«Освіта — один із факторів відновлення соціального капіталу країни» — керівниця відділу партнерств та комунікацій БФ savED

Мар’яна Чорнієвич: Що для вас з командою стало головним чи останнім поштовхом, щоб провести це дослідження?

Олександра Шевченко: Ми проводимо це дослідження вже третій рік поспіль і на третьому уроці зрозуміли, що насправді школа — це більше, ніж стіни чи просто академічні знання, які отримують діти в межах освітньої програми.

Наш фонд працює з прифронтовими регіонами і ми зрозуміли за ці три роки, що, відновлюючи доступ до освіти, ми робимо дещо більше. Йдеться про певне відновлення освітнього середовища, яке впливає на те, як діти себе почувають, чи мають можливість соціалізуватися, знаходити друзів, чи відчувають батьки базову безпеку за те, що діти можуть якось взаємодіяти, займатися, розвиватися, чи є в них відчуття сенсу.

Розуміємо, що у прифронтових громадах це може бути не школа, бо її не лишилося, і ми там робимо певний освітній центр на базі будинку культури чи амбулаторії, чи того, що вціліло в громаді — це місце стає певним магнітом та запускає соціальні зміни і відновлює базове життя. Тобто, йдеться не суто про відновлення освітнього процесу, а про можливість взаємодіяти.

Перші 2 наших дослідження були фокусно зосередженні на темі війна-освіта, а на третьому році ми зрозуміли, що соціальний капітал — важлива компонента, адже ті громади, які мають відновлені офлайн-активності, це може бути хоча б форма змішаного навчання, вже не говоримо про повноцінне офлайн-навчання — більш схильні і мають більш високий рівень спроможності до відновлення, реагування на кризові ситуації тощо.

У нас є п’ять ключових пунктів, які підвищують інтеграцію громади, вищий рівень соціального капіталу — це задоволеність навчанням, наявність друзів, легкість встановлення соціальних зв’язків, позитивна оцінка можливості працевлаштування і відчуття сенсу у своїх діях.

Ті підлітки, які показують вищі результати за цими пунктами, більш схильні залишитися в громаді або в Україні загалом.

Мар’яна Чорнієвич: Як ви це досліджували? Розкажіть трохи детальніше. І тут мова про те, що діти після здобуття освіти готові залишатися у своїх громадах?

Олександра Шевченко: Я говорила про ці п’ять пунктів, вони впливають на бажання залишатися, і тут, насправді, розуміємо, що це не суто бажання залишатися лише в своїй громаді, а загалом вдома — це відчуття приналежності. Якщо воно низьке, то дитина менш схильна, вона себе не ідентифікує вдома і, відповідно, більш схильна розглядати варіанти еміграції.

І один, напевно, з яскравих пунктів, це те, що 69% учнів вважають свою діяльність такою, що має сенс. Тобто, коли вони займаються тим, що вважають є змістовно значимим, то вони, власне, більше відчувають свою приналежність до громади і хочуть залишатися, ці 69%. А ті, хто не відчуває цього, то з них лише 20% хоче залишитися. Це кардинально величезна різниця.

Наприклад, коли ми працюємо з громадами, у нас є програма, ми намагаємося комплексно з ними працювати, у нас є програма для підлітків з громад деокупованих, прифронтових. І їхня задача — проходити освітню річну програму, а потім робити проєкт, фінально, для своєї громади. Тобто, вони починають відчувати, що можуть зараз тут робити якісь змістовні речі, щоби покращувати своє життя і життя в своїй громаді.

Через програму UActive, ми намагаємося дати їм можливість відчути цей сенс, що підвищує їхній рівень залишитися. І це, звісно, пряма певна інструкція для громад, які хочуть зберегти молодь у себе, починати працювати з ними, робити якісь можливості, інтегрувати їх в суспільство, в життя громади, давати якісь можливості проєктні тощо. Адже це дуже-дуже колосально показує їхню інтегрованість, а це ж, звісно, молодь. Якщо молодь залишається в громаді і в країні, то це дійсно про майбутнє, про завтрашній день.

Мар’яна Чорнієвич: Ви у цьому дослідженні проводили опитування, я так розумію, у підлітків з п’яти громад. Що, можливо, було спільного у всіх цих громадах і чи були якісь чинники, де були відмінності?

Олександра Шевченко: Насправді, у нас два компоненти дослідження. Це національне опитування, яке охоплює різні регіони України, але є частина кейс-стаді — йдеться про п’ять громад, з якими ми працювали більш прицільно, детально, щоби вже на прикладах подивитися як це все працює.

Ми розуміємо, що насправді компонент про наявність простору освітнього середовища, йдеться не про фізичний простір, де, звісно, зацікавлена і освітянська спільнота, але водночас і громади загалом, тобто, де є можливості для різних гравців в громаді, бо насправді важливо зазначити, що велика кількість освітян говорить про те, що їм не вистачає залученості батьків до позашкільної активності, ну, і до шкільної, звісно.

І позашкільна активність — це один із тих факторів, який дає можливість дітям і підліткам більше себе досліджувати, підвищувати рівень самореалізації і соціалізації. Відповідно, там, де в громадах є більший спектр позашкільних можливостей, там так само рівень задоволеності навчанням, рівень наявності друзів набагато вищий, ніж в громадах, де цього менше. Ну, звісно, розуміємо, що віддалені громади зазвичай мають менше можливостей і це є проблемним.

Наприклад, наші освітні центри, ми їх вуликами називаємо, стають певним рішенням в громаді для позашкільних різних активностей і дають різні опції спробувати дітям та підліткам себе в різних позашкільних активностях, неакадемічних наприклад, щоб теж дослідити себе, зрозуміти свою якусь життєву траєкторію майбутню.

Мар’яна Чорнієвич: Зважаючи на те, що дослідження впливу війни на освіту — це вже тягла історія для вашого фонду, що вам у результатах цього дослідження особисто було неочікуваним? Чи вас нічого особливо не вразило? Чи були якісь знахідки, можливо, тривожними або дуже приємними?

Олександра Шевченко: Насправді для нас це дослідження стало таким, знаєте, підтвердженням нашої діяльності. Тобто, ті рішення, ініціативи, які ми впроваджуємо, для нас важливо вимірювати, наскільки вони є релевантними і дійсно допомагають громадам.

Насправді, ми підтвердилися базово в цьому. Напевно, ключовим, найяскравішим інсайтом стало якраз розуміння оцього соціального капіталу. Ми працювали з цією темою і бачили, що школа — це не про стіни, не тільки про базові академічні знання. Ми це бачили, але доказової бази не було, і оце дослідження прямо підтверджує, що освіта набагато важливіша компонента відновлення загалом країни, і це от такий ключовий інсайт.

Для українського бізнесу це дослідження може бути цінним, тому що соціальний капітал — це про розвиток і бізнесів. Також і для громад, які хочуть, щоб їхня громада розвивалася, для місцевого самоврядування. Тобто, ми підтвердилися, що освіта — це певний ключ, один із таких факторів відновлення загалом соціального капіталу країни.

Нашій команді хотілося б, щоб на рівні держави всі розуміли, щоб кожен громадянин України розумів, що освіта — це все ж більше, ніж просто вивчення певних предметів.

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]
• Base by Mono