Як відбувалося протистояння українського та окупаційного рухів у Донецьку 2014 року

Період Революції Гідності у Донецьку

Олена Маленкова долучилася до майдану наприкінці 2013 року після побиття студентів у Києві. За її словами, коли вона прийшла на протести у Донецьку першого грудня, там зібралося близько 150 людей. Серед них були священник та імам, також окремі люди виступали.

«І мій син просто мене виштовхав, каже: «Іди, що-небудь скажи». А я тут людей не знаю. Ну, я сказала: «Донбас, прокидайся, треба вставати, треба виходити за євроінтеграцію», — розповідає жінка.

За її словами, невдовзі вона бувала у Лондоні, де також приєдналася до української спільноти й теж виступила зі словом. Як пригадує донеччанка, це потрапило на телебачення, і потім колеги з її офісу скаржилися, що сусіди косо позирають у їхній бік. Крім того, місце роботи розташовувалося неподалік міської ради.

Як розповідає Олена Маленкова, перемога Революції Гідності супроводжувалося великою ейфорією та вірою в те, що надалі все буде добре.

Перші ознаки майбутньої окупації в Донецьку

За спогадами донеччанки, на початку березня 2014 року виникло відчуття присутності певної темної сили у місті, хоча ще не було розуміння, хто це. Тоді колектив, у якому працювала Олена, вирушив у Святогірськ, але одна співробітниця лишилася у Донецьку й розповіла, що на центральній площі відбувається щось незрозуміле: там були дивні люди, які, зокрема, співали пісень на кшталт «Вставай страна огромная».

Коли рієлторка з колегами повернулися в місто, вони ще зберігали оптимістичні очікування від майбутнього. Натомість у Донецьку вони теж зустріли дивних людей, які збиралися біля обласної адміністрації. Олена пригаює, що тоді вони мало розуміли, що відбувається, наприклад, її чоловік ходив до цього натовпу й намагався пояснити, що їм ніхто не забороняє говорити російською, і що їх не потрібно «захищати».

«Потім ми почали помічати, що прибували автобуси з російськими номерами — воронезькими і ростовськими. Ми їх фотографували на телефон. Наші «мєнти» побачили це, і на другий день вони були без номерів. Але спочатку вони навіть не ховалися. І третього березня ми, як і всі, побачили стрічкою по «5-му каналу», що Діана Берг і Катя Кострова збирають людей на мітинг за євроінтеграцією і проти цього «антимайдану», — розповідає Олена Маленкова.

Тоді люди почали збиратися біля собору Петра і Павла й намагалися по очах зрозуміти, хто «свій», а хто «чужий», пригадує жінка. Наступного разу вони зустрілися п’ятого числа. За словами Олени, вона прийшла на протест дещо пізніше й помітила, що його оточує охорона.

Поруч проходила колонна людей, які, за словами донеччанки, навіть зовні суттєво відрізнялися від місцевого населення. Тоді Олена сказала, що це нагадує якийсь страшний сон. Її слова почув один із чоловіків у ході, повернувся до неї та сказав: «Просыпайтесь, вы в России».

Переслідування та виникнення підпілля

За словами донеччанки, далі почали зникати люди. Учасники проукраїнських мітингів носили жовто-блакитні стрічки, але ближче до середини березня це ставало небезпечним, хоча життя у місті здавалося звичайним.

«Ще після протесту п’ятого березня ми вийшли нормально, а потім якісь люди з палицями бігли за металургом і кричали, що він «бандерівець». Тобто це явно були не наші люди, мені здається, це були завезені, і вони розхитали ситуацію. Що цікаво, у грудні 2013-го соціологічні опитування показували, що лише 1,3% підтримує проросійські партії, до березня людей розкачали пропагандою, ще чимось», — розповідає Олена.

За її словами, для неї та її друзів у боротьбі переломним стало 12 квітня. Вона тоді поїхала до Києва на операцію. Їй надіслали відео диверсії у Слов’янську, після чого жінка закликала перейти до підпільної діяльності й запропонувала зустрітися наступного дня в офісі, де вона працювала. Прийшло близько 40 людей, далі до них також долучилися Діана Берг та Катерина Косторва. Учасники руху розвішували плакати, залишали проукраїнські написи, перебили кабелі, через які постачали електроенергію у захоплену будівлю.

Олена Маленкова також пригадує, як до неї звертався Олександр Кофман, який пізніше став так званим «міністром закордонних справ ДНР», і запитав, чи може вона знайти приміщення, де могли б розміститися 10 000 людей. Хто це мав бути, він тоді пояснювати не став.

«Далі стало зовсім небезпечно, почалися перші арешти. Ми розуміли, що були зрадники, нам сказали, що таксисти «стучать». Після подій другого травня в Одесі, де була Діана Берг, на неї у Донецьку оголосили полювання, і вона була змушена якось вибиратися з міста. У травні вже неможливо було там перебувати.

Але було декілька людей з нашого підпілля, які коригували вогонь. Я навіть зараз не можу називати їхні імена, і думаю, що колись після війни, коли ми звільнимо нашу Донецьку область і всю Україну, ми цим людям поставимо пам’ятник. Бо останню дівчину ми витягнули дуже складно. Вона була на восьмому місяці вагітності й сказала: «Я не можу піти. Хто буде коригувати для нашого ДАПу вогонь?», — розповідає учасниця руху.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі