108 днів у Оленівці та жодної компенсації за незаконне ув'язнення

Сергій Лінь — житель Маріуполя, волонтер, колишній цивільний заручник росіян. Пробув у незаконному ув’язненні росіянами 108 днів. До повномасштабного вторгнення Сергій був підприємцем, власником служби таксі. З початком повномасштабного вторгнення вивіз родину у безпечне місце, а сам повернувся у Маріуполь, щоб рятувати людей.

Про рішення повернутись в Маріуполь

Сергій Лінь: З 24 лютого, виїхавши з міста разом із сім’єю, я кожного дня моніторив інформацію і розумів, що там відбувається, згідно з новинами.

Я прийняв рішення — хто, як не ми, тобто безпосередньо маріупольці, допоможе своїм же. Я прийняв рішення, що поїду туди при першій можливості евакуювати людей, тому що вони самостійно виїхати, на жаль, не могли. 

18 березня я почув, що вже є можливість потрапити в Маріуполь. Я приїхав у Запоріжжя, був у пошуках, у яку організацію потрібні водії для евакуації людей з Маріуполя. До мене звернулися мої ж знайомі. Як виявилося, потрібен був водій. Одразу був куплений автобус, і наступного дня, 20 березня, був виконаний перший рейс у Маріуполь. 

Рейс займав два дні. Тобто приїжджав у Маріуполь, ночував там, роздавав гуманітарну допомогу. Звісно, їхав туди не пустим. Ми максимально завантажували автобус гуманітарною допомогою: це продукти, ліки, підгузки, все-все-все. Тому що в Маріуполі треба було абсолютно все.

Після цього, як роздав гуманітарну допомогу, я об’їжджав, де це можливо було в місті, місця для евакуації. У мене був визначений пріоритет евакуювати важко поранених цивільних, дітей і людей похилого віку. Тому за два рейси я зміг евакуювати 17-місним автобусом 33 людини. Оскільки були і лежачі люди, і люди з ДЦП, які не могли самостійно переміщуватися. Це займало дуже багато часу: із 7-го поверху спустити людину з ДЦП та розмістити в автобусі, щоб було комфортно їхати 7-8 годин через усі блокпости. Блокпостів було більше 20-ти. 

---

Читайте також: Курс «Хамелеон» — про уникнення полону і психологію виживання в полоні

---

Сергій Лінь: Це був уже третій рейс. Я приїхав 26-го та переночував. 27-го числа під час видачі гуманітарної допомоги до мене під’їхали на машині люди у військовій формі без розпізнавальних знаків. Запитали, хто водій цього автобуса. Я відповів, що я. Сказали вивантажити гуманітарку та їхати з ними. Я не надав цьому особливого значення. Відповів, що так, зараз, добре — я був зациклений на людях, стояла дуже велика черга за допомогою. За кілька хвилин ті люди підійшли знову: «Ти що, не зрозумів нас, чи що? Вигружай гуманітарку». Я відповів, що можу її вивантажити, але люди повбивають один одного за неї. Тобто зараз вон стоять в черзі, а якщо просто викидати — розпочнеться щось ненормальне. Вони відповіли, що все організували. Я вивантажив гуманітарну допомогу прямо на асфальт. Вони сказали: «Так, їдеш зараз за нашою машиною. Якщо раптом думаєш кудись «пєтлянуть», ми стріляємо без попередження».

Я поїхав за ними, у райвідділ. В автобус одразу зайшли військові, без пояснень. Сказали, що треба все продивитися, що тут «жучки», а я — «навідник». Мене із руками за спиною завели в кабінет. Там сидів чоловік у цивільному, він не відрекомендувався. Почав допитувати, що я тут роблю, навіщо приїхав, чим займаюся, хто мене надіслав, чи співпрацюю з військовими та чому катаюся містом. Я відповів усе як є. Що до військових не маю відношення — у мене абсолютно цивільна, гуманітарна місія. Евакуюю та привожу гуманітарну допомогу. Він взяв телефон та перевірив на наявність якихось доказів, також без пояснень. 

 Етапування

Сергій Лінь: Ніхто нічого не пояснив: чому, за що, куди. Я тільки зрозумів, що дійсно потрапив у полон, коли нас етапували зі Старобешево до Донецька. Ми їхали в автобусі. Нам сказали нікуди не дивитися, голову вниз. І ми тільки почули.

На певному блокпості зупинилися. Там запитали хто це, кого везете. Водій відповів, що полонених. Той сказав: «Скинь нам кілька штук, нам тут потрібно». Водій відповів, що не може, вони підзвітні. Почувши це я усвідомив, що потрапив у полон. 

«Підзвітні» полонені — це ті, яких контролювали протягом усього етапування, куди їм потрібно бути. «Непідзвітні» полонені — здебільшого цивільні, яких просто на блокпостах ловили. Вони були за рабську силу. Могли зникнути безвісти. Їх могли просто розстріляти. 

Нас привезли у Донецьке СІЗО. Був допит. Не було видно, хто допитує, вони були за великою перегородкою. Ні звання, ні посад. Чули тільки, що там був чоловік і жінка. Питали стандартно: хто, звідки, чим займався. Розподілили в камери, де ми провели добу. Потім нас етапували в Оленівку. Нічого не розповідаючи. Була  інформаційна блокада, ізоляція. На наші питання не відповідали. 1 квітня я потрапив в Оленівку. 

Наше затримання в Маріуполі було чіткою спланованою операцією. Бо, як тільки з’явилася можливість потрапити в місто і ввозити гуманітарну допомогу, багато волонтерів і просто цивільних людей з активною громадянською позицією поїхали туди допомагати маріупольцям. 

І бачивши такий наплив гуманітарної допомоги з України й евакуації великої кількості, наскільки це було на той момент можливо, громадян, вони вирішили покласти цьому край. В один прекрасний день, було чітке розпорядження всіх волонтерів, які знаходилися тоді в Маріуполі, затримати. 

Коли ми вже потім усі зібралися, грубо кажучи, в єдине ціле, ми почали спілкуватися, а ти хто? А ти звідки? Нас було близько 30 людей. Це всі волонтери, які приїхали безпосередньо з волонтерською місією надавання гуманітарної допомоги й евакуації людей. 

---

Читайте також: «Нам необхідна допомога в розголосі» — сестра цивільного заручника росіян Олексія Кириченка

---

Про Оленівку та військовополонених

Сергій Лінь: Насправді, Оленівка — це була законсервована тюрма. Вона була абсолютно не пристосована до прийому військовополонених. Звичайно, не було ні світла, електрики, ні комунікацій для життєвих потреб: туалету, кухні. Нас використовували як безплатну, безпечну робочу силу, якій дали можливість для покращення наших благ. Або сидіть в таких умовах, або можете в трохи кращих, але ви своїм коштом відремонтуєте бараки.

Нам було виділено два бараки. Один відремонтували співробітники поліції. Інший дали нам, цивільним. 

Одного дня ми побачили, що в Оленівці відбувається якась метушня. Раптом почали змінювати прапори. Коли ми приїхали у квітні, висів прапор ДНР, а тепер повісили російський. Усі змінили шеврони на російські. Ми взагалі не могли зрозуміти, що відбувається. З часом знайшли цьому пояснення. 

Ми побачили з вікна камери на горизонті велику кількість автобусів, які під’їжджали, БТРів, був вертоліт. З’явився російський ОМОН з собаками. Ми зрозуміли, що вони привезли велику кількість військовополонених, але не знали, звідки.

---

Читайте також: Як держава планує звільняти цивільних заручників

---

Про утримання азовців

Сергій Лінь: Азовців відділили від усіх. Інших — ЗСУ, морпіхів, прикордонників — розселяли в інші бараки. Це відбувалося дуже довго, близько 3 чи 4 великих етапів. Тюрма розрахована на 1200 людей. У червні нас знаходилося там 3,5 тисячі. Тобто, ви можете зрозуміти умови. 

Нас вони залучили для опису всіх військових у бараках. Вони боялися туди заходити. Особливо, до азовців. Їхні бараки постійно охороняв ОМОН з собаками. Годували їх окремо від усіх. Просто боялися до них підходити. Треба було кожного сфотографувати фас, ліво-право, вказати звання, прізвище, ім’я, наявність документів. 

Хтось працював по бараках. Інші працювали на кухні. Прибирали територію. 

Коли ми вже вийшли з полону, були звільнені, деякі хлопці змогли передати інформацію про військовополонених правоохоронцям. Мабуть, на щастя, усі військовополонені були задокументовані і внесені у відповідний реєстр. Не зважаючи на звання: сержанти, рядові, офіцерський склад, старший офіцерський склад — ми описували всіх. 

Цивільні, на жаль, це такий людський ресурс, який абсолютно не підконтрольний українській стороні. Єдине — вони тут безвісти зниклі. Якщо більше ніякої інформації російська сторона не надасть, вони так і вважатимуться безвісти зниклими. 

Для росіян цивільні — це ресурс, який вони можуть використовувати стільки, скільки вважають за потрібне. І їм за це нічого не буде. 

---

Читайте також: «Доки немає механізму повернення цивільних полонених, люди помирають»

---

Звільнення

Сергій Лінь: Нам просто відкрили камеру, за списком почали викликати з речами. Ми, чесно кажучи, думали, що нас знову кудись етапують. І потім, коли ми вже підійшли до штабу і до виходу з тюрми, ми зрозуміли, що нас звільняються. Там нам видали копії установи й випустили.

Моє особисте пояснення цьому, що за нас почала боротися велика кількість людей. Наші родини об’єднувалися в інтернеті. Про це почали писаті ЗМІ, говорити блогери з великою аудиторією, почали писати блогери з-за кордону. 

Я не громадянин України, але маю посвідку на життя в Україні з 2012 року. Тобто я фактично резидент України. За Конституцією, єдине, на що я не маю права — це тільки голосування. Усі інші права в мене як у громадянина України.

Я зібрав пакет документів, подав їх, а мені відповіли, що я не є громадянином України. Якби я був би військовим по контракту, воював би, то входив би в список компенсації за полон. Але оскільки я не громадянин України, я не можу отримати компенсацію за полон.

Я дійшов до Верховного суду. Оскільки за Конвенцією ООН 1949 року, якщо ти офіційно на території держави й потрапив у полон, то ти, як громадянин, маєш отримати підтримку, компенсацію. 

У мене безпосередньо є вся інформація, абсолютно. Я є і в реєстрах СБУ, і в реєстрах Червоного Хреста. На сьогодні маю пакет документів для подачі у Верховний суд України. З усіма доказами, з усіма поясненнями. Для того, щоб Верховний суд розглянув мою справу й ухвалив рішення, зважаючи вже на міжнародні закони та конвенції. 

---