facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Годували так собі, аби з голоду не померли»: історія Богдана, якого депортували в РФ

Інтерв'ю

Росія примусово змінює етнічний склад окупованих територій, депортуючи з них українців.

«Годували так собі, аби з голоду не померли»: історія Богдана, якого депортували в РФ
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Гості ефіру: юристка Регіонального Центру захисту прав людини Катерина Рашевська та депортований російською армією мешканець Каховки Богдан. Йому 35 років, пересувається на колісному кріслі, жив у будинку для людей похилого віку і російська окупаційна влада проти його волі депортувала чоловіка у Росію. Йому вдалося виїхати. Нині Богдан мешкає у Норвегії.

Катерина Рашевська: Річ у тім, що якщо дорослі можуть спробувати покинути територію РФ (якщо не потрапили на гачок російської пропаганди, або ж якщо не утримуються примусово в фільтраційних таборах, або в інших місцях позбавлення волі), то, наприклад, що стосується неповнолітніх, ситуація загалом досить складна. Вони позбавлені права вибору. Тому не можуть покинути територію РФ, а сама Росія створює штучні, і навіть подекуди законодавчі, нормативні перепони проти допомоги чи асистування репатріації наших дітей.

  • Тому ситуація є складною, контрольованою і насправді полишеною на волю самої РФ. Хоче повертає, не хоче — не повертає, хоче — пропускає через кордон українських громадян, а хоче — не пропускає.

Водночас у РФ просто масово пришвидшено триває процес насильницької паспортизації українських громадян. Це унеможливить для них перетин кордону або, однозначно, його ускладнить. Тож, якщо говорити про певні рекомендації нашим читачам, рідні яких — під контролем РФ: якомога довше чинити супротив, не брати російський паспорт (крім випадків, якщо це створюватиме загрозу для вашого життя, і якщо без нього ви не можете користуватися своїми основоположними правами та свободами). В іншому випадку це фактично — квиток в ув’язнення (навіть якщо ви перебуватимете вдома під окупацією, або десь у пункті тимчасового розміщення на території РФ, а не у в’язниці).

Ситуація наразі складна і її можна подолати виключно шляхом міжнародного співробітництва. Часто наш Уповноважений з прав людини небезпідставно стверджує про те, що Україні наразі допомагають виключно окремі держави. І зовсім ніяк не сприяє наявна міжнародна правова система захисту прав людини, оскільки міжнародні організації, які є компетентними в даній сфері і які насправді могли б сприяти поверненню українських громадян з території РФ або з окупованих територій, посилаються на відсутність доступу до даних територій. І таким чином уникають відповідальності та виконання власного мандату.


Читайте також: Депортація, голод та усе, що робить РФ у Маріуполі — воєнні злочини та злочини проти людяності


Історія Богдана з Каховки, який був депортований російською армією

Богдан: Я проживав в державному будинку для людей похилого віку. Там було 200 людей похилого віку та з інвалідністю.

І перед тим, як нас мали депортувати, нам поставили нового їхнього директора. Він нам сказав:

«Зараз, хлопці, поїдемо в Джанкой, там перезимуємо, а потім повернемось назад».

Але потім на територію заїхали три автобуси та понад 20 «швидких», нас усіх завантажили й ми поїхали через якісь об’їзні вулиці, щоб нас ніхто не бачив та не чув.

Їхали буквально майже добу. Потім нас посадили в поїзди й ми поїхали далі. Коли проїхали цей Джанкой, який нам обіцяли, ми зрозуміли, що нас везуть зовсім не туди, куди нам говорили. І, взагалі, майже дві доби ми їхали в Воронезьку область.

Ті, хто зовсім важкі були, то їх вивозили на машинах «швидкої допомоги». Особливих умов не створювали. Нас супроводжували військові, в кожному автобусі  їх по двоє було.

  • Коли комусь в автобусі погано стало, зупинили, пігулку дали та поїхали далі.

Умови проживання

У Воронезькій області зустріли їхні волонтери, які теж успішно розсадили всіх по автобусах і розвезли в різні сторони. Нас поселили в будинку для людей похилого віку теж. Я вже, коли там спілкувався з місцевими, які там працювали, почув від них, що ці будинки відносно у них нові. Одному було два роки, як побудували, а іншому чотири.

Вони мали проблеми з водою, тому що ми без води сиділи тиждень: вона то жовта йшла, то якась з піском.

Ставлення персоналу

Так, було видно, що за наказом вони нас зустріли добре. Однак були не дуже задоволені нашим приїздом. І взаємини натягнуті були. Віталися, спілкувалися з нами, але все-таки було видно, що ми не їхні. Напружена була ситуація і в спілкуванні, і в усьому іншому теж.

А потім уся правда, вилилася. Нам почали говорити, що ви, мовляв, українці, «невдячні, ми вас вивезли, врятували від війни». Це вже в суперечках було. Я завжди їм казав, що вони цю війну і почали. А ми до них дуже добре жили. Не те, що вони нам тут пропонують.

Харчування «аби з голоду не померли»

Там, де мене поселили, і інших моїх хлопців, з якими я виїхав, у нас була відстань між одним будинком і іншим близько 70 кілометрів. І так вийшло, що за два цих будинки відповіла одна жінка.  І весь час вона була в іншому будинкові. Не там, де я жив. А коли вона була відсутня, то нас, звісно, годували так собі, аби з голоду не померли.

А коли вона приїжджала на вихідні, працівники вже показували, як вони до нас добре ставляться. Тоді на столи клали їжу краще приготовлену, ніж в будні. У будні дні ми тільки бачили горох і манку, і все. Так було щодня.

  • Навіть приїжджав директор провідати нас і робітників, як працюють. Тоді вони якісь котлети давали. Ну, це всього лише було на показ.

Не можна було вийти ні на вулицю, ні в магазин. Мовляв, дочекайтесь весни, потім щось згадували про коронавірус. Магазин був за 15-20 метрів від будинку, де я жив. Однак не можна було піти туди, щоб  щось купити.

  • Протягом двох місяців, крім того будинку і цієї території, на якій він розташований, я більше нічого не бачив.


Окупували, а потім «рятували»: історія гостомельця, якого росіяни вивезли в Білорусь і зняли на ТБ


Як Богдану вдалося виїхати за кордон?

Богдан: Хлопці, які проживали в іншому будинку, який за 100 кілометрів від мене, у Telegram знайшли у чат-ботах групу людей, яка допомагає виїхати з РФ. І мені один з моїх друзів подзвонив і запитав, чи не хочу я спробувати виїхати. Я сказав, що звісно, із задоволенням. І якось відбив я свої українські документи (мені не хотіли якийсь час віддавати, забрали, сказали, що віддали їх на переклад). Я сказав:

«Віддайте назад, не буду я ваші російські документи робити, не хочу».

Звідти з Воронезької області на Москву ми мікроавтобусом поїхали, з Москви вже на Пітер поїздом, а звідти вже на кордон. Кордон ми пройшли нормально, проблем ніяких не було. Запитували лише, з якою ціллю ми їдемо, але пропустили.

Тим, хто потрапив у таку, як у мене була, ситуацію, раджу: намагайтеся не віддавати свої українські документи. Робіть усе, щоб вони якомога довше були у вас. Бо у мене був випадок, наприклад, мій паспорт забрали і сказали, що на переклад. І цей переклад відтягували вони близько двох тижнів. Коли я зрозумів, що щось не так, прийшов за своїм паспортом, виявилося, що весь цей час він був у них в шафі просто закритий. Може викинути його хотіли, я не знаю.

  • Я кажу людям: тримайтеся за свої документи і не віддавайте їх ніякому.

Корисні контакти у випадку депортації

Катерина Рашевська: Я абсолютно погоджуюся з Богданом. І, окрім того, що не віддавайте свої документи, намагайтеся також зберегти українську сім-карту, для того, щоб мати доступ до українських сервісів. Однак користуйтесь ними, звісно, дуже обережно, щоб не викликати увагу російських спецслужб.

Окрім того, будь ласка, звертайтеся до українських уповноважених органів влади, зокрема і до Офісу Уповноваженого, і до Міністерства реінтеграції. Є відповідні канали зв’язку.

А також звертайтеся до українських неурядових організацій. Наша коаліція «Україна. П’ята ранку» має відповідний досвід сприяння поверненню таких людей. І тому ми готові будемо відповісти на всі запитання, тому що, розумієте, кейс бай кейс. Кожного разу окрема проблема, яка потребує індивідуального підходу.


Читайте також: Чому депортація є історичною політикою Росії?


Нагадаємо, Росія здійснює депортації не вперше. Це є продовження злочинного процесу, який здійснювала ще радянська влада. Радянський тоталітарний режим за період свого існування здійснив близько 110 депортаційних процесів і вивіз приблизно 6 млн людей. Відомо, що близько 2,8 млн українців вже вивезено під час нинішньої війни. Деякі російські неофіційні джерела дають інформацію про 4,7 млн людей.

«Викрадення і депортація дітей — це системна політика Росії», — розповів в ефірі Громадського радіо колишній уповноважений Президента України з прав дитини (2014-2021 роки) Микола Кулеба.

Нагадаємо, Палата досудового провадження II Міжнародного кримінального суду видала ордери на арешт президента РФ Путіна, а також Марії Львової-Бєлової, яка є уповноваженою президента РФ у справах дитини. Ордери видані у зв’язку із ситуацією в Україні.

Путіна та Львову-Бєлову підозрюють у скоєнні воєнного злочину — незаконній депортації та переміщенні дітей з окупованих районів України до Російської Федерації, що відбувалось щонайменше з 24 лютого 2022 року.


Слухайте також: Раз на добу — чарка води, щоб «не сдох от обезвоживания»: історія російського полону мелітопольця Ярослава Жука


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Шукала сина серед живих і мертвих: історія викраденого в Бучі Владислава Поповича

Шукала сина серед живих і мертвих: історія викраденого в Бучі Владислава Поповича

Чому дорослі вчаться у профтехах: пояснює заступник міністра освіти і науки

Чому дорослі вчаться у профтехах: пояснює заступник міністра освіти і науки

Ми бачимо провал державної комунікації у сфері енергетики — Володимир Омельченко

Ми бачимо провал державної комунікації у сфері енергетики — Володимир Омельченко