. Але слово є ділом. Якщо політикою є розмова про ядерну зброю, тоді фактичне розміщення ядерної зброї скасовує цю політику. Прихована загроза більше не доступна у випадку застосування. І російське керівництво знає, що американці та всі інші надіслали б Україні більше далекобійної зброї, якби Росія використала ядерну зброю на полі бою.
Застосування ядерної зброї на українському полі бою обернеться для Росії набагато більшими витратами, ніж це: зараз і протягом років і десятиліть. Москва втратить навіть ту попередню підтримку, яку вона має у світі. Вона втратило б можливість представляти себе жертвою в міжнародних відносинах. Її лідери знали б, що їх запам’ятають як злочинців і ізгоїв. І це навіть не кажучи про те, що зазвичай згадується першим: пряме стримування. Якщо Росія порушить табу на використання ядерної зброї, її власний статус як військової держави буде різко скомпрометований військовою відповіддю інших.
Ядерна зброя символічна, для різних людей по-різному. Я хочу завершити питання статусу з російської точки зору. Іноді кажуть, що ядерна держава не може програти війну. Це змушує істориків плакати в подушку. Сполучені Штати є ядерною державою, яка регулярно програє війни. Радянський Союз програв в Афганістані, Росія програла першу чеченську війну. Французьке ядерне випробування в 1960 році не врятувало її від поразки в Алжирі, так само, як британська ядерна зброя не зберегла Імперію. Застосування ядерної зброї на полі бою не виграє війну для Росії в Україні, але це буде величезним ударом по статусу Росії, про що російські лідери дійсно піклуються.
Це вимагає деяких пояснень. Коли ця війна почалася, дві речі, які змусили росіян повірити, що вони наддержава, це армія та ядерний арсенал. Перше джерело статусу зараз під питанням. Якщо Росія застосує ядерну зброю, це означає визнання того, що її армія зазнала поразки. Тож перше джерело статусу було визнано недійсним разом із другим. У той момент, коли Росія застосує ядерну зброю, інші країни, в тому числі з вищою економікою та науковими установами, створять власні ядерні арсенали. Коли це відбудеться, Росія перестане бути супердержавою навіть у свідомості росіян. Для російських еліт це єдиний нестерпний результат цієї війни. Це набагато гірше, ніж виведення військ з України — для цього завжди буде історія. Немає історії, яка могла б відновити відчуття статусу супердержави після його втрати.
Читайте також: «Росія сподівалася на бліцкриг, але ця війна має стати для Путіна Ватерлоо російського імперіалізму» — Моравецький
Клікбейт до річниці!
Минуло майже рік, як Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Магія ювілеїв гарантує, що 24 лютого буде багато статей про Україну, безперечно, деякі з них розважливі та цікаві. Тим не менш, я передбачу, що буде кілька есе на тему: «Гей, давайте продовжимо говорити про ядерну війну».
Також можна з упевненістю сказати, що ніхто не публікуватиме статті на кшталт «Ми рік говорили про розум Путіна, і помилялися»; або «Незважаючи на те, що ми рефлексивно використовуємо слово «ескалація», цього ніколи не було»; і точно не «Через рік після вторгнення Росії Україна зменшила ризик ядерного конфлікту в усьому світі».
Але це найважливіше, що потрібно сказати про ядерну війну: вона не відбувається».
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS