Реактивні «шахеди» удвічі швидші за поршневі: що це змінює для української ППО

Поява у Росії реактивних версій ударних дронів типу «Герань» створює новий виклик для української протиповітряної оборони. Через значно вищу швидкість таких безпілотників частина засобів, які ефективно працювали проти поршневих дронів, може стати менш актуальною.

Про це в етері Громадського радіо розповів Михайло Люксіков, головний редактор «Мілітарного».

За його словами, класичні «Шахеди», які в Росії називають «Герань-2», мають середню швидкість близько 150–200 км/год. Реактивні версії — «Герань-3» та «Герань-4» — можуть розвивати понад 500 км/год, хоча йдеться саме про максимальну, а не постійну швидкість.

«Якщо порівнювати, то загалом класичний «Шахед», так звана «Герань-2», розвиває середню швидкість умовно 150–200 кілометрів на годину. Коли ж ми говоримо про реактивні версії — це «Герань-3», «Герань-4» у першу чергу — то вони можуть досягати швидкості понад 500 кілометрів на годину. Але потрібно розуміти, що ця швидкість не постійна, а максимальна. Середня оцінюється приблизно у 350–400 кілометрів за годину, плюс-мінус 50. Відповідно, їхня крейсерська швидкість фактично удвічі більша за ту, яка була у поршневих версій», — пояснив Михайло Люксіков.

Він зазначив, що поршневі дрони використовують двигуни внутрішнього згоряння. Подібні до тих, які застосовують у автомобілях, мопедах чи мотоциклах. Саме через характерний звук і конструкцію такі безпілотники в Україні нерідко називають «мопедами».

За словами головного редактора «Мілітарного», подальше збільшення швидкості реактивних дронів може стати ще серйознішим викликом для української ППО.

«Якщо казати про виклики, які можуть постати саме в майбутньому через більшу швидкість. То це вже може бути навіть удвічі більше від того, що вони досягають зараз. Реактивні «Герань-4 »досягають нинішніх показників, а «Герань-5» може стати наступним кроком. І потрібно буде підлаштовуватись, перелаштовуватись саме під ці виклики. Можливо, частина засобів, які працювали до цього, вже буде неактуальною», — наголосив Люксіков.

Люксіков пояснив, що до моменту, коли ціль опиняється на останній лінії оборони, її можуть намагатися знищити зенітні ракетні комплекси. А також авіація або дрони-перехоплювачі. Якщо це не вдалося, завдання переходить до ближніх засобів ППО.

«Фактично це і є останній рубіж захисту. Потрібно розуміти, що вже коли працюють на останній лінії, це означає, що зенітні ракетні комплекси, можливо авіація або дрони-перехоплювачі не змогли збити ціль за межами міста. Тоді вже працюють засоби останнього рубежу», — розповів він.

Водночас, за його словами, підвищення швидкості цілей не означає автоматично, що наявна зенітна артилерія більше не зможе їх уражати.

«Якщо говорити про класичну зенітну артилерію — наприклад, наявні в Україні самохідні зенітні установки «Шилка», «Тунгуска». А також передані «Гепарди», — то однією з їхніх цілей є низьколетючі крилаті ракети, які вже фактично досягають такої швидкості. Тобто якщо казати, чи зможуть вони збивати турелі, — певно, зможуть. Чи можуть збивати наявні засоби зенітної артилерії — певно, так само зможуть. Але буде інша складність через збільшення швидкості. Збивати їх не є неможливим, але це, очевидно, складніше зі зрозумілих причин», — зазначив головний редактор «Мілітарного».

Окремо Люксіков звернув увагу на зміну підходу до роботи мобільних вогневих груп. У класичному розумінні це військовослужбовці на автомобілі, озброєному кулеметом, які візуально виявляють цілі у своєму секторі та намагаються їх уразити.

Натомість новіші системи передбачають встановлення на транспортних засобах автоматизованих турелей. Які будуть обладнані приладами спостереження, наведення та супроводу цілей.

«Якщо ми кажемо про мобільну вогневу групу, то в класичному розумінні це група військовослужбовців на якомусь транспорті. З установленим великокаліберним або звичайним кулеметом. Вони фактично візуально вистежують у своєму секторі стрільби цілі. За допомогою кулеметів завдають вогневого ураження і намагаються збивати цілі», — пояснив він.

Він наголосив, що ідеться про збільшення технологічності.

«Тобто та сама кількість військовослужбовців може оперувати вже не просто кулеметом і автомобілем, а, наприклад, автомобілем, на якому встановлена турель із приладами наведення. Вона може керуватися, мати режими супроводу цілей та їхнього відстеження. Відповідно, ефективність буде значно вищою, ніж просто робота за кулеметом», — додав Люксіков.

За його словами, такий підхід є логічним розвитком системи протиповітряної оборони на тлі появи швидших повітряних цілей.

«Тут не можна не погодитися із заступником командувача Повітряних сил. Підвищення технологічності таких засобів справді є необхідним, тому що зі збільшенням швидкості цілей час на їхнє виявлення. Супровід і ураження скорочується», — сказав головний редактор «Мілітарного».

Люксіков також наголосив, що винищувальна авіація не може бути єдиним засобом боротьби з такими цілями. Одна з причин — літаки самі стають пріоритетними цілями для російських засобів ураження.

«Потрібно розуміти, що літаки є пріоритетною ціллю для ворожої авіації та ворожих зенітних ракетних комплексів. Коли вони заходять у зону ураження, однозначно по літаках відпрацьовують ворожі засоби. Це одна з причин, чому не можна покладатися лише на авіацію», — зазначив він.

Інша проблема, за словами експерта, — обмежена кількість самих літаків і боєприпасів до них.

«Друга причина, чому не можна знімати це питання з порядку денного, — дефіцит самих літаків. Їх не так багато передали Україні, як і самих засобів для ураження. Авіаційні ракети, боєприпаси до гармат також є дефіцитними. Тому використовувати винищувальну авіацію як універсальний засіб для боротьби з усіма такими цілями неможливо», — підсумував Михайло Люксіков.