Як починався АЗОВ: про сучасний націоналізм, бої Трійки, — друг Черкас, 53 ОМБр

Ігор Михайленко «Черкас» — командир 53-ї ОМБр, в минулому 2-й командир гвардійського полку «Азов», екс-командир ССО «Азов-Київ» заступник командира 3-ї ОШБр Андрія Білецького. У цьому інтервʼю друг «Черкас» розповідає, як зароджувався сучасний націоналістичний рух України та з чого починався Азов.

Чому людина — головний фактор на полі бою? Які реформи новий комбриг буде впроваджувати в 53-й бригаді? І чому Україна вже не має права програти? 

Третя світова війна: яка роль України в ній?

Ірина Сампан: Хочу почати, власне, з тих історичних подій, історичних реалій, у яких ми живемо. Для людей, мені видається, для суспільства дуже важливо мати якісь моральні орієнтири чи «холодну голову» щодо того, що відбувається навколо. Війна в Україні, війна на Близькому Сході, якась непевна позиція партнерів — і суспільство трохи, мабуть, дезорієнтоване й у шоці.

Як ви вважаєте, це вже третя світова чи ще ні? І яка роль у цьому України? 

Ігор Михайленко: Непопулярна, можливо, думка прозвучить, але ми давно в третій світовій. І для нас третя світова — це вже нічого такого, крім ядерної зброї, чого ми не спробували. Тому ті речі, які відбуваються на Близькому Сході, — це легкий відгомін того, що в нас триває вже четвертий рік повномасштабного вторгнення Росії.

Якщо брати Першу і Другу світові, це були лінійні війни — воювали фронтами. Навіть маневрена війна у Другій світовій — це все одно фронти. У нас же третя, так звана, світова — гібридна. Це війни в різних локаціях світу. Війни за точки впливу, за переділ сфер впливу в інших країнах — третього, другого, першого світу. І великі гравці на геополітичній карті «граються у війну»: то замирення, то знову війна і так далі.

Тому моя особиста думка: це третя світова, вона давно почалася і вже давно в розпалі, а ми — як основний флагман цієї історії — боремося на своїй території проти найважчого противника. І відповідно наша третя світова почалася у 2014 році.

Ірина Сампан: Ви кажете — у розпалі. А в чому може бути апогей цих подій?

Ігор Михайленко: Зміна правил, мабуть. Правил гри у світовому порядку.

Ірина Сампан: А що може бути цим «геймченджером»?

Ігор Михайленко: Падіння великих гегемонів. Знищення Москви і розпад РФ. Це ж зміна правил. Це безконтрольні нафтові й газові потоки дешевих ресурсів. Це величезні території для освоєння на сході цієї країни. Це великий потік переселенців, який може хлинути в інші держави і наситити їх людським ресурсом — знову ж таки, більш фаховим, ніж інші переселенці.

Ну, це може бути переселення народів. Не знаю. Це може бути будь-що, що вплине на важелі впливу тих чи інших гравців на політичній карті світу.

Ірина Сампан: А от щодо зброї: ми ж сподівалися, що якась конкретна зброя може змінити хід війни.

Сподівалися, що це зроблять дрони, що це зроблять якісь роботизовані системи. Зміни є, але кардинально війна в цілому триває. І що може її завершити в плані озброєння — незрозуміло? 

Ігор Михайленко: Людина — таке Боже створіння, яке пристосовується до будь-яких впливів.

Здавалося б, на сьогодні піхотинцю неможливо перебувати на полі бою: контроль противника безперервний, спостереження постійне, тепловізійні камери, роботизована техніка. Усе це ніби унеможливлює ведення бойових дій на полі бою. Але і наш піхотинець, і піхотинець противника просочуються крізь бойові порядки одне одного. Є подвійна інфільтрація.

Наприклад, є території, де наш піхотинець проходить повз позиції противника — і на нього ніхто не впливає. Тому що кожен на тій позиції знає: якщо він зараз вийде і виявить себе, його одразу накриють артилерією, FPV-дронами, скидами, мінуванням — чим завгодно. Є безліч засобів, щоб знищити будь-яку статичну точку.

Здавалося б, це таке поле бою, якого взагалі не було в світовій історії воєн — коли противники не впливають один на одного прямим вогнем. І це створює повне нерозуміння у тих військових спеціалістів, які не перебувають у цій війні так, як ми.

І водночас ми постійно пристосовуємося до тих чи інших викликів противника. Знаходимо інші способи впливу на нього, які дають нам перевагу в окремих моментах. І це створює таку «гру домінування» на полі бою: хто ефективніше систематизує й реалізує ті ресурси, які має.

Як командир — ти оперуєш тим ресурсом, який у тебе є. Зараз командири бригад на полі бою оперують дуже обмеженою кількістю людей — до кількох десятків. Це максимум для переміщення. Усе інше — це контроль наявної лінії.

Рух понад 40 людей — це вже повноцінна операція бригадного рівня, до якої прикута увага мало не всього угруповання військ. Сьогодні 40 людей — це вже сила, яка може провести повноцінну операцію: посунути противника, захопити його опорний пункт, із поетапними діями до, під час і після операції — для закріплення й убезпечення військових.

Тому зміна війни відбувається щодня, щохвилини — і на це потрібно реагувати адекватно. І варто розуміти: зброя ніколи не переможе людину. Людина — це головний фактор на полі бою. І навколо неї потрібно вибудовувати всю роботу.

Повністю інтерв’ю дивіться на Youtube-каналі подкасту «На лінії вогню»