Як згадує голова ГО «Інсайт» і співзасновниця «Маршу Жінок» Олена Шевченко, на початку 2000-х років в Україні ніхто з лесбійок, з якими вона була знайома, не міг відкрито говорити про свою орієнтацію. Першою можливістю поспілкуватися з іншими ЛГБТІК+ людьми тоді став «Чат Bizarre», хоч його учасниці й учасники були розкидані різними регіонами України та пострадянського простору. Там Олена Шевченко вперше дізналася про місце біля Бессарабської площі у Києві, де збиралися лесбійки.
Першою в Україні феміністично-лесбійська організацією стала «Жіноча мережа». У 2000 році її заснували Лейма Гейдар, Ольга Шевцова та Наталія Нагорна, від’єднавшись від чоловічих гей-груп. До неї долучилася і Олена Шевченко. Говорить, прагнула тоді створити нові простори та можливості для зборів ЛГБТІК+ спільноти. Вона почала організовувати зустрічі в парку, на яких люди грали у футбол, бадмінтон, баскетбол.
«На той момент ніяких коштів не було. «Жіноча мережа» була на самостійному фінансуванні, тобто всі ці жінки мали стабільні хороші роботи та інвестували у цю діяльність, включно з моєю ректорською стипендією. Я вчилася у Драгоманова, і паралельно мене запросили там викладати. У мене був доступ до аудиторій, до спортзалу, і ми там проводили лекції та грали у регбі», — згадує Олена Шевченко.
У 2007 році виникла ініціативна група та з’явилася організація «Інсайт». Наступного року її зареєстрували як ГО, хоча перед тим, як це вдалося зробити, активістам близько п’яти разів відмовляли й повертали документи. Лише з 2011 року ГО «Інсайт» почала отримувати принаймні невелике але стабільне фінансування, каже правозахисниця. До цього підтримувати діяльність організації доводилося виключно власними зусиллями та коштами.
Від початку активіської діяльності Олена Шевченко займається адвокацією прав ЛГБТІК+ людей, зокрема комунікує цю тему в медіа, бере участь у дебатах — зокрема з людьми, агресивно налаштованими проти квір-спільноти. Навіть камінг-аут Олени Шевченко відбувся на телебаченні, згадує вона:
«Я працювала в університеті, і тоді була законодавча ініціатива заборонити викладати ЛГБТ-людям у школах та університетах. І не було нікого в Україні, хто був готовий піти на передачу і говорити про це. Я відчувала відповідальність і вирішила таки піти, але з закритим обличчям. У ролі опонента я там зустріла свого однокласника, який списував у мене всі контрольні у школі. Він дуже вибачався тоді. Відтоді у мене склалося враження, що з будь-якою людиною можна говорити, бо я ходжу навіть на деякі дискусії з Корчинським. Хоч і не думаю, що з ним можна про щось домовитися, але це весело. У мене немає страху, я знаю, що принаймні якась частина людини завжди залишається».
Правозахисниця каже, що готова говорити з будь-якою людиною, якщо є принаймні якийсь шанс вийти на щось спільне. Вона вважає, що конфлікти здебільшого відбуваються на рівні особистісних образ, а тому фактично будь-яка дискусія може стати плідною.
Олена Шевченко наголошує, що проведення прайдів, акцій за права ЛГБТІК+ людей — важлива та непроста справа. Для багатьох перша участь у прайді й публічне самовираження може виявитися однією з найстресовіших подій у житті. Правозахисниця говорить, що досі багато її знайомих приховує свою гомосексуальність, але поступово ситуація змінюється — зокрема, завдяки акціям.
«Інсайт» продовжує займатися правозахисною діяльністю. Зокрема, розповідає Олена Шевченко, зараз до організації звертаються люди, які не можуть забрати тіла своїх партнерів, які загинули на війні, оскільки не мають змоги отримати в Україні статус подружжя. Також «Інсайт» займається розслідуваннями нападів на ґрунті гомофобії і трансфобії. Ця справа залишається дуже складною, оскільки Верховна Рада досі не ухвалила законопроєкт №13597, що має посилити відповідальність за дискримінацію та насильство. Організація також адвокатує запровадження цивільних партнерств в Україні, які б могли забезпечити принаймні частину прав для одностатевих пар.
«Ми не маємо питати у гетеросексуальних людей дозволу на шлюб. Навіть цей куций законопроєкт, який майже нічого не дасть лесбійкам, у яких є діти, не може пройти. Навіть враховуючи те, скільки людей загинуло на фронті, скільки людей уже не отримає цієї справедливості, вони все одно його не приймають. Тому ми підемо іншим шляхом. Треба буде, щоб 50 тисяч пар пройшли через суди, — ми пройдемо цей шлях», — говорить Олена Шевченко.
Разом із тим, за роки правозахисної діяльності в Україні активістам таки вдалося досягнути низки змін на краще та важливих кроків у питанні репрезентації та захисту ЛГБТІК+ спільноти. Відбулося ухвалення антидискримінаційного закону, хоч у ньому прямо не згадано питання квірних людей. Були запроваджені зміни до трудового кодексу, що забороняють дискримінацію людей на основі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності на роботі. Змінилася процедура корекції статі для трансгендерних людей. Олена Шевченко зазначає, що дуже важливою також є репрезентація ЛГБТІК+ військових. Крім діяльності в Україні, правозахисниця також займається комунікацією за кордоном та пояснює хибність уявлення про зброю як однозначне зло, адже йдеться і про захист своєї країни, життя та сім’ї.
Частина громадських організацій у Харкові відновила свою діяльність уже через місяць після початку повномасштабної війни. Зокрема, уже в перші півроку вторгнення відбувся «ХарківПрайд» у метро. Як згадує співзасновниця проєкту, ЛГБТІК-активістка Анна Шарагіна, тоді частина спільноти сумнівалася, чи доречно проводити заходи, спрямовані на захист прав ЛГБТІК+ людей, під час війни.
«У мене було відчуття, що я затисакаю свою лесбійську ідентичність, але я відчуваю, що я вже далі не можу, що я вже є і українкою, і лесбійкою. Але були інші колеги та колежанки, ми зустрілися та обговорили цей величезний виклик. Ми розуміли, що зараз, як ніколи, багато буде цього аргументу «не на часі». Але я вже стільки разів чула «не на часі» з будь-якого приводу, що черговий такий аргумент був лише частиною нашої роботи», — говорить активістка.
У Харкові також відкрили «ПрайдХаб» — простір для ЛГБТІК+ людей з коворкінгом, психологічним кабінетом, лекторієм. Як говорить Анна Шарагіна, до нього можуть приходити всі люди, які поділяють цінності рівності та недискримінації за будь-якою ознакою. Діти до 16 років можуть приходити до хабу за згодою їхніх батьків. За словами активістки, до попереднього відкритого хабу батьки приводили квірних та транс-підлітків, для яких це місце ставало безпечним простором, де вони можуть проводити час.
Попри зусилля й досягнення правозахисних організацій, нещодавно виникла чергова загроза ще більшого обмеження прав та можливостей квірних людей. 22 січня голова Верховної Ради Руслан Стефанчук зареєстрував у парламенті новий проєкт Цивільного кодексу, який підписали 138 народних депутатів. Правозахисні організації наголошують, що документ містить пункти, що порушують права людини та закріплюють дискримінаційні норми. Зокрема, команда ГО «Інсайт» і БО «Марш Жінок» проаналізували документ і опублікували аналіз численних проблем, які він може створити.
Проєкт кодексу вводить поняття «доброзвичайність», тобто моральну категорію без чітких юридичних критеріїв. Фактично, пропонується спиратися на переконання певних людей замість чітких правових норм. Зокрема, доброзвичайність стає однією з умов визнання сім’ї. Отже, навіть союз, що за законом відповідає статусу сім’ї, може бути поставлений під сумнів. Крім того, звужено перелік «членів сім’ї»: до них не можуть належати партнери, які проживають разом без шлюбу.
Запропонована редакція кодексу зберігає визначення шлюбу як союзу жінки та чоловіка. Також у документі фактичний сімейний союз визначено як проживання двох осіб протилежної статі однією сім’єю без шлюбу. Таким чином, одностатеві пари втрачають можливість будь-якого правового підґрунтя для закріплення своїх стосунків, адже проєкт кодексу позбавляє їх права отримати статус подружжя, осіб, які проживають у фактичному сімейному союзі або членів сім’ї. Такі зміни можуть перекрити доступ навіть до наявних зараз юридичних можливостей, які продемонстрував приклад Зоряна Кіся й Тимура Левчука. Вони стали першою в Україні одностатевою парою, чий союз суд визнав фактичними шлюбними відносинами.
Проєкт кодексу визначає факт зміни статі одним із членів подружжя як підставу для визнання шлюбу недійсним. Крім того, норма дозволяє ініціювати припинення дії шлюбу не лише самим сторонам, а й невизначеному колу третіх осіб.
Крім дискримінації ЛГБТІК+ людей проєкт Цивільного кодексу містить багато інших пунктів, що створюють загрозу для дотримання прав людини в Україні, а також для процесу євроінтеграції. Пізніше у Верховній Раді зареєстрували альтернативні проєкти, але вони не містять ґрунтовних змін, порівняно з першою версією.
Юлія родом з П’ятихаток у Дніпропетрвській області. Вона згадує, що у рідному містечку змушена була жити ізольовано, у постійному страху. У школі дівчина стикалася з булінгом, інші діти цькували її за лесбійство навіть до того, як вона усвідомила власну сексуальну орієнтацію. Юлія почала більше експериментувати зі своєю зовнішністю, яскравіше проявляти свою ідентичність.
«Я тоді максимально занурилася у власний світ, тому що у мене тоді була депресія через втрату батька, через булінг. Все більше цієї фрікуватості у мене почало проявлятися. Це маленьке місто, де не сильно розгуляєшся у власній експресії, особистості, тож коли я це робила, я буквально бачила себе єдиною, хто це робить. Тобто у мене не було ніяких рольових моделей, які б я могла наслідувати», — розповідає Юлія.
Говорить, тоді її яскраве самовираження викликало в оточуючих або насмішки, або страх. Булінг був навіть з боку подруг, які якось зачинили дівчину у кімнаті й змушували дивитися лесбійське порно.
У Twitter Юлія натрапила на чат з жінками, лесбійками, феміністками, й звідти більше дізналася про спільноту. Там же вона познайомилася зі своєю дівчиною, з якою вони з’їхалися через пів року спілкування. Наразі вони уже третій рік у стосунках.
Деякий час Юлія не показувала у соціальних мережах, що є лесбійкою.
«Мені було страшно. Я викладачка англійської, мені потрібні клієнти, і, в основному, клієнтами моїми тоді були діти. Відповідно, батьки дивилися на мою сторінку і вирішували, чи співпрацювати зі мною, чи ні. Потім, коли мій блог почав рости, я почала розуміти, що не здохну з голоду, то я почала говорити, що я лебійка», — розповідає дівчина.
Спершу вона не робила акценту на темі ЛГБТІК+, але з часом почала організовувати дискусійні клуби для лесбійок, завдяки чому у неї почало з’являтися більше знайомих та подруг.
Юлія говорить, що дуже хоче жити й будувати сім’ю в Україні, але тут її лякає відсутність прав та захисту її стосунків і майбутньої родини:
«Умовно, якщо я колись захочу мати дитину в Україні, у мене не буде ніяких прав. Я її народжу, і моя жінка не матиме на цю дитину жодного права. Якщо я помру, то моя жінка не зможе її усиновити. Якщо зі мною щось трапиться під час пологів, вона не матиме права щось сказати, тому що вона буквально буде «ніким», не матиме права мені допомогти, бути присутньою. Мені потрібно буде проходити цей досвід абсолютно самій, просто приходячи додому до неї, й жалітися. І це страшно».
Зважаючи на це, а також на відсутність перспективи суттєвих змін, Юлія змушена думати про еміграцію, хоч і вкрай не хоче цього робити.
Олена Шевченко говорить, що все життя вимушена жити у стані стресу й загроженості. Вона зазначає, що це почуття кожної жінки, яке додатково посилюється тим, що вона активістка та лесбійка.
«Звісно, я час від часу беру свою партнерку за руку, але це завжди політичне виважене рішення. Я не хочу, щоб так було у наступних поколінь, і про це мій активізм. Я хочу, аби люди могли насолоджуватися простим життям, не боючись за нього просто тому, що вони когось кохають», — говорить Олена Шевченко.
Юлія говорить, що якщо раніше боялася реакції інших людей, але тепер відкрито поводиться зі своєю партнеркою на людях та не зважає на їхню реакцію. При цьому, пара говтова себе захищати у разі агресії й нападу на них. Юлія розповідає, що носить із собою електрошокери, перцевий балончик, підтримує добру фізичну форму, вивчала Wen-Do (метод самозахисту, який жінки створили для жінок).
Як пояснює Олена Шевченко, небезпечними залишаються фактично всі публічні прояви гомосексуальності. Йдеться про прості побутові речі: прокинутися разом уранці, спланувати спільну відпустку, не боятися згадати про свої стосунки на роботі, сказати батьками і знати, що вони за тебе радітимуть, мати змогу взяти людину за руку чи поцілувати її, замовити спільний бранч, взяти разом іпотеку, оформити куплену квартиру на сім’ю, замовити номер із двоспальним ліжком і не боятися потім, що до нього прийдуть праворадикали.
Повністю випуск дивіться на нашому YouTube-каналі
Команда проєкту:
Ана Море — авторка ідеї, ведуча
Аліна Шевченко — операторка, монтажерка
Влад Бундаш — продюсер
Крістіна Інієу — YouTube-редакторка
Анастасія Рибакова — авторка візуального оформлення
Олександр Мусевич — автор музичного оформлення
Ліна Мачульська — digital-просування
Сніжана Бовкун — SMM
Михайло Тюнькін — текстова версія