Було б добре сказати, що вірю у перемогу, але я перестала її чекати — військова 

Гостя — військова Ілона Волошина.

Аліна Сарнацька: Тти вже майже два роки працюєш у відділі зв’язків з громадськістю і при цьому лишаєшся у «мінометці». І є солдатом. Чому?

Ілона Волошина: Це моя принципова позиція. Мені не раз пропонували стати офіцером і перейти на іншу якусь посаду. Ту ж службу зв’язків з громадськістю.
Але я хочу лишатися солдатом, тому що я вважаю, що так я буду ближче до своїх побратимів, посестер. І умовно лишуся у підрозділі й матиму шанс потрапити на бойові позиції.
Тому що переважно жінок-військослужбовиць офіцерів чомусь лишають у штабах. Щонайбільше вони можуть командувати ротою, що дуже рідко трапляється. Переважно це якісь штабні посади. Я цього не хочу.

Моя ціль — отримати бойовий досвід, захищати свою країну зі зброєю в руках, якщо це потрібно буде. От. І тому я хочу лишатися залишатись у цій, скажімо, найнижчій ланці та бути ближче до своїх.

Аліна Сарнацька: Коли ти прийшла у військо?

Ілона Волошина: 24 лютого. З першого дня повномасштабки.

До цього, 20 лютого прийшла у військкомат, щоб підписати контракт з ТрО. Я дуже довго на це зважувалась і все ж таки пішла, бо хотіла бути підготовленою, мати необхідні знання, навички, щоб бити москалів. У військкоматі усе прийняли, сказали, що покличуть на співбесіду. Ну, власне, 24-го, о 8-й ранку я прийшла на цю співбесіду сама.

Аліна Сарнацька: Я знаю ваш батальйон. Він багато воював.

Ілона Волошина: З нашої бригади усі батальйони були у зоні бойових дій, і вони постійно міняються. Ті, що у Києві зараз — на злагодженні, на відновленні. Чекають, щоб замінити інші наші батальйони. Вони були в усіх гарячих точках.

Для мене ТрО — це просто кузня кадрів. Це настільки молода рушійна сила, яка не можна порівняти з жодним іншим родом військ. Тому що сюди прийшли люди з дуже різних сфер, з дуже різною мотивацією.

І тут просто в мене навіть в бригаді є людина, яка будувала 3-4 енергоблок на Чорнобильській АЕС. Є директор комунікаційної агенції. Є депутати міської ради. Є відомі футболісти, письменники, власники своїх якихось підприємств, бізнесів. І це настільки різні люди. І вони багато чого принесли нашому військові. Вони зробили його модерним, сучасним.

Рідна Білозерка після деокупації нагадувала місце постапокаліпсису

Аліна Сарнацька: Ти з Херсонщини?

Ілона Волошина: З Білозерки за 10 км від Херсону.

Аліна Сарнацька: Коли ти звідти поїхала?

Ілона Волошина: Поїхала у 2016 році навчатися до Києва, і так тут і лишилася, але їздила кожного року додому на свята, і востаннє там була перед повномасштабкою у січні.

Потім мій дім був окупований 9 місяців, і ось, власне, через тиждень після окупації я поїхала вперше додому відтоді. Зараз це місто, яке нагадує якийсь постапокаліпсис, де просто на вулиці немає жодної людини.

Працює там кілька закладів безстрашних, постійні обстріли. Щастить, коли погана погода, і ти просто радієш цьому, коли йде дощ, сніг. Бо це значить, що там дрони не літають. І тоді переважно немає ніяких масованих обстрілів. От люди якось навчилися з цим жити.

Коли я приїхала після окупації, тоді не було ні води, ні газу, ні світла. І я бачила, як бабуся черпала чашкою воду з калюжі на вулиці у центрі міста, щоб просто мати воду на якісь побутові речі.

Я бачила черги за гуманітаркою та іншим. Зараз, звичайно, що вже є всі там канали комунікації, уже усе налагоджено.

Тільки там, буває, електрики немає після якихось обстрілів. Люди зрештою навчилися з цим жити. Мої родичі звідти виїхали. Однак там лишається багато людей. У моєму рідному місті, і в Херсоні дуже багато молоді, на диво. Вони, власне, допомагають тим, хто не може подбати про себе. Хтось залучений до якоїсь там громадської активності, до якоїсь організації.

Чим займалася до великої війни

Ілона Волошина: У Могилянку я йшла цілеспрямовано. Я знала, на кого я хочу вчитися і з якою категорією людей хочу працювати. Я чітко відрізняла, що це не психологія і не соціологія. Але це дуже поруч.

На той час я вже працювала з ветеранами. З 2014 року я займалася військовим волонтерством. Їздила з допомогою на Схід, по шпиталях ходила. Відновлювала будинки на Сході України разом там з громадською організацією «Будуємо Україну разом». І я вирішила, що от я хочу з цим пов’язати своє подальше життя. І так вступила на соціальну роботу, і далі вже більш професійно почала працювати у сфері ветеранських справ разом з громадською організацією «Побратими», і згодом в моєму житті трапилось Invictus Games.

Про роботу в Invictus Games

Аліна Сарнацька: Що робить Invictus Games?

Ілона Волошина: У нас цикл підготовки починається за рік до змагань, до цього міжнародного заходу. Він відбувається раз на два роки, а весь попередній рік ми відбираємо команду, працюємо з нею цілий рік, організовуємо інші заходи в Україні. Це можуть бути віртуальні змагання, спортивні кемпи, якісь регіональні заходи. Ми намагаємося наповнювати цей календарний план різними заходами, можливостями для ветеранів, військовослужбовців, які мають травми, поранення і шукають для себе якісь нові цілі в житті, нові спільноти та щось нове взагалі, де вони можуть вже познайомитися зі своїм новим тілом і спробувати себе.

Цього року ми намагалися зробити дослідження, аби показати, як ці ігри впливають на наших учасників збірної, який ефект вони мають і що в них змінюється в житті.
Тому що ми постійно про це кажемо, що цей проєкт дійсно змінює життя і ветеранів, тобто самих учасників, і тих, хто навколо них, але ніколи не могли це підтвердити якимись цифрами, тільки міжнародними дослідженнями. Цього року ми намагалися провести вже дослідження на основі нашої збірної, поки що в процесі обробки.
Тобто ми проводимо свої внутрішні заходи, збираємо, аналізуємо інформацію і готуємось до нових відборів.

У що вірить і чого боїться Ілона Волошина

Я вірю у людей. Мабуть, було б добре сказати, що я вірю у перемогу. Але я вже перестала її очікувати. Я вірю у людей, у силу людей.

І чого я найбільше зараз хочу? Це, мабуть, не втратити ось цю віру, не втратити в собі сили і якоїсь наснаги, аби продовжувати боротись і продовжувати жити.

У більшості з нас стан виснаження. І я дуже боюсь, що просто у якийсь момент більшість із нас зламається. І це добре, бо завжди є шанс на відновлення. І ми всі час від часу ламаємось. Але просто якось треба десь брати сили, щоб це все закінчити.

Боятися мені, здається, вже нічого. До війни я боялася смерті. Зараз я навіть смерті не боюся. Єдине, що там загине хтось з моїх близьких, дуже людей. Але власної смерті я навіть не боюсь.

Аліна Сарнацька: А заради чого ти воюєш?

Ілона Волошина: Заради того, аби в нас було завтра. І аби моїм дітям не довелось воювати. І аби ми назавжди покінчили з цими дебільними сусідами. І могли жити своє найкраще життя. Безтурботне найкраще життя, на яке ми маємо право, але ніколи його не використовували. Бо все наше свідоме молоде життя пройшло у стані боротьби.

Аліна Сарнацька: Ти відчуваєш себе військовою?

Ілона Волошина: Так. Я себе ідентифікую як військовослужбовиця. Але розрізняю службу і, наприклад, служити та воювати. Я не кажу, що я воюю. Я завжди кажу, що я служу, бо я не виконувала задач в зоні бойових дій до цього. І для мене це чесно казати, що наразі я служу.

Аліна Сарнацька: Коли ти відчула вперше, що ти військова?

Ілона Волошина: Коли отримала зброю і склала присягу. З’явилася така додаткова відповідальність. Нам зброю не одразу видали. Її насамперед видавали чоловікам і тим, хто там займав певні позиції, виконував завдання по обороні околиць Києва.

Читайте та слухайте також: «Варто мобілізуватися самим, бо все одно вас знайдуть» — військовий

«Це гра вдовгу: ми не знаємо, коли закінчиться війна і коли буде шанс демобілізуватися»

Аліна Сарнацька: Якщо нас слухає дівчинка, яка вчилася на соціальній роботі, так само як ми з тобою. Людина, яка працювала в громадських організаціях. Дівчинка схожа на тебе, і вона думає, чи не піти їй в армію, що ти їй скажеш.

Ілона Волошина: Я не можу роздавати поради. Бо це індивідуальний вибір кожної людини. Якщо вона відчуває в собі сили, має чітку мотивацію… До цього варто дуже відповідально ставитися. Тому що ми не знаємо, коли закінчиться війна. І коли буде шанс демобілізуватися. Тому треба розуміти, що це гра вдовгу.

Треба тверезо оцінювати свої можливості. І де ти будеш більш корисною. Тому що зараз ми маємо сконцентруватися максимально на тому, що у нас виходить робити добре. І просто робити свою роботу добре там, де ти є.

Попередні випуски подкасту читайте та слухайте  ТУТ

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі