Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році величезна кількість чоловіків в Україні долучилися до лав ЗСУ. Однак не тільки чоловіки добровільно стали на захист своєї держави. Багато жінок, попри те що не зобов’язані законодавчо, вирішили доєднатися до війська та воювати за незалежність України.
У порівнянні з 2014 роком українська армія стала значно «жіночнішою». Набагато більше жінок служать у війську, в тому числі — на бойових посадах. Незважаючи на це, в українському суспільстві все ще можна зустріти неоднозначне ставлення до жінок-військових.
Однією з гостею цього випуску стала Ярина Чорногуз — військовослужбовиця морської піхоти, лавреатка Шевченківської премії та премії Women in Arts Award. Її досвід — це приклад того, як гендерні упередження змінюються під впливом часу та обставин, а жінки доводять, що можуть бути на передовій нарівні з чоловіками.
Ярина приєдналася до війська у 2019 році, коли жінки вже могли обіймати бойові посади. Проте, за її словами, процес адаптації в армії все ще супроводжується необхідністю доводити свою компетентність.
«Я мала обґрунтовані побоювання, що мене не пустять робити ту бойову роботу, яку я хочу, через те, що я жінка. І всі жінки, які хочуть воювати, проходять цей період доведення, що ти можеш воювати не гірше за чоловіка, а подекуди, можливо, навіть краще завдяки своїй мотивації.
Мені було радше соромно, що в часи такого випробування нашій статі традиційно відводять роль залишатися позаду і доглядати. Я така людина, якій завжди простіше бути з усіма попереду, ризикувати, ніж чекати, що хтось тебе захистить і зробить це за тебе», — розповідає Ярина.
За словами Ярини, в Україні спостерігається відчутний прогрес протягом останніх 10 років. Однак робота все ще триває.
«На момент, коли я прийшла в армію, це був 2019-й рік — у добробат, а 2020-й — у регулярну армію ЗСУ, жінок уже було чимало. Наприклад, я проходила навчання в 205-му навчальному центрі тактичної медицини. У нас там був чи не єдиний навчальний центр, де існувала гендерна рівність, адже половина учасників були чоловіками, а половина — жінками.
При тому, що бойовий медик взводу — це зовсім нелегка робота, адже потрібно носити важкий рюкзак і тягати поранених. Це доволі виснажливо, але в нашому центрі співвідношення чоловіків і жінок було рівним. Мені здається, тут доречніше порівнювати 2014-й і 2024-й роки. У 2014-му я ще не служила, але багато моїх подруг воювали, і всі вони кажуть, що зараз спостерігається значний прогрес».
Вона згадує, як у 2014 році жінкам було значно важче долати бар’єри. Тоді більшість із них займали небойові посади – швачок, кухарів тощо. У порівнянні з тими часами, сьогодні жінок у війську більше, і багато з них служать у бойових підрозділах.
«Якщо в 2014-му в армії, як дехто каже, багато жінок воювало, то насправді більшість із них займали посади, наприклад, швачок, кухарів чи інших не бойових спеціальностей. Потрапити на бойову посаду було великою проблемою.
Зараз це стало набагато простіше, і жінок у війську значно більше. Феномен жінки-солдата, незалежно від її попереднього досвіду, як на мене, вже став досить поширеним. Проте він усе ще недостатньо розповсюджений, аби повністю подолати гендерні стереотипи».
Ярина висловлюється за обов’язкову мобілізацію жінок, які відповідають віковим і фізичним вимогам, за умови відсутності доглядових обов’язків. Вона переконана, що це не лише питання гендерної рівності, а й стратегічна необхідність.
«Люди, які не мають доглядових обов’язків і відповідають вимогам за віком та станом здоров’я, повинні підлягати обов’язковій мобілізації незалежно від статі. Адже є чоловіки, які доглядають за дітьми, хворими чи літніми родичами, і вони не можуть виконувати військові обов’язки. Водночас є жінки, які фізично здорові, компетентні та кмітливі.
У сучасній війні, що стає дедалі технологічнішою завдяки використанню дронів та інших новітніх засобів, жінки можуть ефективно виконувати багато бойових завдань. Що ж до небойових посад, вони абсолютно доступні для жінок і вже давно успішно ними опановуються», — підкреслює Чорногуз.
Однак вона додає, що в суспільстві та серед політиків бракує волі для впровадження такої ініціативи. Політики, за словами Ярини, бояться ставати об’єктами критики, особливо ті, хто самі уникають служби.
«Коли на впливових політичних позиціях з’явиться лідерка чи лідер, який стане стейкхолдером цієї ідеї та почне системно її впроваджувати, тоді ситуація зміниться. Зараз політичної волі щодо цього немає. Це питання сприймається радше як хайп або навіть загроза, тому політики здебільшого його уникають.
Мобілізація жінок викликає спротив у значної частини чоловіків, для яких військовий обов’язок уже давно є реальністю. Особливо це стосується тих, хто перебуває при владі, але самі не воюють. Якщо питання мобілізації жінок стане на порядок денний, їх можуть запитати: чому вони самі не йдуть на фронт? Вони не готові відповідати на такі запитання, і саме тому цього уникають».
Ярина Чорногуз зауважує, що загроза, з якою стикнулася Україна, не зникне сама по собі. До захисту України під час повномасштабної війни і після неї повинні бути залучені всі громадяни і громадянки.
«Стратегічні загрози, з якими ми стикаємося, залишаються незмінними. Навіть якщо Путін помре, на його місце прийде інший, хто продовжить спроби завершити окупацію України. Це стратегія Росії — знищити нас. Нам потрібне тверезе розуміння цього і рівень стратегічного мислення, який колись демонструвала Голда Меїр. Вона казала: «Якщо ми зникнемо, я створю армію вдів і сиріт».
Зараз нам бракує тих, хто дивиться на ці питання жорстко й без упередження до статі. Думка про те, що жінки не можуть воювати, — це насправді не турбота, а форма зневаги. Нам кажуть, що нас хочуть уберегти від війни, але це лише виправдання, яке приховує справжню недовіру до наших можливостей».
Слухайте також: Батько казав, що якщо він дізнається, що я лесбійка, він мене вб’є — історія пансексуалки з родини священика
Попри прогрес, жінки в армії все ще стикаються з упередженнями. Зокрема, у ситуаціях, коли їм доводиться виконувати фізично важкі завдання, нерідко чують: «Ти ж жінка, це не для тебе». Ярина згадує випадок, коли під час завантаження боєприпасів у вантажівку чоловіки намагалися «врятувати» її від роботи.
«Не кожна жінка здатна виконувати важку фізичну роботу, але серед нас багато тих, хто зможе це зробити за умови бажання і мотивації. У мене була така історія. Перед виїздом на ротацію, коли ми перебували на базі, ми вантажили КАМАЗи боєкомплектом, щоб їхати в сектор. Це ще було під час АТО.
Я стала в одну чергу зі своєю ротою, щоб передавати ящики з боєприпасами. Одразу прибігло кілька чоловіків із коментарями: «Ти ж жінка, як ти будеш передавати ці важкі ящики?» На це я відповіла: «Я не жінка, я матрос. І я це робитиму».
Разом із усіма я передала ящики з патронами калібру 5,45 мм, 7,62 мм тощо. В основному це були важкі, але підйомні вантажі. Для жінки, яка займається, наприклад, кросфітом, це абсолютно нормально».
Водночас Ярина зазначає, що серед чоловіків військових ставлення до колег-жінок переважно шанобливе і більшості з них можна пояснити свою позицію.
«Жінкам потрібно зріло реагувати на подібні ситуації. Важливо розуміти, що до армії приходять люди з дуже різним бекграундом і вихованням. Якщо ввічливо й чітко пояснити свою позицію, можу запевнити: немає чоловіка, який би цього не сприйняв.
На третьому році повномасштабної війни і вже на одинадцятому році війни загалом ставлення до військових у суспільстві значно варіюється. У частини людей воно героїчне, толерантне та підтримуюче. Водночас є ті, хто просто хочуть забути про війну і вдають, ніби її не існує».
Але в цивільному житті вона часто стикається з упередженням, коли її участь у бойових діях ставлять під сумнів.
«Сьогодні в багатьох підрозділах служать жінки-фронтовички, і від чоловіків-військових зазвичай відчувається повага. Однак залишається момент, коли тебе апріорі вважають цивільною. Іноді, повертаючись із бойових завдань, хочеться хоча б на день забути про війну, вдягти цивільний одяг і просто відчути себе поза військом. Але трапляються ситуації, коли, перебуваючи в такому вигляді, тобі потрібно показати посвідчення УБД, щоб довести, що ти військова. Реакція людей зазвичай говорить сама за себе: «Звідки ти це взяла?» Ця проблема, про яку ветеранки розповідали ще у 2014 році, досі не зникла навіть у 2024-му».
Окремою темою є ставлення до військових, особливо жінок із дітьми. Ярина підкреслює, що суспільство часто дегуманізує військових, заперечуючи їхнє право на звичайне людське життя.
«Я сама мати, і в мене була ситуація, коли деякі родичі з сім’ї мого колишнього чоловіка не соромилися виривати планшети у моєї дочки, поки я була на бойовому чергуванні. Я вже писала про цей випадок. Це яскравий приклад дегуманізації як військових загалом, так і жінок-військових зокрема.
Що я маю на увазі? Ніхто не дивується, коли жінка будь-якої професії має дитину або вагітніє — це вважається нормою. Але якщо жінка-військова вирішує народити дитину, це одразу породжує цілу низку стереотипів і упереджень: чому вона обрала армію, чи це етично вагітніти під час служби, і навіть сумніви в її професійному виборі. Цей маразм корениться в дегуманізації військових. У суспільстві досі не сприймають військових як звичайних людей, а жінок-військових тим більше».
Чорногуз впевнена, що публічність військових жінок допомагає змінювати ставлення суспільства.
«Мене обурюють стереотипи щодо моєї статі, які формувалися віками. Вважається, що жінок потрібно захищати, але ми самі можемо бути тими, хто захищає. Я відстоюю репутацію жінок і своє переконання, що ми також можемо бути сильними і рішучими, навіть «хижаками» на війні, а не лише тими, кого треба берегти.
Друге питання — це виживання нашого народу. Якщо всі — і жінки, і чоловіки — будуть підготовлені до війни, володітимуть військовими навичками і зможуть захищати себе та інших, у нас з’являється шанс вижити в цій тривалій боротьбі з набагато сильнішим ворогом. Це необхідність: ми маємо вчитися, готуватися і бути готовими заміняти одне одного на полі бою».
Слухайте також: Становище інтерсекс-людей в Україні: виклики та перспективи
Українська художниця Алевтина Кахідзе розповіла, як повномасштабна війна вплинула на гендерні ролі, суспільні очікування та феміністичний дискурс. На думку Кахідзе, війна унікальним чином підсвітила невидиму працю жінок. Вона звертає увагу, що чоловіки, які тепер можуть виконувати традиційно жіночі обов’язки, як-от догляд за літніми родичами чи дітьми, стикаються з тим, наскільки складною є ця праця.
«Чоловік, який доглядає за родичем, виконує роль, яку традиційно вважали «жіночою». Зараз ця роль стає більш помітною і прирівнюється до жіночої праці. Ми можемо побачити, скільки чоловіків насправді піклуються про родичів із інвалідністю, батьків похилого віку чи виховують дітей.
Що стосується жінок, багато хто з них раніше вважав, що не можуть обіймати такі ролі, як чоловіки, наприклад, йти до війська. Але сьогодні це стає питанням вибору: ти як жінка можеш вирішити, чи долучатися до армії. Щодо чоловіків, у суспільстві існують дискусії про те, чи «народжуються» вони воїнами. Проте реальність така, що вибору в них майже немає, оскільки військовий обов’язок чітко прописаний у законодавстві».
Водночас художниця підкреслює, що гендерні ролі у війні сприймаються по-різному. Жінки часто мають вибір — долучитися до війська чи ні, тоді як для чоловіків це обов’язок, закріплений законодавством.
«У жінок інша ситуація, і це дуже феміністичний підхід, адже кожна жінка сама вирішує, що їй робити. Деякі жінки, які мають дітей, коли зустрічають мене, кажуть: «Якщо ми програємо цю війну, наші діти будуть воювати, якщо в них є сини». Це дуже зріла і доросла позиція», — зазначає Кахідзе.
Слухайте також: Трансгендерні та небінарні люди: виклики в Україні
Ярина Чорногуз наголошує на загрозі патріархальних наративів навіть серед тих жінок, які називають себе феміністками. Вона критикує поширену думку, що війна — це «чоловіча справа», вважаючи її дискримінаційною:
«Я бачу загрозу в тому, що деякі жінки, які позиціонують себе феміністками, не хочуть воювати й починають просувати наратив, що війна — це виключно чоловіча справа, а жінка повинна бути далеко від війни. Вони фактично дублюють ті самі патріархальні стереотипи про Берегиню. Це мене найбільше прикро і дуже дратує. Коли жінка називає себе феміністкою і каже: «Хай воюють чоловіки, нехай мені платять за народження дитини стільки, скільки платять за бойові». І я не жартую — я чула такий аргумент.
Це дискредитує саме поняття фемінізму як ідеї рівноправності. Для мене рівноправність — це й рівність в обов’язку. Я вважаю, що приниження людини відбувається тоді, коли її стать не цінують настільки, що навіть не дають можливості виконувати найскладнішу й найнебезпечнішу роботу — захищати. Якщо ми виходимо з поняття честі й етики, то виконувати таку роботу — це найбільша честь. На жаль, у нас це поняття намагаються стерти, заявляючи, що це старий пережиток етики минулих часів, але це не так».
Водночас Чорногуз звертає увагу на довгострокові наслідки відмови від активного спротиву. На її думку, якщо країна буде окупована, українські діти з часом можуть бути змушені воювати на боці агресора.
«Якщо не буде держави, то народжувати дітей означатиме поповнювати ряди російської окупаційної армії. Ми бачили, наприклад, як у так званих «ЛДНР» люди, які підкоряються силі, стають першими на м’ясозаготівлю. Це те, що чекає тих, хто не хоче воювати. Я повністю згодна з цим меседжем — вони створюють ризик, що країна буде окупована, і в якийсь момент їм доведеться йти окуповувати Європу. І питання в тому, хто з нас готовий до цього. Росіяни не будуть питати чи ми цього не хочемо».
Алевтина Кахідзе зауважує, що важливо розуміти контекст війни в Україні. Це в першу чергу захисна війна, тож її точно не можна вважати виключно «чоловічою справою».
«У нас, напевно, не зовсім визвольна війна, ми ще не знаємо, чи зможемо визволити нашу країну, чи ні, але точно можемо сказати, що ми захищаємося. А захисна позиція — це настільки феміністична позиція, скільки можна говорити про жінок. Це суперприродно. Навіть наші чоловіки у війську теж феміністично налаштовані, насправді, бо ми нічого не забираємо, не чинемо насильства, ми тільки захищаємось. Це все, що я можу сказати про це».
Війна вплинула і на сферу мистецтва, що, за словами Алевтини Кахідзе, стала більш гендерно збалансованою. У минулому чоловіки домінували в українському мистецтві, але після 2000-х жінки все більше заявляють про себе.
«Якщо говорити про мистецтво, потрібно дивитися на перспективу. Якщо брати покоління художників з 90-х до 2000-х, то там було дуже багато чоловіків, а жінки, скоріше, виступали менеджерками або кураторками — і це дуже помітно. Але якщо поглянути на 2000-ті, то з’являється велика кількість потужних жінок моєї генерації, які досягли того самого рівня успіху, що й чоловіки.
Якщо згадати кілька важливих ініціатив, як-от He for She, чи премія «Жінки в мистецтві» — не тільки в мистецтві, а й у всіх видах культури. В Пінчук арт-центрі, я пам’ятаю, десь у 2018 році, рахувала, скільки було номінованих на цю премію. Я б сказала, що до вторгнення багато жінок нібито вирівняли цей розподіл. Пам’ятаю проєкт, в якому запросили тільки чоловіків. Чому? Тому що ми почали втрачати чоловіків-художників на війні», — пояснює художниця.
Перформанс Кахідзе «Лише рослини-пацифісти», презентований у Венеції, розповідав міжнародній аудиторії про причини, чому українці змушені захищатися. Вона використовувала метафору рослин, які не можуть чинити спротив, порівнюючи їх із людьми, що завжди протидіють насильству.
Слухайте також: Бути геєм в Україні — це постійно отримувати погрози: коли ми побачимо зміни
Алевтина Кахідзе поділилася глибокими роздумами щодо спадщини війни в її родині, досвіду її рідних жінок — матері та бабусі, що пережили війни, і того, як цей досвід вплинув на її власну ідентичність та ставлення до нинішнього війкового конфлікту. Вона згадала, як важливо для неї зрозуміти, чому її бабуся, яка була зв’язківицею в часи Другої світової війни, опинилася в армії. Алевтина розмірковує, чи стала вона частиною війська за власним бажанням, чи була під тиском обставин, адже бабусі було лише 20 років під час війни. Для Кахідзе важливе питання, чи сміливість і рішучість її бабусі були природними рисами, або це були наслідки її армійського досвіду.
«Через те, що я думала, що моя бабуся була у війську, а мама не була, у мене зараз виникає запитання: чи власноруч вона вирішила бути у війську, чи це був тиск, і я ніколи не дізнаюсь. Адже це була така ситуація під час Другої світової, їй було 20 років. Я пам’ятаю, що серед сусідів її досвід завжди вважався особливим.
Мама, наприклад, через свою сміливість ходити на город, незважаючи на постріли, нібито успадкувала це від її матері, моєї бабусі. І я постійно зараз думаю, якщо потраплю в військо, що ця думка про бабусю, яка була у війську, залишиться зі мною. Вона була зв’язківицею, возила гранати на машині. Якщо чесно, або вона мала такий характер і тому опинилася у війську, або ж, потрапивши туди, набула цих навичок сміливості».
Згадуючи деталі про бабусю, Кахідзе розповіла історію, як вона, будучи свідком насильства, вирішила зупинити чоловіка, який бив свою дружину. Бабуся забрала сокиру із його рук і викинула його в город, таким чином захищаючи іншу людину. Цей випадок залишив глибокий слід у пам’яті Алевтини.
«Як я її пам’ятаю, вона дійсно була неординарною. Наприклад, у нас на вулиці жила пара, і чоловік дуже часто бив свою дружину. Я пам’ятаю, як бабуся просто прийшла, забрала в нього сокиру і викинула його в наш город. Тобто вона пішла і захистила іншу жінку. І я от не знаю, чи вона була такою, і тому потрапила у військо, чи навпаки».
Алевтина підкреслила, що питання сміливості, чи це природна риса, чи здобута навичка, є важливим аспектом сучасної війни. Вона розмірковує про те, чи можна розвинути сміливість, особливо в умовах війни. Чи можемо ми змінити наше ставлення до ролі військових, залежно від індивідуальних характеристик людей?
«І тут ми доходимо до дуже цікавої речі, яку чомусь в нашому суспільстві ми не розвиваємо. Оцей наратив, що не всі народжені бути військовими, я не впевнений, що моя роль у війську, і немає дискусій про те, як можна розробити чи розвинути цю навичку сміливості. Що це взагалі таке? Чи ми народжуємося сміливими? Чи ми маємо щось з цим робити? На жаль, з бабусею я вже не зможу поговорити. Але, знову ж таки, про їхні досвіди, що було дуже цікавим, якщо у нас є час, я б хотіла цим поділитися».
Особливо важливим моментом у розповіді Кахідзе стало те, як бабуся, після першого інсульту, почала згадувати події, які раніше не розповідала, і які розкрили інший, складний вимір її досвіду. Виявилося, що жінки під час війни часто не мали можливості виразити свої переживання відкрито. Наприклад, бабуся згадала, що на фронті жінки були останніми, хто мав доступ до душу, а чоловіки — першими. Вона також поділилася зі своєю онукою страшною історією, як командир зґвалтував дитину, яка стала частиною їхнього військового підрозділу. Ці спогади дали Кахідзе унікальне уявлення про те, як війна формує не лише фізичний, але й емоційний та психологічний травматичний досвід.
«Цікаво, що в неї пам’ять поверталася таким чином, що вона не пам’ятала, що було вчора, а дуже чітко пам’ятала, що було дуже давно. І я думаю, що щось цей інсульт зробив з її пам’яттю чи з якимись соціальними, червоними прапорцями, що вона почала розповідати мені геть усе. Те, що вона ніколи не розповідала на всіх цих заходах 9 травня, про те, що вони як жінки останніми милися в душі, а чоловіки були першими на цьому її військовому фронті й досвіді».
Алевтина наголосила на відмінностях між ставленням до травм в німецькому та радянському суспільствах. Вона порівняла досвід своєї бабусі з досвідом німецького художника Йозефа Бойса, який також брав участь у війні і, як і її бабуся, був поранений. Кахідзе зазначила, що німецьке суспільство, навіть після поразки, дало можливість своїм ветеранам говорити про свої травми, тоді як радянська система подавала такі розмови як табу.
«Виявляється, що німецьке суспільство дало можливість, навіть якщо вони програли, говорити про свої травми, а наше радянське суспільство не дало цієї можливості — говорити про те, якою насправді була ця війна для неї. І от в такий спосіб бабуся розповіла своїй онуці, мені, навіть не мамі. І коли мені на заходах говорять про книжки Алексієвич, я відповідаю, що в мене вдома була Алексієвич від бабусі, і мені це не треба».
Ще однією важливою темою, яку порушила Алевтина, стала роль жінок на війні в сучасному контексті. Вона зазначила, що для деяких чоловіків бути солдатом після того, як вони мали високі посади у мирному житті, може бути дуже важким досвідом. Проте для жінок, які часто змушені бути гнучкими і адаптивними, це може стати можливістю проявити свою силу, зберігаючи чутливість і розуміння того, коли саме потрібно діяти.
«Це про те, що я можу розповісти зараз, порівнюючи досвід, оскільки військовий досвід наразі відкритий. Я маю подруг у війську, з якими обговорюємо, як їм вдається і де їм заважає бути жінкою, а де допомагає. Для деяких чоловіків потрапити в армію і потрапити під жорсткі, іноді авторитарні правила, складніше, ніж для жінки. Адже ми, жінки, завжди мали бути більш гнучкими, коли розуміли, що нам не вдається — потрібно було знайти інший спосіб. І часто з самого початку ми розуміли, що нас не будуть слухати. Тому для деяких успішних чоловіків дуже складно бути солдатами, якщо вони до цього були на керівних посадах, наприклад, головними менеджерами чи директорами підприємств».
У розмові Кахідзе також торкнулася теми жіночої гнучкості на війні, зокрема, як жінки навчаються адаптуватися до складних ситуацій. Вона поділилася власним досвідом, коли проходила курс тактичної медицини, і як чоловіки вчили їх розпізнавати небезпеки, пов’язані з вибухівкою та розтяжками. Кахідзе, згадуючи це, наголосила, що хоча чоловіки можуть передавати свої знання жінкам, самі жінки, маючи досвід материнства та захисту, здатні адаптувати ці знання для захисту себе і своїх близьких.
«Тітка, в принципі, про це теж говорила. Коли ти бачиш, як мало чоловіків навколо готові тебе захищати, то якщо тобі дуже болить, що в тебе це забирають, може з’явитися оте природне, і, в принципі, жіноче, а можливо навіть феміністичне — захищати те, що належить тобі. Не забирати, якщо говорити з позиції патріархального досвіду, а саме захищати».
Слухайте також: «У нас люди звикли до ракет, але в шоці, коли дівчата йдуть за руки»: історія двох блогерок
Ярина Чорногуз підняла питання про необхідність перегляду традиційного образу «жінки-берегині». Вона наголосила на тому, що для сучасної України важливо виховувати в жінках бойову готовність та войовничість, що дозволить нації вистояти перед загрозами. Чорногуз різко розкритикувала традиційний образ жінки-берегині, вважаючи, що це не тільки застаріле уявлення, але й обмеження для розвитку жінок. Вона пояснила, що, в умовах війни він не може бути основним і має бути змінений.
«Російська нація відома тим, що жінка в них завжди була потампована. І те, що зараз дуже багато їхніх чоловіків іде гинути просто ні за що, за квадратні метри, за посадки, скоюючи воєнні злочини, окуповуючи чужу землю, про це свідчать. Ці жінки змушені віддавати своїх дітей на це і не можуть нічого навіть сказати, не можуть це зупинити. І це говорить про те, що жінка в Росії абсолютно безправна. Мені здається, на них наратив «берегиня» чи не «берегиня» їм байдуже.
Для нас він шкодить, бо нам важливо в нашій нації виховати войовничість і в дівчаток, і в хлопчиків. Ось це дуже важливо. А слово «берегиня» — це явно не те, що сприятиме цілій половині нашого населення виростати в собі цю войовничість, яка необхідна для миру насправді».
Чорногуз також наголосила на тому, що багато жінок досі вірять у ці патріархальні уявлення, згідно з якими вони не повинні брати участь у війні. Вона закликала до зміни цього мислення для забезпечення стійкості та успіху нації.
«Це змінюється, з 14-м і 24-м це суттєво змінилося, але процес триває. Але все ж більшість сучасних жінок, на превеликий жаль, самі прийняли оцю позицію, яка їм вигідна через патріархальний уклад. Вони самі кажуть, що нас же виховували, що ми — дівчатка, квіточки, і ми не маємо воювати, тому так і будемо.
І це вже теж питання для суспільства, для спільноти, для лідерів думок, для всіх, хто пише. Про це потрібно говорити, це треба міняти, потрібно готувати самих себе, і це має бути. Поступово готувати до того, що прийдеться, от теж, воювати. Треба переглянути своє виховання, можливо, деякі речі. Не всі захочуть це робити, але чим більше жінок захоче це робити, тим більше шансів, що наша нація виживе ще на кілька століть уперед».
Чорногуз порівняла образ берегині з національними стереотипами, такими як зневажливі назви для українців, що використовуються для їх приниження. Вона зазначила, що образ берегині є своєрідним маркером самозаспокоєння, який знижує соціальну активність жінок і дає можливість суспільству їх контролювати. Вона також додала, що цей образ дратує військових жінок і не може бути визнаний як дійсно позитивний на рівні національної ідентичності.
«Це не зовсім індульгенція, але щось таке, що дається людині, яка має менше прав, від якої менше очікувань, яку недооцінюють, щоб вона хоч чимось пишалася. Ось для мене це так. Тобто це маркер самозаспокоєння, щоб легше контролювати людину, яка має менше прав і менше очікувань від неї. Якщо порівнювати з національним наративом, це щось схоже на те, як називати українців якимось зневажливим кацапським словом, яким часто називають нашу націю. Для мене «берегиня» — це те саме. І це дуже дратує всіх військових жінок у будь-яких контекстах», — сказала вона.
Літературознавиця Анастасія Євдокимова підтримала дискусію, наголосивши на тому, що сприйняття ролі жінки в літературі також зазнає змін. Вона пояснила, що кожне покоління читає класику по-своєму і перекладає її відповідно до своїх сучасних уявлень. За її словами, в класичних українських творах жінки часто зображені як сильні, активні особистості, здатні впливати на життя своїх сімей та суспільства.
«Ми не можемо однозначно сказати, що було традиційним, а що ні. Просто ми не можемо це чітко виокремити. Кожне покоління перечитує класику по-своєму, і кожне покоління перекладає її також по-своєму. Мова йде, зокрема, про іноземну літературу. Наприклад, переклади Миколи Лукаша, яким вже майже 70 років.
І зараз важливо, щоб сучасні українські перекладачі подивилися на ті самі класичні твори, як-от Шекспір чи Гете, з іншої перспективи. З трактуванням, поясненням і перечитуванням української класики відбувається те саме. Адже залежно від розвитку суспільства, від нашої освіти, від освіченості та суспільного контексту, ми по-різному читаємо ці тексти. Тексти до повномасштабного вторгнення, після нього, до 2014 року та після 2014 року теж сприймалися по-різному», — пояснила Євдокимова.
Літературознавиця також навела приклад з творчості Лесі Українки, яка пропонувала феміністичну інтерпретацію історії Дон Жуана, де головною переможницею була жінка, здатна на стратегічні маніпуляції.
«Ми можемо побачити різні речі. І наука дає нам можливості через гендерні студії підсвітити різні аспекти. Йдеться про гендерні ролі, зокрема, і про те, якими вони є. Адже на історію Донжуана можна дивитись по-різному. Наприклад, Леся Українка пропонує інтерпретацію, де Донна Анна значно сильніша за Донжуана і врешті його перемагає. Але те, що це феміністичний текст, і якими маніпуляціями Донна Анна перемагає Донжуана, українські читачі змогли зрозуміти лише після 90-х років, після того, як плеяда українських літературознавців, передусім Тамара Гундорова, Віра Агеєва та Соломія Павличко, перечитали ці тексти і підсвітили ті чи інші аспекти».
За словами Євдокимової, зміни в суспільних та літературних підходах до гендерних ролей стали помітні лише після 90-х років, коли українські літературознавці почали переосмислювати класичні твори через гендерний контекст. Вона зазначила, що навіть у творах 60-70-х років XX століття, таких як твори Григора Тютюника, вже можна побачити нове ставлення до жіночих і чоловічих ролей у суспільстві, де жінки часто брали на себе основні функції у родинах, а їхні дії були не менш значущими за дії чоловіків.
«Жінки виконували тяжку фізичну працю, а чоловіки брали на себе зобов’язання. Була така роль батька чи відсутній батько, присутня мати чи відсутня мати. І ці ролі змінювались в українській літературі. Якщо ми читаємо інші тексти про село, наприклад, Григора Тютюника, то бачимо село повоєнне, село радянської України 60-70-х років ХХ століття. Але навіть там є різні ролі у матері і батька.
Ставлення героїв до своїх батьків і матерів теж змінюється. Наприклад, герої Григора Тютюнника в більшості випадків критично ставляться до матері. Вони не дуже люблять матір і обирають для себе як рольову модель батька. Це батько, якого немає, бо він загинув на війні, зник безвісти, був таборованим або мав інші долі. Треба брати конкретні тексти, вчитуватися в них і бути готовими до того, що вони можуть запропонувати щось неочікуване. Це неочікуване іноді криється в окремих словах, іноді між рядками, але передовсім воно залежить від нашого рівня освіченості, нас, читачів і читачок».
Слухайте також: Гомофобія — це частина національної ідеї Росії, ми ж не хочемо бути такими — Інна Совсун
Українські жінки відігравали важливу роль у феміністичному русі, і ця традиція починається ще з 1860-х років, коли Марко Вовчок запропонувала іншу оптику на жіночі образи в українській літературі. За словами Анастасії Євдокимової, Вовчок змалювала сильних героїнь, які не лише володіли освітою, але й мали велику владу над своїми оточеннями. У її творах, зокрема в «Інститутці», жінки виявляються не просто освіченими, але й жорстокими, що було відображенням соціальних умов того часу.
«Те, що вона пропонує, — насправді дуже цікавих жінок-героїнь. І вона пропонує якусь інакшу оптику, бо ключовий її, напевне, текст, який вивчається в шкільній програмі, — це Інститутка. У Інститутці ми бачимо, власне, саму панночку, яка закінчила Інститут благородних дівиць, має певну освіту, рівень освіченості, знання і навички. Окрім тих знань і практичних навичок, які вона принесла з інституту, вона засвоїла й певний рівень жорстокості, який застосовує до своїх підлеглих, тих, хто їй служить у домі.
Ця панночка — сильна героїня, а поруч із нею — слабкий чоловік-доктор, який не може нею керувати, коли вона зривається, когось душить, б’є чи виганяє. Але це певна модель поведінки: таких панночок було багато, і їх навмисне підготували та виховували в жорстоких умовах інститутів саме такими. Цих типів героїнь дуже багато, і ми починаємо чути голоси українських жінок. Так, це — голоси селянок».
Далі, у 1887 році, альманах «Перший вінок», заснований Оленою Пчілкою та Наталею Кобринською, став справжнім початком українського феміністичного руху. В цьому виданні українські авторки висловлювали свої ідеї та думки про важливі для жінок теми, борючись за право бути почутими. Кобринська у своїй передмові зазначала, що цей альманах не був спробою відділити жіночу літературу від чоловічої, а мав на меті дати можливість жінкам сказати самі про себе, про свої потреби і прагнення.
«Вже далі, пізніше, наступна хвиля українських авторок запропонує нам голоси містянок. Ця хвиля авторок пов’язана з 1887 роком і альманахом «Перший вінок». Нещодавно його видано друком у Creative Women Publishing. Цей 400-сторінковий альманах, із якого починається український феміністичний рух, було створено Оленою Пчілкою і Наталею Кобринською.
Тепер він нарешті доступний у незалежній Україні. Ми можемо його погортати, читати, подивитися на ті думки й ідеї, які були цікавими жінкам, котрі працювали в літературі. Це був час, коли мова лише розвивалася, а кількість непроговорених тем була безмежно великою. Вони запитували себе: «А що я хочу сказати? Про що мені важливо розповісти іншим читачкам, таким, як я? Які історії я хочу транслювати? За що я хочу боротися».
Література стала важливим майданчиком для голосу українських жінок, які в різний час почали піднімати питання гендерних ролей і можливості жінок реалізовувати себе в різних сферах: науці, медицині, освіті. Оповідання Наталії Кобринської «Дух часу» ставить перед нами образ жінки, яка прагне здобути вищу освіту і заробляти на себе, що було неприязно сприйнято старшим поколінням, але стало символом змін.
«Ми розуміємо, що далі, текст за текстом, з’являються історії про жінок-містянок і жінок-селянок у різних ситуаціях, які виконують різні гендерні функції та ролі. Жінки починають заробляти на себе, говорити про те, що вони не готові підкоритися цьому світу, і прагнуть змінити його на свою користь.
У Наталі Кобринської є оповідання «Дух часу». У ньому йдеться про старшу пані, до якої приїжджає онука і каже: «Бабусю, я хочу далі вчитися». Бабуся їй відповідає: «Так ти ж уже, онучко, навчена». — «Ні-ні-ні, я хочу вчитися далі, щоб стати вчителькою і самій на себе заробляти», — наполягає онука.
Бабуся тяжко зітхає: «Ох же ж цей дух часу! А раніше як було… А тепер вона хоче сама на себе заробляти».
Слухайте також: «Суспільство повинно бачити, що ЛГБТК+ спільнота також воює»: історії двох військових
Залишаючи важливі сліди в історії, жіноча дружба і підтримка стали важливими аспектами життя таких відомих постатей, як Леся Українка та Ольга Кобилянська. Їхнє листування, наповнене глибокими роздумами і емоціями, не лише відображає їхню близькість, але й допомагає краще зрозуміти, як ті часи впливали на творчість і життя українських жінок. Це листування іноді розглядалося через призму їхнього можливого лесбійського роману, але сьогодні важливіше зосередитися на тому, як ці дві письменниці підтримували одна одну і разом створювали нову мову для вираження свого світу. Саме з їхнього листування походить назва — «Хтось когось любить».
«Не вистачало мовних засобів, щоб описати те, що відбувалося між ними, ті їхні інтереси. Вони були близькими, товаришками, називали одна одну пестливими іменами: хтось і хтосічок, хтось біленький, хтось чорненький. Вони посилали одна одній паси. Але що таке ті паси і що означають окремі графічні хвильки чи крапочки в листуванні — ми не знаємо.
Наприклад, літературознавиця Віра Агеєва коментувала листування Лесі Українки в академічному 14-томнику. Проте навіть вона не пояснює остаточно, що таке паси. Це якісь рухи руками, можливо, знак вітання чи погладжування. Але що це насправді?
Про це багато писали. Зокрема, Тамара Гундорова у своїй найсвіжішій книжці «Книги Сивілли» та Ніла Зборовська у «Моя Леся Українка». Ми знаємо, що це були дві сильні жінки, які одна одну підтримували. Слово товаришки, яке сьогодні зустрічається рідше, тут є ключовим. Вони були товаришками, наповненими взаємопідтримкою, взаєморозумінням, спільним поглядом на життя та спільним шляхом.
Що ж до фізичного у їхній комунікації, ми цього не знаємо. Чи цілувалися вони у щічку при вітанні, чи потискали руки — це, можливо, був їхній формат спілкування. А що ще було між ними? А що взагалі було у той час? Багато чого залишається невідомим. І не варто цього дофантазовувати», — говорить Анастасія Євдокимова