Патронат і наставництво: як допомогти дитині з інституційного закладу

Патронат і наставництво: як допомогти дитині з інтернату?

«Наставник — це не благодійник і не замінник батьків, не той, хто приносить подарунки, приїжджає раз на рік на свята та дарує їх. Це людина, яка допомагає дитині не загубитися серед власних проблем, питань і сумнівів».

Частина суспільства досі переконана, що єдиний спосіб допомогти дитині з інституційного закладу — це усиновлення. Проте існують й інші форми підтримки, які можуть змінити життя дитини, зокрема патронат і наставництво.

У чому різниця між цими формами виховання? Хто може стати наставником або патронатним вихователем?

Про це Громадському радіо розповіла Ірина Тулякова — голова Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Що таке патронат над дитиною і як це працює?

Ірина Тулякова: Насправді, дитині в Україні, яка позбавлена батьківського піклування або є сиротою, можна допомогти різними способами. Зокрема, бувають ситуації, коли дитину необхідно на короткий термін влаштувати до сім’ї патронатного вихователя.

Патронат — це послуга короткострокового перебування дитини (зазвичай до 3–6 місяців), проте, на жаль, у період воєнного стану тривалість перебування дитини у патронатній родині може збільшуватися. Водночас це дуже добре, що дитина знаходиться в сім’ї, отримує догляд і реабілітацію в родинному оточенні, а не в інституційному закладі, адже для неї це менш травмуюче.

Обставини бувають різні, і такі ситуації можуть бути пов’язані як із складними життєвими умовами в родині (зокрема, біологічними), так і з необхідністю визначення подальшої долі дитини та прийняття рішень щодо її майбутнього (а на це також потрібен час). Увесь цей час дитина перебуває не в стінах інституційного закладу, а в сім’ї, що професійно надає короткотермінову послугу догляду. Патронат над дітьми є важливим кроком на шляху до попередження дітей до влаштування їх до інституцій. Ми дуже хотіли б, щоб у кожній громаді існувала патронатна родина, а також була можливість влаштувати дитину до сім’ї.

Маріанна Гнот: Чи можете навести приклади, коли патронат допоміг родині і дитині пережити кризу?

Ірина Тулякова: Бувають дуже різні ситуації. Наприклад, нещодавно в одній родині, де є мама і дочка, мамі потрібно було пройти операцію, а в сім’ї не було рідних, які могли б допомогти. Тому жінка звернулася за допомогою, щоб надати цій родині підтримку. І на той час, поки мама була в лікарні, дитина була влаштована в патронатну сім’ю. І після того, як мама пройшла реабілітацію в лікарні, дитина повернулася до неї, до своєї справжньої родини. Водночас бувають випадки, коли в сім’ї відбувається ситуація із насиллям або певні складні обставини, наприклад, смерть одного із членів родини, і необхідно такій родині надати підтримку.

Звичайно, у цьому випадку дитина може перебувати в патронатній сім’ї, поки відповідні служби разом із біологічним і родинним оточенням не визначать подальші кроки щодо її долі. Найчастіше, на жаль, послугою патронатного вихователя користуються саме в кризових ситуаціях — коли трапляється щось, що створює ризик для дитини, і її вилучають (із сімʼї — ред.). Але це також дає можливість працювати працівникам соціальної сфери із біологічними сім’ями, і надати можливість і шанс дитині повернутися в свою родину.

Маріанна Гнот: Чим патронат відрізняється від інших форм виховання?

Ірина Тулякова: Патронат над дитиною — це особлива форма допомоги. Частково — це форма влаштування дитини в родину, але така допомога є на певний короткий час. Тобто дитина отримує догляд та реабілітацію поки відповідні служби працюють або з її біологічними батьками для того, щоб відновити їхню здатність піклуватися про дитину або ж на той час поки відбуваються формальні процедури для надання дитині статусу дитини позбавленої батьківського піклування. У другому випадку — це робиться для того, щоб дитина мала можливість бути влаштованою в прийомну сім’ю, у дитячий будинок сімейного типу або бути усиновленою. Цим і відрізняється патронат від інших форм виховання.

Маріанна Гнот: Що потрібно зробити, щоб стати патронатним вихователем? 

Ірина Тулякова: Патронатним вихователем може бути особа, зокрема це також може бути і фізична особа-підприємець, яка має житло власне або право користування, не має судимості та має стан здоров’я, що дозволяє забезпечити догляд за дитиною. Адже зрозуміло, що це фактично турбота, проте це і робота, тому людина має бути дієздатною і здатною створити для дитини належні умови для проживання, навчання та розвитку. Для кандидатства потрібно зібрати деякий пакет документів, обов’язково пройти програму навчання для патронатних вихователів. І лише після завершення навчання людина отримує (або не отримує) рекомендацію щодо можливості стати патронатним вихователем.

Також важливо, щоб така людина мала повнолітнього члена своєї сім’ї — чоловіка чи дружину, сина чи доньку, або іншого повнолітнього представника родини, або навіть особу не із родини, але готову бути її помічником та разом із нею проходити навчання. Раніше це могло бути можливо лише за наявності близького родича, а зараз умови стали дещо простішими. Проте я б хотіла тут наголосити не лише про формальні вимоги, а й про ціннісні аспекти.

Патронатний вихователь — це людина, яка турбується про дитину, і зрозуміло, що вона певною мірою виконує функції як психолога, так і соціального фахівця. Вона повинна мати ціннісну орієнтацію на підтримку дитини, що до неї потрапляє, і бути готовою віддавати своє серце і душу. Можливо, це лише на короткий період у житті, але цей час, коли дитина перебуває в кризі, є, мабуть, найважливішим, коли потрібна підтримка дорослого.

Це дуже самовіддана і, на мою думку, спрямована на благо дитини професія, яка зараз надзвичайно важлива для нас. Тому дуже часто патронатними вихователями стають, наприклад, вчителі або люди, які працювали у медичних сферах і з дітьми. Дуже б хотілося, щоб ставали патронатними вихователями ті, хто любить дітей і має професійне бажання бути фахівцем у цій справі: у супроводі дитини в кризовій ситуації.

Зазвичай програма навчання для патронатних вихователів триває впродовж двох місяців, проте потрібно розуміти, що в різних регіонах Україні свої графіки такого навчання. Зараз трохи скоротили термін навчання, проте воно все одно є обов’язковим, а програма дуже цілісна: вона надає широку базу знань щодо того, як працювати з дитиною та з якими організаціями можна співпрацювати. Підвищення кваліфікації також є обов’язковим, і надається можливість отримувати підтримку, коли в процесі роботи виникають різні запитання.

І, що дуже важливо, навіть зараз у регіонах створюють клуби патронатних вихователів. Нещодавно на Закарпатті відбулася зустріч такого клубу, де патронатні вихователі, які працюють уже декілька років, допомагають тим, хто тільки починає, діляться досвідом.

Маріанна Гнот: Чи надає держава підтримку патронатним вихователем?

Ірина Тулякова: У 2024 році суттєво збільшили виплати для патронатних вихователів. Наразі вони отримують за виконання своєї роботи від 24 тисяч гривень на місяць. Розмір виплат збільшується на 10% за кожну дитину, якщо в сім’ї влаштовано дитину віком до одного року, дитину з інвалідністю, малолітню або неповнолітню вагітну, або якщо в сім’ї одночасно знаходяться троє і більше дітей. Але навіть якщо говорити в цілому, така заробітна плата є досить конкурентоспроможною для цієї діяльності, тому ми, таким чином, пріоритизуємо створення патронатних вихователів у громадах.

Тобто держава виплачує заробітну плату патронатним вихователям, і для громад це сигнал, що вони можуть скористатися такою можливістю, створюючи патронатні сім’ї та отримуючи від держави підтримку. У тому числі оплачується час очікування влаштування дитини — це складає одну мінімальну заробітну плату.

Також помічники забезпечуються оплатою: грошове забезпечення помічника патронатного вихователя становить одну мінімальну заробітну плату на місяць. Отже, можливості надання підтримки дітям таким чином значно покращилися.

Патронат і наставництво: яка різниця?

Ірина Тулякова: Не кожен готовий прийняти дитину до своєї сім’ї або, наприклад, влаштувати її на короткий термін, якщо вона перебуває у кризі, але це не означає, що немає інших способів. Наставництво — це добровільна, безоплатна діяльність.

Надання дитині, яка проживає у закладі для дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, можливості повернутися до сімейного оточення, враховуючи те, що в країні відбувається реформа системи догляду, є надзвичайно важливим, адже ми прагнемо, щоб усі діти зростали в сімейному середовищі.

Наставник — це такий старший друг для дитини, яка виховується в закладі, і надзвичайно важливо, щоб у нашій країні були наставники.

Попри те, що в Україні триває реформа системи догляду за дітьми, яка має на меті забезпечити виховання всіх дітей у сімейному оточенні, у країні все ще залишається велика кількість дітей старшого віку та підлітків, які перебувають в інституціях. Черги на усиновлення зазвичай стосуються маленьких дітей (їх менше 10%), тому дуже складно знайти родини саме для старших дітей.

Важливо розуміти, що ця підтримка може змінити життя дитини і допомогти їй на етапі завершення свого перебування в інституційному закладі. Це дасть їй можливість усвідомити базові речі щодо своєї професійної орієнтації, цілей на майбутнє, фінансової грамотності. Усіх питань, які є поза межами інституційного закладу.

Я маю власний досвід наставника. Наприклад, зі своєю підопічною ми відвідували кінотеатр, і вона за 14 років ніколи не бачила кіно, не знала, скільки коштують квитки, як їх можна купити, і як виглядає великий торговий центр або ескалатор. І це насправді дуже лякає, тому що діти, які перебувають в інституціях, незважаючи на те, що там часто організовують екскурсії, зазвичай не знайомі навіть з такими речами, які для нас здаються простими. Я вже не кажу про майбутній вибір професії чи куди йти вчитися.

Зазвичай поняття самостійного вибору, чого ти хочеш у житті, відсутнє, оскільки дітям дуже складно сформулювати свої бажання — вони не бачать цього навколо. Тому дуже потрібні наставники для дітей в інституційних закладах, які перебувають у складних життєвих обставинах.

Наставником може стати будь-яка повнолітня дієздатна особа, яка обов’язково має пройти відповідну перевірку та підготовку, мати позитивні моральні якості та бажання допомагати дитині у її розвитку, соціалізації чи профорієнтації.

Часто люди на хвилі підтримки прагнуть стати наставниками, але, зустрічаючись тет-а–тет із першими викликами під час проведення навчання, вони розуміють, що для цього потрібно приділяти багато часу. Не можна сьогодні приділяти дитині увагу, а завтра, через брак часу, просто зникнути з її життя. Саме тому навчання є важливим етапом, який одразу показує справжню мотивацію та готовність стати наставником.

Це дещо складно, можливо, навіть бюрократично. І дуже шкода, що заклади, в яких перебувають діти, поки що ставляться до наставників досить закрито. Проте я впевнена, що ми маємо змінювати цю культуру.

Заклади, де зараз перебувають діти, які, наприклад, найближчим часом ми не зможемо трансформувати, повинні відкривати свої двері для наставників, щоб у дітей був шанс на спілкування, підтримку і взаємодію з іншими дорослими. Водночас дорослі, які долучаються до дітей, мають усвідомлювати свою відповідальність, адже у дітей зазвичай немає близьких людей, до яких вони могли б прив’язатися, а дитячі емоції й очікування, навіть у підлітків, не можна зраджувати. Дитина повинна постійно перебувати на контакті з наставником: як мінімум, раз на тиждень має відбуватися спілкування і підтримка, наставник має приділяти їй достатньо часу. Тому, хоч я дуже хотіла б, щоб наставників ставало більше, якщо ви плануєте бути корисними, ви повинні розуміти, що таким чином стаєте опорою для дитини. Це не може бути тим, що сьогодні ви вирішуєте приділити час, а завтра відмовляєтеся, бо така нестабільність може стати ще більш травматичним досвідом для дитини.

Маріанна Гнот: Які основні завдання наставника?

Ірина Тулякова: Цілеспрямована підтримка наставника має допомагати дитині розвиватися і адаптуватися до життя в суспільстві. Вона стосується як планування бюджету, приготування їжі, користування громадським транспортом, так і пошуку власних інтересів.

Наставник — це не благодійник і не замінник батьків, не той, хто приносить подарунки, приїжджає раз на рік на свята та дарує їх. Це людина, яка допомагає дитині не загубитися серед власних проблем, питань і сумнівів. І, звичайно, така комунікація може відбуватися різними способами.

Якщо заклад, у якому перебуває дитина, підписує договір про наставництво та співпрацює з центром соціальних служб, наставник може навіть забирати дитину на вихідні, щоб показати їй реальне життя поза межами інституції. Таку комунікацію можна вести й онлайн, використовуючи знайомі засоби зв’язку, але вона має бути організована в рамках системи догляду та підтримки дітей в Україні.

Маріанна Гнот: Чи може система наставництва й патронату стати фундаментом для глобальних змін у системі догляду та підтримки дітей в Україні? 

Ірина Тулякова: Насправді сама система дуже широка. Щоб в Україні відбулися зміни, ми насамперед маємо змінити своє ставлення до дитини — сприймати її як суб’єкта, а не як об’єкта. Це стосується всього суспільства. Нам потрібно реалізовувати комплекс заходів, пов’язаних із підтримкою сім’ї, тобто родин, особливо в ці часи, коли на родини чиниться величезний тиск і навантаження, зокрема, під час війни, і вони можуть не справлятися з проблемами.

За даними, 80% дітей, які перебувають в інституціях, є батьківськими дітьми. Ці діти не є сиротами — у них є батьки, але з тих чи інших причин батьки не справляються зі своїми обов’язками, і тому діти опиняються в інституціях.

Це стосується також розвитку сімейних форм виховання, підтримки випускників інституційних закладів, наставництва. Усе це потрібно робити одночасно, системно і разом. Бо, наприклад, навіть при наявності патронату, який є тимчасовим облаштуванням дитини, якщо пізніше приймається рішення про надання їй статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, для такої дитини має бути сім’я. Інакше вона все одно потрапить в інституційний заклад. Так само, якщо не буде наставництва, діти часто губляться і стають заручниками системи, що потребує постійного соціального супроводу та підтримки.

На мою думку, кожна з цих складових важлива — наставництво, патронат. Але треба дивитися ширше на дитячу політику в країні, сімейну політику та орієнтуватися на підтримку родин і взаємодію.

Україна має стати дитиноцентричною країною, де кожна дитина має значення.

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за покликанням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси й подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon
• PayPal: [email protected]