Сергій Лінь. Фото: Радіо Свобода
Сергій Лінь — житель Маріуполя, волонтер, колишній цивільний заручник росіян. Пробув у незаконному ув’язненні росіянами 108 днів. До повномасштабного вторгнення Сергій був підприємцем, власником служби таксі. З початком повномасштабного вторгнення вивіз родину у безпечне місце, а сам повернувся у Маріуполь, щоб рятувати людей.
Сергій Лінь: З 24 лютого, виїхавши з міста разом із сім’єю, я кожного дня моніторив інформацію і розумів, що там відбувається, згідно з новинами.
Я прийняв рішення — хто, як не ми, тобто безпосередньо маріупольці, допоможе своїм же. Я прийняв рішення, що поїду туди при першій можливості евакуювати людей, тому що вони самостійно виїхати, на жаль, не могли.
18 березня я почув, що вже є можливість потрапити в Маріуполь. Я приїхав у Запоріжжя, був у пошуках, у яку організацію потрібні водії для евакуації людей з Маріуполя. До мене звернулися мої ж знайомі. Як виявилося, потрібен був водій. Одразу був куплений автобус, і наступного дня, 20 березня, був виконаний перший рейс у Маріуполь.
Рейс займав два дні. Тобто приїжджав у Маріуполь, ночував там, роздавав гуманітарну допомогу. Звісно, їхав туди не пустим. Ми максимально завантажували автобус гуманітарною допомогою: це продукти, ліки, підгузки, все-все-все. Тому що в Маріуполі треба було абсолютно все.
Після цього, як роздав гуманітарну допомогу, я об’їжджав, де це можливо було в місті, місця для евакуації. У мене був визначений пріоритет евакуювати важко поранених цивільних, дітей і людей похилого віку. Тому за два рейси я зміг евакуювати 17-місним автобусом 33 людини. Оскільки були і лежачі люди, і люди з ДЦП, які не могли самостійно переміщуватися. Це займало дуже багато часу: із 7-го поверху спустити людину з ДЦП та розмістити в автобусі, щоб було комфортно їхати 7-8 годин через усі блокпости. Блокпостів було більше 20-ти.
Читайте також: Курс «Хамелеон» — про уникнення полону і психологію виживання в полоні
Сергій Лінь: Це був уже третій рейс. Я приїхав 26-го та переночував. 27-го числа під час видачі гуманітарної допомоги до мене під’їхали на машині люди у військовій формі без розпізнавальних знаків. Запитали, хто водій цього автобуса. Я відповів, що я. Сказали вивантажити гуманітарку та їхати з ними. Я не надав цьому особливого значення. Відповів, що так, зараз, добре — я був зациклений на людях, стояла дуже велика черга за допомогою. За кілька хвилин ті люди підійшли знову: «Ти що, не зрозумів нас, чи що? Вигружай гуманітарку». Я відповів, що можу її вивантажити, але люди повбивають один одного за неї. Тобто зараз вон стоять в черзі, а якщо просто викидати — розпочнеться щось ненормальне. Вони відповіли, що все організували. Я вивантажив гуманітарну допомогу прямо на асфальт. Вони сказали: «Так, їдеш зараз за нашою машиною. Якщо раптом думаєш кудись «пєтлянуть», ми стріляємо без попередження».
Я поїхав за ними, у райвідділ. В автобус одразу зайшли військові, без пояснень. Сказали, що треба все продивитися, що тут «жучки», а я — «навідник». Мене із руками за спиною завели в кабінет. Там сидів чоловік у цивільному, він не відрекомендувався. Почав допитувати, що я тут роблю, навіщо приїхав, чим займаюся, хто мене надіслав, чи співпрацюю з військовими та чому катаюся містом. Я відповів усе як є. Що до військових не маю відношення — у мене абсолютно цивільна, гуманітарна місія. Евакуюю та привожу гуманітарну допомогу. Він взяв телефон та перевірив на наявність якихось доказів, також без пояснень.
Сергій Лінь: Ніхто нічого не пояснив: чому, за що, куди. Я тільки зрозумів, що дійсно потрапив у полон, коли нас етапували зі Старобешево до Донецька. Ми їхали в автобусі. Нам сказали нікуди не дивитися, голову вниз. І ми тільки почули.
На певному блокпості зупинилися. Там запитали хто це, кого везете. Водій відповів, що полонених. Той сказав: «Скинь нам кілька штук, нам тут потрібно». Водій відповів, що не може, вони підзвітні. Почувши це я усвідомив, що потрапив у полон.
«Підзвітні» полонені — це ті, яких контролювали протягом усього етапування, куди їм потрібно бути. «Непідзвітні» полонені — здебільшого цивільні, яких просто на блокпостах ловили. Вони були за рабську силу. Могли зникнути безвісти. Їх могли просто розстріляти.
Нас привезли у Донецьке СІЗО. Був допит. Не було видно, хто допитує, вони були за великою перегородкою. Ні звання, ні посад. Чули тільки, що там був чоловік і жінка. Питали стандартно: хто, звідки, чим займався. Розподілили в камери, де ми провели добу. Потім нас етапували в Оленівку. Нічого не розповідаючи. Була інформаційна блокада, ізоляція. На наші питання не відповідали. 1 квітня я потрапив в Оленівку.
Наше затримання в Маріуполі було чіткою спланованою операцією. Бо, як тільки з’явилася можливість потрапити в місто і ввозити гуманітарну допомогу, багато волонтерів і просто цивільних людей з активною громадянською позицією поїхали туди допомагати маріупольцям.
І бачивши такий наплив гуманітарної допомоги з України й евакуації великої кількості, наскільки це було на той момент можливо, громадян, вони вирішили покласти цьому край. В один прекрасний день, було чітке розпорядження всіх волонтерів, які знаходилися тоді в Маріуполі, затримати.
Коли ми вже потім усі зібралися, грубо кажучи, в єдине ціле, ми почали спілкуватися, а ти хто? А ти звідки? Нас було близько 30 людей. Це всі волонтери, які приїхали безпосередньо з волонтерською місією надавання гуманітарної допомоги й евакуації людей.
Читайте також: «Нам необхідна допомога в розголосі» — сестра цивільного заручника росіян Олексія Кириченка
Сергій Лінь: Насправді, Оленівка — це була законсервована тюрма. Вона була абсолютно не пристосована до прийому військовополонених. Звичайно, не було ні світла, електрики, ні комунікацій для життєвих потреб: туалету, кухні. Нас використовували як безплатну, безпечну робочу силу, якій дали можливість для покращення наших благ. Або сидіть в таких умовах, або можете в трохи кращих, але ви своїм коштом відремонтуєте бараки.
Нам було виділено два бараки. Один відремонтували співробітники поліції. Інший дали нам, цивільним.
Одного дня ми побачили, що в Оленівці відбувається якась метушня. Раптом почали змінювати прапори. Коли ми приїхали у квітні, висів прапор ДНР, а тепер повісили російський. Усі змінили шеврони на російські. Ми взагалі не могли зрозуміти, що відбувається. З часом знайшли цьому пояснення.
Ми побачили з вікна камери на горизонті велику кількість автобусів, які під’їжджали, БТРів, був вертоліт. З’явився російський ОМОН з собаками. Ми зрозуміли, що вони привезли велику кількість військовополонених, але не знали, звідки.
Читайте також: Як держава планує звільняти цивільних заручників
Сергій Лінь: Азовців відділили від усіх. Інших — ЗСУ, морпіхів, прикордонників — розселяли в інші бараки. Це відбувалося дуже довго, близько 3 чи 4 великих етапів. Тюрма розрахована на 1200 людей. У червні нас знаходилося там 3,5 тисячі. Тобто, ви можете зрозуміти умови.
Нас вони залучили для опису всіх військових у бараках. Вони боялися туди заходити. Особливо, до азовців. Їхні бараки постійно охороняв ОМОН з собаками. Годували їх окремо від усіх. Просто боялися до них підходити. Треба було кожного сфотографувати фас, ліво-право, вказати звання, прізвище, ім’я, наявність документів.
Хтось працював по бараках. Інші працювали на кухні. Прибирали територію.
Коли ми вже вийшли з полону, були звільнені, деякі хлопці змогли передати інформацію про військовополонених правоохоронцям. Мабуть, на щастя, усі військовополонені були задокументовані і внесені у відповідний реєстр. Не зважаючи на звання: сержанти, рядові, офіцерський склад, старший офіцерський склад — ми описували всіх.
Цивільні, на жаль, це такий людський ресурс, який абсолютно не підконтрольний українській стороні. Єдине — вони тут безвісти зниклі. Якщо більше ніякої інформації російська сторона не надасть, вони так і вважатимуться безвісти зниклими.
Для росіян цивільні — це ресурс, який вони можуть використовувати стільки, скільки вважають за потрібне. І їм за це нічого не буде.
Читайте також: «Доки немає механізму повернення цивільних полонених, люди помирають»
Сергій Лінь: Нам просто відкрили камеру, за списком почали викликати з речами. Ми, чесно кажучи, думали, що нас знову кудись етапують. І потім, коли ми вже підійшли до штабу і до виходу з тюрми, ми зрозуміли, що нас звільняються. Там нам видали копії установи й випустили.
Моє особисте пояснення цьому, що за нас почала боротися велика кількість людей. Наші родини об’єднувалися в інтернеті. Про це почали писаті ЗМІ, говорити блогери з великою аудиторією, почали писати блогери з-за кордону.
Я не громадянин України, але маю посвідку на життя в Україні з 2012 року. Тобто я фактично резидент України. За Конституцією, єдине, на що я не маю права — це тільки голосування. Усі інші права в мене як у громадянина України.
Я зібрав пакет документів, подав їх, а мені відповіли, що я не є громадянином України. Якби я був би військовим по контракту, воював би, то входив би в список компенсації за полон. Але оскільки я не громадянин України, я не можу отримати компенсацію за полон.
Я дійшов до Верховного суду. Оскільки за Конвенцією ООН 1949 року, якщо ти офіційно на території держави й потрапив у полон, то ти, як громадянин, маєш отримати підтримку, компенсацію.
У мене безпосередньо є вся інформація, абсолютно. Я є і в реєстрах СБУ, і в реєстрах Червоного Хреста. На сьогодні маю пакет документів для подачі у Верховний суд України. З усіма доказами, з усіма поясненнями. Для того, щоб Верховний суд розглянув мою справу й ухвалив рішення, зважаючи вже на міжнародні закони та конвенції.
завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.
У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів.
Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року. За цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах.
Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521- 57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.
Повністю розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту