Як чуєш, так і пишеш — міф про українську вимову

«Як чуєш, так і пишеш» — це не зовсім так! Є випадки, коли вимова не збігається з написанням і, навпаки, написання не збігається з вимовою. До слова, чуєте, я кажу не збігається, а збігає[ц’:а]. Тому що є певні правила, за якими ми маємо записувати наші звуки, тобто записувати транскрипцію і правильно вимовляти слова. А слово, яке транскрибується, беремО у квадратні дужки.

Ми з вами знаємо, що у нас є слова в українській мові, ми їх говоримо, пишемо, ми їх чуємо. І, звичайно ж, коли ми слова бачимо або ми їх пишемо, використовуємо букви. Але для того, щоб проговорити слово, ми використовуємо звуки. І нам потрібна транскрипція, так, в українській мові нам потрібна транскрипція, нам потрібно глянути на звуковий склад слова, тому що є багато підступних моментів вимови в українській мові і всіляких непорозумінь.

Адже є випадки, як я зазначила, коли написання не збігається з вимовою, зокрема, наприклад, буквосполук -шся та -ться.

Пишемо то ми -шся, тобто на письмі — замислюєшся, але вимовляємо [с’:а], замислює[с’:а]. Це називається уподібненням або асиміляцією приголосних. Тобто приголосні, які стоять поруч, можуть уподібнюватися — наближатися один до одного у звучанні. Тема дуже непроста. Усе це зазубрити, вивчити напамʼять неможливо. Краще зрозуміти, як працює уподібнення, які випадки бувають, які приклади уподібнення, а вивчити напамʼять всі випадки уподібнення, особливо за місцем і способом творення — дуже важко. 

Можливо, донині ви не міркували настільки глибоко над уподібненням, але це доволі природне явище. Наприклад, вимовляємо не «ой, що ж це коїться?», а — «ой, що ж це кої[ц’:а]?». Річ у тім, що у мовленні часто звуки вимовляємо швидко і тому деякі приголосні, коли вони стоять поруч, як-от мʼякі [т’] + [с’], уподібнюються і перетворюються на подовжений мʼякий звук [ц’:].

Можливо, деякі уподібнення ви не вимовляєте так, як сьогодні почуєте, як є у правилах фонетики. Бо зазвичай кожна людина говорить по-своєму. Є різні діалекти, є різні особливості мовлення. 

Уподібнення в українській мові може відбуватися за дзвінкістю – глухістю, за мʼякістю. Також уподібнення може відбуватися за місцем і способом творення. І саме цей тип уподібнення може стати для вас найскладнішим. З нього і почнемо.

І тут треба памʼятати про так звані шиплячі і свистячі приголосні. 

Шиплячі приголосні запамʼятовуємо за таким реченням: [ш][ч]е ї[ж][дж]у

Це шиплячі приголосні: [ш], [ч], [ж], [дж].

Свистячі ж приголосні запамʼятовуємо за цим самим реченням, але в тому варіанті, яке зазвичай вимовляє дитинча, яке ще не має всіх зубів і в неї не виходить добре говорити. Вона каже:

[с][ц]е ї[з][дз]у.

Це свистячі: [с], [ц], [з], [дз].

Свистячі + шиплячі, коли вони разом у слові, ми читаємо як шиплячий + шиплячий. Це і є уподібнення. Наприклад, 

з + ж — [ж:] → у словах зжати та безжирний, де [з] — свистячий, [ж] — шиплячий, разом ми їх читаємо як [ж:], тобто [з] перетворюється на [ж] і маємо цей подовжений звук [ж:] — [ж:]ати, бе[ж:]ирний.

з + ч на початку слова — [шч] → у слові зчепити, зверніть увагу, на його початку є [з] — це свистячий, і поряд стоїть [ч] — це шиплячий, а разом [з] + [ч] на початку слова читаємо як [шч] — [шч]епити;

з + ч у середині слова — [жч] → у словах безчинство та розчистити знову є свистячий [з], а поряд стоїть шиплячий [ч], тож відбувається уподібнення і [з] + [ч] в середині слова читаємо як [жч] — бе[жч]инство, ро[жч]истити;

з + ш на початку слова — [ш:] → у слові зшити [з] — свистячий, поряд [ш] — шиплячий, а разом [з] + [ш]  на початку слова читаємо як подовжений звук [ш:] — [ш:]ити;

з + ш у середині слова — [жш] → у словах безшовний і безшумний свистячий [з] + шиплячий [ш] в серЕдині слова разом вимовляємо як [жш] — бе[жш]овний, бе[жш]умний;

з + дж — [жд͡ж] → коли поєднується свистячий [з] з шиплячим [дж] утворюється [жд͡ж], тобто кажемо не «з джемелем», а [жд͡ж]мелем, не «з джерела», а [жд͡ж]ерела.

Наведу іще один приклад, де ми прослідкуємо, як свистячі приголосні перед шиплячими під їхнім впливом змінюються на шиплячі: 

с + ш — [ш:] → це слова, наприклад, принісши та винісши, де [с] + [ш] читаємо як подовжений звук [ш:] — прині[ш:]и, вині[ш:]и.

Шиплячі приголосні перед свистячими під їхнім впливом змінюються на відповідні їм свистячі. Іще раз іншими словами: шиплячий + свистячий разом утворюють свистячий + свистячий. І зазвичай це відбувається, коли ми маємо мʼякий приголосний, як-от у буквосполуці -жся, тобто пишемо -жся, але читаємо [з’c’а]:

• наважся → нава[з’c’а].

Пишемо -шся, а вимовляємо [с’:а]. Наприклад:

• дивишся → диви[с’:а], 
• смієшся → сміє[с’:а],
• спілкуєшся → спілкує[с’:а], 
• радишся → ради[с’:а],
• катаєшся → катає[с’:а]
• граєшся → грає[с’:а], 
• розгублюєшся → розгублює[с’:а], 
• одягаєшся → одягає[с’:а], 
• дивуєшся → дивує[с’:а],
• як і розчісує[с’:а], дізнає[с’:а] тощо.

Пишемо -чся, а вимовляємо [ц’с’а]. Наприклад:

озвучся → озву[ц’с’а].

Пишемо -жці, а вимовляємо [з’ц’і]. Наприклад:

• подружці → подру[з’ц’і],
• знижці → зни[з’ц’і],
• у книжці → у кни[з’ц’і].

Пишемо -шці, а вимовляємо [с’ц’і]. Наприклад:

• товаришці → товари[с’ц’і],
• мурашці → мура[с’ц’і],
• на дошці → на до[с’ц’і].
• Іще приклади вимови:
• мало чаю чи кави в ча[с’ц’і], а не чашці,
• як і мало риби в ю[с’ц’і], а не юшці.

А чи правильно ви вимовляєте? Наввипередки скажу, що це шкільна програма, хоч із зірочкою.

Далі. Пишемо -чці, а вимовляємо [ц’:і]. Наприклад:

• дочці → до[ц’:і],
• річці → рі[ц’:і].

Коли звуки [д] або [т] стоять перед свистячими [с], [з], [ц], [дз], відбувається їхнє повне уподібнення. Вони зливаються з відповідними їм свистячими звуками, розгляньмо на прикладах:

• д + з = [д͡зз]: у слові відзначити [д] переходить у [д͡зз] → ві[д͡зз]начити;
• д + с = [д͡зс]: у слові відставити [д] переходить у [д͡зс] → ві[д͡зс]тавити;
• д + ц = [д͡зц]: у слові відцвісти [д] переходить у [д͡зц] → ві[д͡зц]вісти, а у слові пʼятнадцять вже чуємо й мʼякість → пʼятна[д͡з’ц’а]ть;
• д + дз = [д͡з:]: у слові віддзеркалювати [д] переходить у подовжений звук [д͡з:] → ві[д͡з:]еркалювати;
• т + з = [д͡зз]: у слові спортзал звук [т] переходить у звук [д͡зз] → спор[д͡зз]ал;
• т + ц = [ц:]: у слові коритце [т] переходить у подовжений звук [ц:] → кори[ц:]е; 
• т + ц(і) = [ц’:]: у словах квітці та тітці [т] переходить у мʼякий подовжений звук [ц’:] → кві[ц’:]і, ті[ц’:]і.

Також пишемо -ться, але вимовляємо [ц’:а]. Наприклад:

• хмариться → хмари[ц’:а],
• сміються → смію[ц’:а], 
• як і розгойдує[ц’:а], перегукую[ц’:а], кланятиму[ц’:а], зійду[ц’:а], збері[ц’:а], залиші[ц’:а].

Звуки [д], [т] перед шиплячими змінюються на шиплячі африкати:

• д + ш = [д͡жш]: солодший → соло[д͡жш]ий;
• д + ж = [д͡жж]: віджити → ві[д͡жж]ити, підживити → пі[д͡жж]ивити;
• д + ч = [д͡жч]: відчути → ві[д͡жч]ути;
• д + дж = [д͡ж:]: від джерела → ві[д͡ж:]ерела;
• т + ш = [чш]: багатший → бага[чш]ий;
• т + ж = [д͡жж]: отже → о[д͡жж]е;
• т + ч = [ч:]: отче → о[ч:]е, льотчик → льо[ч:]ик, заквітчаний → закві[ч:]аний.

Чому все так важко? Ну, а чого гріха таїти, будьмо відвертими — основний курс української мови більшість з нас так-сяк освоїла у шкільних стінах. І це не тому що українська мова не цікава сама по собі. Зовсім ні! Просто часто на уроках з української мови подавали суто граматичні теми, дещо нудні й сухі за своїм змістом та наповненням. Така, скажімо, сиза теорія й марудна практика з виконанням стандартизованих вправ і завдань — ось переважно й вся мовна освіта в школах.

Зрештою, учні зазвичай здобувають формальні знання, яких недостатньо, щоб пізнати українську мову, осягнути її сутність. Після школи хтось, можливо, з власної ініціативи може додатково вивчати, підчитувати, цікавитися певними моментами, насамперед орфографічними. Я вже мовчу про фонетичні. Хай і так, але очевидно, що й цих фрагментарних знань мало, щоб сформувати істинну й повну картину про українську мову.

До речі, зверніть увагу, що дуже красива і професійна вимова в акторів українського дубляжу, яких ви точно чули, коли дивилися улюблені мультфільми, фільми та серіали. Й ви почуєте обовʼязково і 

• дивишся → диви[с’:а], 
• смієшся → сміє[с’:а],
• спілкуєшся → спілкує[с’:а], 
• катаєшся → катає[с’:а]
• граєшся → грає[с’:а], 
• дивуєшся → дивує[с’:а],
• і хмари[ц’:а], 
• і кві[ц’:]і тощо.

Запамʼятовувати це все, зазубрювати не потрібно. Просто треба розуміти, що коли ми читаємо чи вимовляємо слова швидко, там є шиплячі і свистячі звуки, які стоять поруч, або там є [д], [т] + свистячий чи шиплячий, тому відбуваються певні зміни. Це треба мати на увазі, коли вам трапляються подібні слова, які закінчуються на -ться, наприклад, або -шся тощо. Тому не хвилюйтеся за те, щоб вивчити все це, адже це доволі поглиблений рівень фонетики.

А тепер до легшого, простішого — до основних норм вимови голосних і приголосних звуків. Почнімо з голосних звуків. До речі, дуже часто в транскрипції ви можете побачити, що над якоюсь голосною літерою стоїть ще одна, написана маленьким шрифтом, тобто верхнім індексом, як у формулах з алгебри. У нас є ненаголошені [е] або [и], які зазвичай ми вимовляємо так, наче вони наближені до якоїсь іншої літери. Ось ця позначка літери зверху і позначає наближення [еи] (е до и) або [ие] (и до е). Наведу приклад. Слово «зима».

Наголошений звук [а] — [зиема́]. А що ж відбувається з буквою [и]? Уявімо, що ви — іноземець, який приїхав до України, і це для іноземця неочевидне слово. Ось ви точно знаєте, що зима пишеться з буквою [и]. Але якщо іноземець, послухавши, буде намагатися написати це слово, у нього виникне сумнів: зима чи зема. Тож в транскрипції якраз таке наближення и до е = [ие] й позначається такою маленькою літерою зверху.

Або, наприклад, в слові «сестра» [сеистра́]. Так само наголошений звук [а]. І знову іноземець подумає, а як правильно писати «сестра» чи «систра». Але знову ж таки для вас це відомо. Але якщо ми вивчаємо транскрипцію, то побачимо, що ненаголошений звук [и] або ненаголошений [е] може наближатись до якоїсь іншої літери, і такою позначкою ми й покажемо, що ця ненаголошена літера наближається до [и]: [сеистра́] з верхньою позначкою [и]. 

Так само і зі звуком [о], але [о] в українській мові дуже часто наближається до [у]. Ненаголошений [о] наближається до [у] лише перед складом з наголошеним [і] або [у]. Наведу приклад. Зозуля [зоузу́л’а]. Як падає наголос? ЗозУля [зоузу́л’а]. Ми чітко чуємо другу [у]. А от першу [у] ми (як і іноземці) не будемо знати, як писати: зозуля чи, може, зузуля. Така в нас українська мова — милозвучна, а тому ми вчимо правила вимови голосних. Отже, наша [о] буде наближеною до [у], бо наступний склад є наголошеним складом з [у]. Так само у слові «поріг» [поур’і́г]. Ми то знаємо, що це слово пишеться з буквою о. Але якщо будемо писати транскрипцію, ми побачимо, що [о] наближається до [у]. Почуйте, як я вимовляю це слово:

[поур’і́г] — звук [о] наближається до звука [у], що ми і позначимо в транскрипції. 

Це були основні правила вимови голосних звуків. 

• Тепер про уподібнення приголосних. Нагадаю, що уподібнення — це коли у процесі мовлення один приголосний стає схожий за звучанням на інший, тобто зазнає впливу сусіднього звука. Уподібнення в українській мові може відбуватися за дзвінкістю – глухістю, за мʼякістю. Також уподібнення може відбуватися за місцем і способом творення, і ми вже цей тип розглянули. 

Отже, як відбувається уподібнення за мʼякістю. У нас є деякі приголосні: [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [р]. Саме ці приголосні перед наступним мʼяким або помʼякшеним приголосним стають мʼякими. Що я маю на увазі? Розгляньмо приклади, й зокрема розберімо слово «пісня» [пʼі́с’н’а]. Ви як, до речі, вимовляєте? 

Здається, що після букви с («ес») стоїть мʼякий знак, але його там нема. Чому? А все тому, що наша буква я має таку функцію. Вона помʼякшує звук. Помʼякшує зокрема звук [н] і звук [с] одночасно. Тобто якщо будь-які дві літери із переліку приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [р] стоять поруч, в такому випадку вони стають мʼякими одночасно. А в нашому слові «пісня» [пʼі́с’н’а] [с] та [н] стоять разом і помʼякшуються одночасно. Те саме відбувається зі словом «радість» [ра́д’іс’т’]. В кінці стоїть мʼякий знак, але в транскрипції ми ніколи не пишемо мʼякий знак. У нього є лише функція помʼякшувати попередні приголосні. У такому разі звук [с] і звук [т] стають мʼякими. Тобто якщо будь-які два приголосні із переліку [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [р] стоять поруч і хоча б один з них мʼякий, інший автоматично стає мʼяким. Це і є уподібнення за мʼякістю.

А якщо вам трапляться літери не з цього переліку, а інші приголосні? Чи є ще якесь правило? Так, слухайте уважно. У нас з вами є свистячі [з], [ц], [с], [дз], які перед напівмʼякими губними  [б], [п], [в], [м], [ф] (запамʼятати ці губні звуки допоможуть мнемонічні фрази — сукупність прийомів і способів, які полегшують запамʼятовування і збільшують обсяг памʼяті шляхом утворення штучних асоціацій, простіше кажучи, це складання слів із — у нашому випадку — цих губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф], тож вийде фраза «Бабуся Подарувала Веселій Марійці Фартушок» або ж мнемонічна фраза «МаВПа БуФ» із такою послідовністю губних: [м], [в], [п], [б], [ф]) можуть вимовлятися і твердо, і мʼяко, наприклад: звір [звʼір] і [з’вʼір] — буква і, звук [і] помʼякшує попередній приголосний [в]. У такому разі у нас може бути варіантна вимова слова «звір», де [з] твердий [звʼір], і [з’вʼір], де [з] мʼякий. Раджу користуватися саме другим правилом, саме другою транскрипцією.  

Або, наприклад, «сміх». Тут знову ж таки варіантна вимова:

сміх [смʼіх] і [с’мʼіх] — [і] точно помʼякшує звук [м], але звук [с] може бути як твердим, так і мʼяким.

Так само працюємо зі словами «цвях» або «дзвін»:

цвях [цвʼах] і [ц’вʼах],

дзвін [д͡звʼін] і [д͡з’вʼін] — [в] помʼякшений, а свистячий, який стоїть перед помʼякшеним, може бути мʼяким і твердим одночасно. Послуговуймося саме другою транскрипцію.

Тепер перейдімо до уподібнення за дзвінкістю — глухістю. 

Візьмімо, до прикладу, слово «боротьба», його пишемо з літерою т («те»), адже можемо перевірити це за допомогою слова «боротися». Чуємо [т], тобто ми точно знаємо, що це слово пишеться з літерою т («те»). Але вимовляємо й чуємо це слово зовсім інакше:

[бород’ба́], бо дзвінкий приголосний [б] вплинув на попередній глухий [т] і зробив його дзвінким [д’], іншими словами — глухий [т] уподібнився під впливом дзвінкого [б] до [д’], тому й дуже хочеться написати літеру д («де»).

В цьому суть уподібнення: пишемо ми слово в один спосіб, а вимовляємо зовсім інакше: [бород’ба́] в транскрипції буде зі звуком [д’], бо глухий звук уподібнився до дзвінкого. Наша т («те») стала звуком [д’]. Як це відбувається? У нас є правило: глухі приголосні перед дзвінкими стають дзвінкими

І якщо ви подивитесь на табличку, ви побачите, що дзвінкі та глухі звуки утворюють відповідні пари [б] — [п], [г] — [х] і так далі.

За правилом уподібнення глухий звук стає дзвінким перед дзвінким. Тобто:

• [п] в транскрипції перетворюється на [б], 
• [х] в транскрипції перетворюється на [г], 
• [к] на [ґ] і так далі.

Ще раз подивіться на цю табличку на сайті у сьогоднішньому випуску й запамʼятайте — глухий стає дзвінким. Перейдімо до прикладів. Слово «екзамен» пишемо з літерою к («ка») — ек-за-мен. А як ми його вимовляємо? — [еиґза́меин] — наче чується звук [ґ]. Чому так відбувається? Тому що на початку в цьому слові стоїть глухий звук [к], а далі дзвінкий [з]. А ми вже з вами проговорили раніше, що глухий звук поруч із дзвінким шукає собі дзвінку пару. Тобто глухий + дзвінкий перетворюється на дзвінкий + дзвінкий. Тому слово написано через [к] і [з], а в транскрипції і у вимові бУдемо чути [ґ] і [з] — [еиґза́меин], тобто дзвінкий + дзвінкий. 

Пропоную розглянути також слово «просьба». Ми точно знаємо, що це слово пишеться з літерою с («ес») — прось-ба. Але як ми його вимовляємо? — [про́з’ба] — чуємо звук [з]. Чому так відбувається? Ще раз закріплюємо правило: глухий звук [с] стоїть поруч із дзвінким звуком [б], а глухий +  дзвінкий шукає собі дзвінку пару, тобто глухий [с] знайшов собі дзвінкий [з] і в транскрипції зʼявилася [про́з’ба]. Глухий + дзвінкий — це дзвінкий + дзвінкий. 

Щоб закріпити, як працює це правило, розгляньмо ще слово «футбол», яке ми напишемо з літерою т («те»), але вимовляємо ми [фудбо́л]. Чому в транскрипції звук [д]? Бо глухий [т] поруч із дзвінким [б] перетворюється на дзвінкий [д] поруч із дзвінким [б]. Глухий знайшов собі дзвінку пару.  

А чи може бути навпаки? Чи може дзвінкий звук знайти собі глуху пару? Поміркуймо! Для цього запросімо слово-модель — «гриб» з буквою б («бе»). Але якщо ми звук [б] змінимо на глухий [п] вийде зовсім інше слово — грип, тобто хвороба. Тому запамʼятаймо: дзвінкий завжди дзвінкий. Дзвінкий не шукає собі глуху парочку, тому якщо так відбуватиметься, у нас будуть зовсім інші слова. 

Якщо ви чуєте гриб з дзвінким [б], то й в транскрипції в кінці слова буде [б] — [гриб]. Так само і в іншому прикладі зі словом «доріжка». Що там? — [доур’і́жка], [ж] — дзвінкий, [к] — глухий. Далі дзвінкий все одно залишиться сам собою, не буде шукати собі глуху пару, бо дзвінкий завжди дзвінкий. І так завжди. Ну, як завжди.

Українська мова не може бути без винятків. Саме тому в нас є лише 5 слів, де [г] перетворюється на [х]:

• легко [ле́хко],
• вогко [во́хкo],
• нігті [н’і́хт’і],
• кігті [кʼі́хт’і],
• дьогтю [д’óхт’у]. 

Лише в цих словах [г] перетворюється на [х]. 

В інших випадках дзвінкий завжди дзвінкий. 

Із вами була Світлана Біла та подкаст «Ошатна українська» на Громадському радіо! Почуймося!