Фото: Станіслав Сеник
Ольга Руднєва: Війну я зустріла за кордоном. Я поїхала за мамою 23 лютого з порожньою валізою, яку мала передати їй. Їхала на 3 дні. 24 лютого зранку дізналася, що в Україні почалася повномасштабна війна. Чоловік наполягав, щоб я поки не поверталася. Перший тиждень війни я провела на Мадейрі. Там ніхто нічого не розумів. Хотілося стати на стільчик та кричати: «Люди, в Україні справжня війна!».
Тоді я побачила пост про створення логістичного хабу, який планував займатися доставкою гуманітарних вантажів до України. На початку війни було багато хаотичних ініціатив волонтерів. А це перша системна історія. Я зрозуміла що, як, для чого і яку проблему ми будемо вирішувати.
Ольга Руднєва: У мене було неймовірне почуття провини. Я була тут, а не зі своїм чоловіком, командою, друзями, країною. Я «гризла» себе, що не відчуваю те, що відчувають люди, які дорогі мені. Мені здавалося, що якщо я буду там, я буду корисною. «Я недостатньо корисна», — так постійно думала про себе. Тільки коли я знайшла своє місце в цій війні, це відчуття зникло. Зараз я не даю навіть натякати мені, що я тут відпочиваю або «живу закордоном».
Ні, я не живу закордоном. За 3 місяці свого перебування в Польщі я спала на підлозі, їла з пластикових тарілок, ходила в пластиковий туалет, спала по 3-5 годин максимум, працювала нон-стоп. Я стільки не працювала останні свої 5 років життя. Плюс до всього цього я зберігаю роботу директорки фонду. Я пашу для того, щоб наблизити перемогу України.
Коли загроза в Україні трохи спала, я спитала чоловіка, чи можу вже повертатися. Він запитав: «Чи знає ти, що тут будеш робити?». Я не маю відповіді на це питання. Поки я її не знайшла, я не повертаюся в Україну.
Життя закордоном — не життя. Жінки були в першу чергу зобов’язані поїхати з України та тримати небо над своїми дітьми. Війна — це відбиток на все життя. Діти не мають її знати. Крім того, так наші військові мають більше можливостей воювати. Знаю не один приклад, коли військові гинули, рятуючи цивільних.
Читайте також: Я не знаю, скільки років треба, щоб зібрати історії усіх загиблих у цій війні — кураторка проєкту Меморіал цивільних жертв війни
Ольга Руднєва: Моє почуття провини трансформувалося в постійну діяльність. Мені здається, що я маю робити більше. Кожного дня. Чи достатньо цього — я не знаю. Що взагалі означає достатньо? Кожен має робити те, що він/вона може й трошечки більше. Кожен внесок — чудовий.
Ми перейшли на українську мову. Це прямо таки досягнення, бо ми спілкувалися російською вдома. Тепер розмови та переписки українською. Спочатку було важко. Тепер простіше.
Чоловік мій в Києві. Допомагає армії. Пишаюся ним. Ми один одного не розчарували. Кожний із нас робить свою справу: хто що може і там, де може. Якось він сказав мені: «Якщо що, пам’ятай — у нас було чудове життя. Якщо буде щось ще, це бонус». Я щаслива, що цей бонус і досі у мене є.
Читайте також: Нам усім, навіть у родинах, доведеться знайомитися заново, якщо ми пережили різний досвід війни — психологиня
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS