Гендерне насильство як частина культури. Для деяких країн це проявляється у варварських традиціях: жіночих обрізаннях, убивствах честі, інших травмуючих ритуалах. І якщо ви думаєте, що в Україні такого немає, то дуже помиляєтеся. Ми розкажемо, чому примусові аборти, заборона переривання вагітності чи ранні шлюби є тим видом гендерного насилля, яке досі, на жаль, притаманне для нашої культури.
Гендерне насильство — це насильство, яке вчиняється саме через гендерну приналежність людини і стосується переважно певної статі. Страждають від нього насамперед жінки.
Жіноче обрізання — часткове або повне хірургічне видалення зовнішніх жіночих геніталій чи інше їхнє навмисне пошкодження. Йдеться про видалення клітора, малих статевих губ, зшивання вагіни, таврування, шрамування та інші травми жіночих статевих органів. Роблять це з немедичних причин, переважно релігійних чи культурних. Жіноче обрізання поширене в країнах Африки та мусульманських країнах Азії.
Репродуктивне насильство. Цим терміном позначають будь-які обмеження щодо прав і свободи вибору жінки народжувати чи не народжувати дитину. Йдеться про примус до вагітності, законодавчу заборону робити аборт, відмову медиків проводити аборт попри його легальність, заборону на аборт від чоловіка або родичів жінки тощо.
Читайте також: Економічне насильство на початку стосунків жінка може сприйняти за турботу — Царевська
Попри всю прогресивність і швидкий рух до західних демократій українське суспільство було і досі залишається толерантним до гендерного насильства, говорить гендерна експертка і засновниця спільноти Фемінізм.UA Марія Дмитрієва:
«Це стає помітним у суспільних взаєминах і суспільному дискурсі, коли до жінки ставляться як до об’єкта уваги чоловіків: вимагають від неї самозахисту або, навпаки, поступливості. Від жінок очікується, що вона охороняє себе як об’єкт. Тобто ми (жінки) самі собі наглядачки. Ми повинні не ходити по вулицях ввечері, коли стемніє, ми повинні не вдягати короткі спідниці, ми повинні не заходити з незнайомим чоловіками в ліфт. Виходить, що жінки мають контролювати себе і свою поведінку для того, щоб не «провокувати» чоловіка. А чоловік не має робити нічого. У нас і досі популярна суспільна думка, що в будь-якому прояві насильства, яке зазнає жінка з боку чоловіка, винна вона сама. Не чоловік. Саме такі думки приводять до того, що жінки дуже рідко звертаються до поліції у випадку зґвалтування.
Більша частина різних форм насильства проти жінок у нашій культурі є в той чи інший спосіб нормалізованим і прийнятним. Фізичне насильство, сексуальне, психологічне, економічне, репродуктивне. Кожне із них якимось чином виправдовується у нашому суспільстві».
Репродуктивне насильство в родинах — це те, що опиняється у фокусі медіа та правозахисних організацій, на жаль, не часто попри те, що явище є досить поширеним в Україні. Вдаються до репродуктивного насильства не лише партнери, йдеться також про найближче коло: батьків, сестер, братів тощо. Іноді учасниками примусу щодо рішення жінки народжувати чи ні стають медики або соціальні служби.
Героїня нашого випуску вийшла заміж, народила першу дитину і вже невдовзі завагітніла вдруге. Але її матір була категорично проти, щоб вона народжувала. Матір чомусь вирішила, що онучок повісять на неї, а донька обов’язково покине навчання. Тож вона доклала зусиль, щоб перервати вагітність доньки:
«Я вийшла заміж після першого курсу інституту. Роки півтора у нас дітей не було. А потім у нас з’явилася перша донька. Я навчалася на денній формі. Нам допомагала моя мама. Вона приїжджала глядіти нашу дитину, поки я здавала сесію.
Звістку про другу мою вагітність вона сприйняла дуже негативно. Я довго не розповідала, що завагітніла. Мабуть, підсвідомо знала, що зустрінуся з нерозумінням. Коли мати дізналася, розгорнувся справжній скандал з істериками. Вона вирішила, що я своїх дітей залишу на неї. Казала: «Ти покинеш вчитися. Всі твої діти будуть на моїй голові. Що мені тепер піти повішатися?». Це було жахливо.
Мати домовилася з кимось, щоб мені зробили аборт. Поклали мене в лікарню, а я на другий день взяла і пішла звідти. Добре, що тоді не було телефонів і ніхто не міг мене контролювати. У лікарні, то й в лікарні. А я тиждень провела у місті, спеціально, щоб повернутися через певний час. Повернулася додому. Така ж, як була, з животом. Це викликало нову істерику. Ми так посварилися, що більше я до батьків не приїжджала.
Коли я народила, забирав мене тільки чоловік. Моя мама побачила свою другу онуку, коли їй був вже рік. І це тільки тому, що ми були у бабусі. Не тому, що сама захотіла. За цей рік вона жодного разу не спитала як я, як мої діти, як ми живемо».
Слухайте також: Щодо вас чинять гендерно зумовлене насильство? Реагуйте! Воно саме собою не зникне — Марина Легенька
В Україні суспільне ставлення до абортів сформоване з урахуванням пам’яті про радянські часи, каже гендерна експертка і засновниця спільноти Фемінізм.UA Марія Дмитрієва.
«У Радянському Союзі аборти були не заборонені. При абсолютній сексуальній неграмотності населення і відмови чоловіків від будь-яких практик збереження репродуктивного здоров’я своєї партнерки — середня кількість абортів, які радянська жінка робила за життя, складала 18-20. Це вважалося принизливою жіночою проблемою, до якої залучати чоловіків не варто: «Це не їхнє діло, не їхня проблема».
Від часів незалежності суспільство і медіа весь час переймаються демографічними проблемами. Спроби запровадити контроль держави над дітонародженням на законодавчому рівні з’являються раз на кілька років, каже Марія Дмитрієва:
«Кілька років тому було намагання внести зміни в Конституцію, які передбачали захист життя людини не з моменту народження, а з моменту зачаття, що по факту унеможливлює аборти. Ці зміни хотіли впровадити Рада церков.
Ці дві тенденції у нас існують паралельно. При цьому нарешті ми бачимо зростання сексуальної грамотності населення. Кількість абортів в Україні знижується щорічно. Але психологічне та репродуктивне насильство нікуди не ділося.
Ми знаємо, що кожна четверта жінка з 15 до 45 років зазнавала фізичного насильства з боку партнера чи колишнього партнера. Ми знаємо також, що кожна третя жінка в Україні (категорія з 15 до 45 років) зазнавала сексуального насильства або його спробу. А про репродуктивне насильство у нас даних немає.
Тож в Україні практики контролю держави за дітонародженням немає. У публічному полі відсутні й інші варварські види гендерного насильства, як-то жіноче обрізання. Утім, у деяких сусідніх країнах послуги жіночого обрізання можуть публічно пропонувати деякі клініки.
У сусідніх країнах, зокрема на Північному Кавказі, відроджується ще одна варварська традиція гендерного насилля — викрадення нареченої. Часто йдеться навіть не про наречену, а просто про викрадення будь-якої жінки, щоб надалі примусити її до шлюбу:
«100 років тому практика викрадення нареченої була пов’язана з тим, що для того, щоб одружитися, чоловік мав заплатити велику суму родині своєї потенційної дружини за те, що вони втрачають «робочі руки». Зараз у цілій низці країн середньої Азії відбувається наступне — хлопці придивляються до дівчини, викрадають, гвалтують (може, навіть, не один), ставлять її перед фактом, що вона не може повернутися додому, бо вона знечещена. Єдиний шанс для такої дівчини — одружитися зі своїм гвалтівником. Така практика з’явилася вже і на північному Кавказі. Держави з цим практично не борються. Жінкам буквально небезпечно виходити на вулиці без супроводу. Їх викрадають і примушують до сексуального та трудового рабства».
Якщо ви постраждали від дій описаних у цьому подкасті, пам’ятайте, що завжди можна звернутися по допомогу.
«Не сама винна» є спільним проєктом Громадського радіо та ГО «Дівчата»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS