«Не слід чекати до останнього»: переселенка з Донеччини про те, чому варто виїжджати з небезпеки

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

Єлизавета Цареградська: Ви є фахівчинею відділу приймання та обробки звернень громадян організації «Донбас СОС». Розкажіть, будь ласка, свою історію. Де ви народились, де зростали?

Тетяна Коцан: Я народилася в невеличкому містечку Курахове. Там же поруч закінчила школу.

З 2001 р. до 2014 року жила в Донецьку, навчалася та працювала там. Понад 10 років працювала в банку і народила сина. Там було моє свідоме життя. Як я вже пам’ятаю, воно тепер ніби в тумані: усе чітко, але водночас боляче, коли повертаєшся до цих спогадів.

Усе це — робота, власний дім, дитина, друзі — було в тому місті.

Початок війни

Єлизавета Цареградська: Як ви пригадуєте початок війни у 2014 році?

Тетяна Коцан: Початок війни був для нас усіх незрозумілим: що відбувається, коли це припиниться, чи варто виїжджати? Першою думкою було, що виїжджати неможливо.

Я бачила, як у місті збиралися люди й кудись їхали. Тоді ще працював залізничний вокзал, і люди виїжджали — я спостерігала за цим. Мені було дивно: як це — залишити все й кудись їхати? Я навіть не могла цього уявити.

Я продовжувала ходити на роботу і залишалася в місті до серпня 2014 року. Уже були обстріли, вже зайшли військові РФ. Тоді я й ухвалила рішення. Ми виїхали з міста з дитиною та сім’єю до родини моїх батьків, які на той момент жили неподалік Курахового — там, де я народилася.

Це було перше рішення — виїхати з міста. Але залишалася думка, що я ще повернуся, як і в багатьох тоді: що це ненадовго, можливо, на кілька місяців, і ситуація зміниться.

«Потяг до громадської діяльності продиктований досвідом переміщення»

Тетяна Коцан: Два роки ми жили у батьків. Це, на жаль, збіглося з періодом хвороби моєї мами — онкологією, і це був дуже тяжкий час. Мама померла, і я залишилася з батьком, щоб підтримати його.

Згодом минуло вже два роки, і дитині потрібно було йти до школи, а це було село. Тому ми переїхали неподалік — у місто Курахове, місто енергетиків. Там син пішов до першого класу.

Я почала займатися громадською діяльністю та волонтерством, а згодом — працювати в місцевій громадській організації. Це був мій перший досвід і повна зміна життя.

Син навчався в школі, займався футболом, був активним. Я їздила з ним на всі ці турніри й водночас займалася громадською діяльністю в цьому містечку.

Ми впроваджували проєкти «Громада своїми руками» та інші екологічні ініціативи для міста. Це був цікавий досвід після банківської сфери. Мені це подобалося, адже це було моє рідне місто, в якому я народилася.

Єлизавета Цареградська: Чим був продиктований потяг до громадської діяльності?

Тетяна Коцан: Думаю, саме досвідом переміщення. Тому що тоді багато проєктів були націлені на допомогу внутрішньо переміщеним особам. Курахове і Мар’їнка були прифронтовими містами й приймали ВПО.

І я, як ніхто інший, розуміла всі ці проблеми, тому що пройшла їх сама. Щойно хтось звертався, я вже знала, що потрібно в проєктах, чим допомогти людям, які в них проблеми та питання.

Найбільш поширеними питаннями того періоду були: як виїхати за законодавством, як зареєструватися. Тоді ж уперше з’явилися довідки ВПО. Люди виїжджали й не розуміли, як і де зареєструватися, де отримати необхідні довідки, як відкрити рахунки в банківських установах, як оформити допомогу.

Це були базові речі: гуманітарна підтримка, консультації щодо того, куди їхати, як відновити життя, як займатися самоорганізацією та самозайнятістю, відкрити власну справу.

Усі починали з нуля. Я вчилася разом із ними, подавала на гранти, почала нову для себе діяльність. Це був цікавий період, який підготував мене до 2022 року.

Про повномасштабне вторнення

Єлизавета Цареградська: Як ви зустріли велику війну?

Тетяна Коцан: Я була у Кураховому. Пролунав дзвінок від близької людини: почалася війна, почалися обстріли. Було чітке розуміння, що це не щось тимчасове, що може швидко закінчитися, а велика війна.

Мабуть, досвід першого переміщення надав мені впевненості у своїх діях і розуміння, що потрібно робити. Я чітко усвідомлювала, що потрібно виїжджати.

Я думала насамперед про безпеку своєї дитини. Залишатися в прифронтовому місті, яке могло бути окуповане найближчими годинами, було небезпечно, адже Донецьк і Мар’їнка — це лише година їзди. Я це добре розуміла.

Найперше, що я зробила, — це забрала паспорт, який здала, щоб вклеїти фото, і взяла ноутбук. Почала збирати речі: паспорт — це про дорогу і пропускні пункти, а ноутбук — це робота. Я розуміла, що буду працювати й намагатися підтримати свою родину.

У перший день ми виїхали з Курахового до батька в село і пробули там тиждень, щоб зрозуміти ситуацію, вирішити, що робити й куди їхати далі. Батько залишився там. Він сказав: «Я нікуди не поїду з рідної землі. Це мій будинок, мій дім, я його все життя будував і залишуся тут». З ним було дуже тяжко говорити й ще важче — залишати його.

У місті залишався мій брат, який працював на Курахівській ТЕС і яка працювала до останнього під обстрілами. Він сказав, що буде поруч і підтримає батька, а мені порадив виїжджати з дитиною, евакуюватися.

Це було непросте рішення — виїжджати в невідомість. Ми виїхали в березні, а близькі люди залишалися тут, у прифронтовій зоні. І ти ніби розриваєшся навпіл: одна частина серця з дитиною, інша — з рідними. Але остаточне рішення ухвалила після обстрілів села «Градами». Уже наступного ранку ми збиралися і виїжджали.

Евакуювати батька вдалося в січні 2024 року — тоді ми з братом змогли його вмовити. На той момент він проживав у селі під обстрілами, без світла вже 10 місяців, ночуючи в підвалі. Зараз він у тихому селі Черкаської області: живе в невеликій хаті, займається городом. Ми з братом маємо змогу навідувати його та піклуватися про нього.

«Нас підтримали не лише матеріально, а й морально»

Єлизавета Цареградська: Як ви відновлювалися? Чи допомагало усвідомлення того, що ви подбали про дитину й перебуваєте в більш-менш безпечному місці, чи у вас були якісь інші механізми?

Тетяна Коцан: У перший час була певна порожнеча, як у багатьох із нас, внутрішньо переміщених осіб. Ми приїхали в Добротвір — це було нове місце, новий регіон, де я ніколи раніше не була. Нові люди, усе незнайоме.

Водночас відчуття безпеки давало впевненість, що все буде добре. У сина адаптація пройшла дуже швидко: він просто вийшов на футбольне поле й почав ходити туди щодня. Я ходила разом із ним, і наші прогулянки пролягали невеликим містечком до поля.

Поруч була річка Західний Буг — дуже гарна місцевість: на одному березі ліс, на іншому — містечко Добротвір. Там також розташована Добротвірська ТЕС.

Це місце дуже нагадувало Курахове — таке ж місто енергетиків, багато знайомого. Це додавало відчуття впевненості й спокою, що тут ми знайдемо підтримку. І справді, нас підтримали — надали гуманітарну допомогу.

І одразу мене вразило співчуття людей. Багато ВПО переживають, що в західних областях може бути мовний бар’єр або прохолодне ставлення, але нас зустріли дуже тепло, навіть на футбольному полі.

Я бачила, як батьки дітей, з якими грав мій син, підходили й запитували, чим можуть допомогти, що нам потрібно. Було дуже приємно, коли ці молоді люди разом зі своїми дітьми щиро, від душі приносили побутові речі — тарілки, чашки, ложки та інше кухонне приладдя. Мене дуже вразила ця щирість, і я досі їм за це вдячна.

Я постійно кажу їм про це, коли ми спілкуємося: вони підтримали нас не лише матеріально, а й морально, дали нам своє тепло. Поруч не було ні друзів, ні рідних. Особливо у свята, коли я бачила, як місцеві жителі щонеділі збираються зі своїми сім’ями, йдуть до церкви, у мене виникали думки про мою родину: що я не бачу їх поруч, лише спілкуюся з батьком і братом телефоном.

Вони ніби намагалися зігріти нас своїм сімейним теплом, запрошували до спільних зустрічей, підтримували у святкові дні. Це було дуже цінно.

На вихідних ми з сином їздили до Львова, знайомилися з містом. Воно дуже гарне, ми в нього закохалися, багато гуляли. Це теж додавало сил і впевненості. Я почала думати, куди спрямувати свою енергію і сили. Місцева громадська організація спочатку також розгорнула діяльність, спрямовану на внутрішньо переміщених осіб.

Я, як активна представниця ВПО, почала брати участь у всіх заходах. Згодом уже працювала волонтеркою в одному з проєктів. Мені це подобалося — відчуття, що я щось роблю, дію.

Я також могла допомагати людям, які щойно перемістилися: підказати, як діяти, як адаптуватися, пояснити, що не потрібно ставити життя на паузу, а слід жити тут і зараз. Уже не було очікування, що все швидко закінчиться і ми повернемося. Ми тут — життя триває, і потрібно рухатися далі.

«Шлях подужає той, хто йде»

Єлизавета Цареградська: Люди можуть не ухвалювати рішення про виїзд, оскільки мають уявлення, що вони нікому не потрібні, що навколо будуть чужі люди, усе нове й незнайоме, і незрозуміло, як адаптуватися та прилаштуватися. Окрім того, залишити свій дім — це в принципі дуже важко. Але цей потік думок, на мою думку, також сильно гальмує ухвалення рішення.

Як ви вважаєте, що можна сказати людям, які, можливо, керуються такими міркуваннями? На що їм варто орієнтуватися?

Тетяна Коцан: Цим людям я б дала таку пораду: шлях подужає той, хто йде. Потрібно зробити цей крок і не боятися нового місця, адже там теж живуть люди, які є частиною цієї ж країни, які також розуміють тебе. Перш за все, варто думати про безпеку.

Не слід чекати до останнього моменту, коли вже немає можливості виїхати ні волонтерам, ні евакуаційним екіпажам. Я добре розумію таких людей, особливо літнього віку, коли немає сил і бажання все залишати. Є також страх і пересторога, що там зустрінуть чужі, ворожі люди.

Але, з власного досвіду, я бачу, що багато людей готові допомогти, і все не так страшно, як здається здалеку. Коли приїжджаєш ближче, розумієш, що це таке ж місто чи село, такі ж люди, які живуть своїм життям, мають подібні проблеми й теж розуміють інших.

Про державну допомогу

Єлизавета Цареградська: Щодо державної допомоги та програм, які пропонуються, зокрема для ВПО, що ви можете сказати з власного досвіду та з тих випадків, з якими ви стикалися у своїй громадській діяльності?

Тетяна Коцан: Щодо державної допомоги — як працівниця гарячої лінії, я можу сказати, що зараз ми інформуємо людей про житлові програми, різні види підтримки, зокрема допомогу на проживання, фінансову підтримку від міжнародних організацій та виплати на період евакуації.

Загалом на сьогодні вже сформувався більш-менш налагоджений механізм підтримки. Якщо раніше, особливо у 2022 році, люди часто не знали, куди звертатися, як оформлювати допомогу чи що робити після виїзду, то зараз ситуація стала зрозумілішою.

Є чіткі алгоритми: куди звертатися для оформлення довідки ВПО, як отримати виплати, чи має сім’я право на продовження державної підтримки, пільги тощо. Якщо людина не знає або боїться, вона завжди може зателефонувати на гарячу лінію, і ми пояснюємо всі кроки — як зараз, так і в перспективі, яку підтримку можна отримати.

Також існують тимчасові місця проживання, у тому числі державні. Якщо людина вже знає, в яку область прямує, є бази даних, які постійно оновлюються. Можна дізнатися, де можна зупинитися на перший час, чи є вільні місця, які умови проживання.

Далі вже можна розглядати питання реєстрації, а також інші програми підтримки, зокрема кредитні. Загалом зараз інформації та державної допомоги значно більше, і вона доступніша.

Про адаптацію в Києві

Єлизавета Цареградська: Зараз ви мешкаєте в Києві. Чи була складною соціалізація? Наскільки вона є для вас визначальною?

Тетяна Коцан: Соціалізація для мене має значення. Ми прожили майже два роки у Львівській області, потім переїхали до Києва.

Оскільки я працюю дистанційно на гарячій лінії, у мене певною мірою виникала замкнутість. Попри те, що я протягом дня постійно спілкуюся з людьми, мені не вистачало живого спілкування з друзями та близькими. Це були переважно телефонні розмови й дуже рідкі зустрічі, коли хтось проїздом бував у Києві.

З часом, як і моєму сину, довелося адаптуватися до нових колективів — у школі та футбольній команді. У нього це ще й припало на підлітковий вік, тому вихід з онлайн-формату був непростим. Я також поступово почала більше спілкуватися й знайомитися з новими людьми.

Мені важливе живе спілкування з колегами з гарячої лінії. Ми почали інколи зустрічатися на вихідних, гуляти містом. Я таким чином відновлюю свою енергію: коли виходжу в парки, знаходжу спокій у природі.

Коли ми ще жили в Добротворі, я часто виходила до річки Західний Буг, дивилася на воду, ліс. Переїхавши до Києва, я почала шукати подібні «місця сили». Серед багатоповерхівок і великої кількості людей мені було потрібно знайти простір, де я можу відновити внутрішній спокій. Таким місцем для мене став Ботанічний сад. Ми також гуляємо в парках поруч.

Я знаходжу спілкування, шукаю спокій, підтримую інших і даю поради, коли є можливість, долучаюся до заходів для внутрішньо переміщених осіб. Я — людина дії: мені добре тоді, коли я щось роблю, коли є активність. Особливо мені близькі ініціативи для жінок. Це мені подобається, цим я живу.

Торік я вступила до магістратури на непрофільну для мене спеціальність — «Психологія». Навчання проходжу за ваучером центру зайнятості для ВПО. Знання з психології будуть корисними в роботі на гарячій лінії в «Донбас СОС».