Гостя — військова Ілона Волошина.
Аліна Сарнацька: Тти вже майже два роки працюєш у відділі зв’язків з громадськістю і при цьому лишаєшся у «мінометці». І є солдатом. Чому?
Ілона Волошина: Це моя принципова позиція. Мені не раз пропонували стати офіцером і перейти на іншу якусь посаду. Ту ж службу зв’язків з громадськістю.
Але я хочу лишатися солдатом, тому що я вважаю, що так я буду ближче до своїх побратимів, посестер. І умовно лишуся у підрозділі й матиму шанс потрапити на бойові позиції.
Тому що переважно жінок-військослужбовиць офіцерів чомусь лишають у штабах. Щонайбільше вони можуть командувати ротою, що дуже рідко трапляється. Переважно це якісь штабні посади. Я цього не хочу.
Моя ціль — отримати бойовий досвід, захищати свою країну зі зброєю в руках, якщо це потрібно буде. От. І тому я хочу лишатися залишатись у цій, скажімо, найнижчій ланці та бути ближче до своїх.
Аліна Сарнацька: Коли ти прийшла у військо?
Ілона Волошина: 24 лютого. З першого дня повномасштабки.
До цього, 20 лютого прийшла у військкомат, щоб підписати контракт з ТрО. Я дуже довго на це зважувалась і все ж таки пішла, бо хотіла бути підготовленою, мати необхідні знання, навички, щоб бити москалів. У військкоматі усе прийняли, сказали, що покличуть на співбесіду. Ну, власне, 24-го, о 8-й ранку я прийшла на цю співбесіду сама.
Аліна Сарнацька: Я знаю ваш батальйон. Він багато воював.
Ілона Волошина: З нашої бригади усі батальйони були у зоні бойових дій, і вони постійно міняються. Ті, що у Києві зараз — на злагодженні, на відновленні. Чекають, щоб замінити інші наші батальйони. Вони були в усіх гарячих точках.
Для мене ТрО — це просто кузня кадрів. Це настільки молода рушійна сила, яка не можна порівняти з жодним іншим родом військ. Тому що сюди прийшли люди з дуже різних сфер, з дуже різною мотивацією.
І тут просто в мене навіть в бригаді є людина, яка будувала 3-4 енергоблок на Чорнобильській АЕС. Є директор комунікаційної агенції. Є депутати міської ради. Є відомі футболісти, письменники, власники своїх якихось підприємств, бізнесів. І це настільки різні люди. І вони багато чого принесли нашому військові. Вони зробили його модерним, сучасним.
Аліна Сарнацька: Ти з Херсонщини?
Ілона Волошина: З Білозерки за 10 км від Херсону.
Аліна Сарнацька: Коли ти звідти поїхала?
Ілона Волошина: Поїхала у 2016 році навчатися до Києва, і так тут і лишилася, але їздила кожного року додому на свята, і востаннє там була перед повномасштабкою у січні.
Потім мій дім був окупований 9 місяців, і ось, власне, через тиждень після окупації я поїхала вперше додому відтоді. Зараз це місто, яке нагадує якийсь постапокаліпсис, де просто на вулиці немає жодної людини.
Працює там кілька закладів безстрашних, постійні обстріли. Щастить, коли погана погода, і ти просто радієш цьому, коли йде дощ, сніг. Бо це значить, що там дрони не літають. І тоді переважно немає ніяких масованих обстрілів. От люди якось навчилися з цим жити.
Коли я приїхала після окупації, тоді не було ні води, ні газу, ні світла. І я бачила, як бабуся черпала чашкою воду з калюжі на вулиці у центрі міста, щоб просто мати воду на якісь побутові речі.
Я бачила черги за гуманітаркою та іншим. Зараз, звичайно, що вже є всі там канали комунікації, уже усе налагоджено.
Тільки там, буває, електрики немає після якихось обстрілів. Люди зрештою навчилися з цим жити. Мої родичі звідти виїхали. Однак там лишається багато людей. У моєму рідному місті, і в Херсоні дуже багато молоді, на диво. Вони, власне, допомагають тим, хто не може подбати про себе. Хтось залучений до якоїсь там громадської активності, до якоїсь організації.
Ілона Волошина: У Могилянку я йшла цілеспрямовано. Я знала, на кого я хочу вчитися і з якою категорією людей хочу працювати. Я чітко відрізняла, що це не психологія і не соціологія. Але це дуже поруч.
На той час я вже працювала з ветеранами. З 2014 року я займалася військовим волонтерством. Їздила з допомогою на Схід, по шпиталях ходила. Відновлювала будинки на Сході України разом там з громадською організацією «Будуємо Україну разом». І я вирішила, що от я хочу з цим пов’язати своє подальше життя. І так вступила на соціальну роботу, і далі вже більш професійно почала працювати у сфері ветеранських справ разом з громадською організацією «Побратими», і згодом в моєму житті трапилось Invictus Games.
Аліна Сарнацька: Що робить Invictus Games?
Ілона Волошина: У нас цикл підготовки починається за рік до змагань, до цього міжнародного заходу. Він відбувається раз на два роки, а весь попередній рік ми відбираємо команду, працюємо з нею цілий рік, організовуємо інші заходи в Україні. Це можуть бути віртуальні змагання, спортивні кемпи, якісь регіональні заходи. Ми намагаємося наповнювати цей календарний план різними заходами, можливостями для ветеранів, військовослужбовців, які мають травми, поранення і шукають для себе якісь нові цілі в житті, нові спільноти та щось нове взагалі, де вони можуть вже познайомитися зі своїм новим тілом і спробувати себе.
Цього року ми намагалися зробити дослідження, аби показати, як ці ігри впливають на наших учасників збірної, який ефект вони мають і що в них змінюється в житті.
Тому що ми постійно про це кажемо, що цей проєкт дійсно змінює життя і ветеранів, тобто самих учасників, і тих, хто навколо них, але ніколи не могли це підтвердити якимись цифрами, тільки міжнародними дослідженнями. Цього року ми намагалися провести вже дослідження на основі нашої збірної, поки що в процесі обробки.
Тобто ми проводимо свої внутрішні заходи, збираємо, аналізуємо інформацію і готуємось до нових відборів.
Я вірю у людей. Мабуть, було б добре сказати, що я вірю у перемогу. Але я вже перестала її очікувати. Я вірю у людей, у силу людей.
І чого я найбільше зараз хочу? Це, мабуть, не втратити ось цю віру, не втратити в собі сили і якоїсь наснаги, аби продовжувати боротись і продовжувати жити.
У більшості з нас стан виснаження. І я дуже боюсь, що просто у якийсь момент більшість із нас зламається. І це добре, бо завжди є шанс на відновлення. І ми всі час від часу ламаємось. Але просто якось треба десь брати сили, щоб це все закінчити.
Боятися мені, здається, вже нічого. До війни я боялася смерті. Зараз я навіть смерті не боюся. Єдине, що там загине хтось з моїх близьких, дуже людей. Але власної смерті я навіть не боюсь.
Аліна Сарнацька: А заради чого ти воюєш?
Ілона Волошина: Заради того, аби в нас було завтра. І аби моїм дітям не довелось воювати. І аби ми назавжди покінчили з цими дебільними сусідами. І могли жити своє найкраще життя. Безтурботне найкраще життя, на яке ми маємо право, але ніколи його не використовували. Бо все наше свідоме молоде життя пройшло у стані боротьби.
Аліна Сарнацька: Ти відчуваєш себе військовою?
Ілона Волошина: Так. Я себе ідентифікую як військовослужбовиця. Але розрізняю службу і, наприклад, служити та воювати. Я не кажу, що я воюю. Я завжди кажу, що я служу, бо я не виконувала задач в зоні бойових дій до цього. І для мене це чесно казати, що наразі я служу.
Аліна Сарнацька: Коли ти відчула вперше, що ти військова?
Ілона Волошина: Коли отримала зброю і склала присягу. З’явилася така додаткова відповідальність. Нам зброю не одразу видали. Її насамперед видавали чоловікам і тим, хто там займав певні позиції, виконував завдання по обороні околиць Києва.
Читайте та слухайте також: «Варто мобілізуватися самим, бо все одно вас знайдуть» — військовий
Аліна Сарнацька: Якщо нас слухає дівчинка, яка вчилася на соціальній роботі, так само як ми з тобою. Людина, яка працювала в громадських організаціях. Дівчинка схожа на тебе, і вона думає, чи не піти їй в армію, що ти їй скажеш.
Ілона Волошина: Я не можу роздавати поради. Бо це індивідуальний вибір кожної людини. Якщо вона відчуває в собі сили, має чітку мотивацію… До цього варто дуже відповідально ставитися. Тому що ми не знаємо, коли закінчиться війна. І коли буде шанс демобілізуватися. Тому треба розуміти, що це гра вдовгу.
Треба тверезо оцінювати свої можливості. І де ти будеш більш корисною. Тому що зараз ми маємо сконцентруватися максимально на тому, що у нас виходить робити добре. І просто робити свою роботу добре там, де ти є.
Попередні випуски подкасту читайте та слухайте ТУТ
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі