«Розуміла, що виїхати буде безпечніше»: переселенка з Краматорська про свій переїзд до столиці

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

«Українськість у Краматорську відчувалася завжди»

Єлизавета Цареградська: Наразі ти працюєш на Громадському радіо. Де ти народилась і зростала?

Єлизавета Нагайчук: Я народилася на Донеччині, у Краматорську. Там я зростала, минули моє дитинство й частина підліткових років. Іншу частину забрала повномасштабна війна. Краматорськ — місце моєї сили.

Я поверталася туди й після 2022 року. Моє дитинство там було фантастичним. Можна було поїхати й до Святогірська, і до Лимана. На Донеччині дуже багато красивих місць. Краматорськ — гарне, класне місто з чудовими людьми.

Єлизавета Цареградська: Яким ти пам’ятаєш Краматорськ у дитинстві?

Єлизавета Нагайчук: Асоціації — це абрикоси, велика кількість голубів і якийсь особливий запах міста. Щодо стереотипів про Краматорськ — їх багато. Я, звісно, зіткнулася з ними не в дитинстві, а вже у свідомому віці, коли мене запитували: «А ти взагалі знаєш українську?» Я відповідала: «Звісно, знаю».

Краматорськ — невелике місто, де всі ніби знають одне одного. Люди там свої: дуже прості, без зайвого пафосу. Вони завжди можуть допомогти, щось підказати чи якось спрямувати. Вони дуже добрі й чуйні.

Ані до 2014 року, ані після нього я не зустрічала проросійськи налаштованих людей. Принаймні в моєму оточенні таких не було. Можливо, дехто не підтримував українську політику в певних аспектах, але думок про те, що нам потрібно приєднатися до Росії або жити в так званій «ДНР», я ніколи не чула.

Єлизавета Цареградська: Тобто таких людей не було ані серед знайомих зі школи, ані серед твоїх родичів чи близьких?

Єлизавета Нагайчук: Школа була максимально українською. Я відвідувала україномовний дитячий садок, а російську мову до дев’ятого класу вивчала лише як один зі шкільних предметів.

У місті завжди дотримувалися українських традицій: на День Незалежності люди приходили на площу у вишиванках, а до Дня Державного Прапора України проводили марафони. Українськість відчувалася завжди — не лише під час подорожей до Львова, а й удома, причому дуже сильно.

Початок війни

Єлизавета Цареградська: Як ти пригадуєш події 2014 року й початок війни?

Єлизавета Нагайчук: Мені було сім років. Зараз навіть дивно усвідомлювати, що у 2014 році мені було лише сім. Коли почалася війна, ми з мамою були в Донецьку, де вона працювала. Бабуся та прадідусь залишалися у Краматорську.

Коли у квітні почалася окупація Краматорська, ми вирішили, що потрібно їхати по бабусю та прадідуся, адже там ставало дедалі небезпечніше, почалися сильні обстріли.

Я дуже добре запам’ятала цю поїздку, хоча хронологію подій, можливо, пам’ятаю не зовсім точно. Дорогою з Донецька до Краматорська ми проїжджали через блокпости. Мама казала мені: «Пригнися, бо можуть стріляти». Там уже стояли ті, кого ми називали сепаратистами. Мама знімала каблучки та інші золоті прикраси, щоб нічого поганого не сталося.

Ми дісталися Краматорська, забрали бабусю та прадідуся й поїхали на Білосарайську косу під Маріуполем, де чекали до липня — до звільнення Краматорська. Як дитина, я сприймала це просто як поїздку на море: ми відпочиваємо й чекаємо, доки все мине.

Батьки пояснювали мені, що відбувається, і я вже тоді все розуміла. Але, звісно, сприймала це не так, як у 2022 році. Коли Краматорськ звільнили, ми повернулися додому.

«25-го лютого ми пішли плести сітки»

Єлизавета Цареградська: Перед повномасштабним вторгненням, на початку 2022 року, в інформаційному просторі багато говорили про можливу загрозу, люди готували тривожні валізи чи наплічники. Як це було у тебе, у твоїй родині та загалом у Краматорську?

Єлизавета Нагайчук: Я завжди кажу, що мені трохи соромно це пригадувати. Тоді я була впевнена, що Києва та інших центральних областей це не торкнеться, що там нічого не станеться. Водночас я розуміла, що в нас щось точно буде. Я навіть казала: «Чого люди там хвилюються? Це нам тут потрібно хвилюватися».

23 лютого ми з мамою домовилися, що в разі потреби виїдемо, але поки залишатимемося у Краматорську, адже там було безпечно.

Загалом якогось особливого передчуття в мене не було. Я думала, що, навіть якщо все почнеться, це буде так само, як у 2014 році. Я зовсім не уявляла, що все може набути такого масштабу.

Єлизавета Цареградська: Як для тебе почалося повномасштабне вторгнення? Ти тоді була у Краматорську?

Єлизавета Нагайчук: Так, я була у Краматорську. Прокинулася від вибухів і якось поповзла в коридор. Утім, 24 лютого, у перший день вторгнення, Краматорськ не зазнав особливо сильних обстрілів.

Уже 25 лютого ми пішли плести сітки. Ми розуміли, що історія повторюється і треба діяти так, як у 2014 році. Але коли почали читати новини й бачити, що відбувається, стало зрозуміло, що цього разу все набагато страшніше. Було дуже багато сліз і переживань.

Я дуже просила бабусю й дідуся виїхати, але вони хотіли залишитися. Казали: «Ні, ми перечекаємо тут. Усе буде, як тоді, усе буде добре». Однак на момент початку повномасштабного вторгнення мені було вже 14 років. Я дуже цікавилася історією й приблизно розуміла, що буде далі.

Тому було дуже страшно. Водночас я думала, що навряд чи нам доведеться пережити щось принципово нове.

«Вірили, що зможемо повернутись назад»

Єлизавета Цареградська: Ти згадувала, що вам доводилося вмовляти старше покоління виїхати. Я правильно розумію, що, попри юний вік, ти внутрішньо не сумнівалася: з міста потрібно виїжджати?

Єлизавета Нагайчук: Мені дуже хотілося залишитися. Я думала, що, можливо, варто ще трохи почекати. Але рішення, звісно, більше залежало від батьків, ніж від мене. Водночас я розуміла, що виїхати буде безпечніше. Тому питання, чи потрібно їхати саме зараз, напевно, не стояло.

Питання було в іншому — чи повертатися потім. Можливо, через досвід 2014 року, коли Краматорськ звільнили, ми вірили, що все повториться: усе буде добре, налагодиться і ми зможемо повернутися. Адже в нас тут було дуже хороше життя — ми жили добре.

Я, звісно, думала про те, щоб після школи поїхати до Харкова навчатися. Припускала, що заради омріяної професії доведеться переїхати до великого міста. Але в той момент я не була готова залишити своє місто.

Про переїзд

Єлизавета Цареградська: Як у вашій родині ухвалили рішення виїхати з міста і яким був твій подальший шлях?

Єлизавета Нагайчук: Ми виїхали 3 березня — досить рано. Пам’ятаю, на блокпості український військовий запитав нас: «А чого ви їдете? Ще все буде добре, усе налагодиться». Він був зовсім молодим. Я досі пам’ятаю його очі, і навіть зараз від цього стає трохи ніяково.

Наш шлях був дуже складним. З нами їхали три тварини: собака породи лабрадор, кіт породи мейн-кун і маленька собачка бабусі й дідуся. Перевезти їх було непросто. Крім того, з нами були бабуся та дідусь, тому ми їхали двома автівками.

Спочатку буквально на день зупинилися у Кропивницькому. На дорогах були величезні затори, у яких ми стояли по п’ять годин. Було складно навіть знайти можливість сходити в туалет. У Кропивницькому знайомі дозволили нам переночувати в будинку, де не було тепла й майже жодних умов. Ми просто переночували та вирушили далі.

Усе відбувалося через знайомих та їхніх знайомих: ми зупинялися там, де хтось погоджувався прийняти нас із тваринами. Нашою кінцевою точкою на той момент був Львів. Після Кропивницького ми поїхали до Вінниці, потім — до Тернополя, а далі заїхали у Львівську область, де переночували.

Згодом нам запропонували тимчасово оселитися у квартирі у Львові. Квартирантка нашого знайомого виїхала на Закарпаття, тому помешкання звільнилося приблизно на два тижні. Зрештою ми прожили там десь два-три тижні.

Я люблю Львів як місто, але тоді він здавався мені зовсім іншим — похмурим і гнітючим. Я навіть не пам’ятаю, куди ми ходили. 18 березня в мене був день народження. Я святкувала його у Львові: просто задула одну свічку, і мені було трохи сумно.

Потім ми разом із ще двома родинами вирішили орендувати будинок в Івано-Франківській області. Там ми прожили місяць трьома родинами. На той час у мене вже почалося онлайн-навчання. У будинку було багато людей, дітей і тварин, але саме цей період я пам’ятаю як час, коли почувалася більш-менш у безпеці. У будь-якому разі це було краще, ніж залишатися у Краматорську.

Єлизавета Цареградська: У Львові ви були недовго ?

Єлизавета Нагайчук: Так. Після цього ми ще трохи пожили в Івано-Франківській області, а потім мамі запропонували роботу в Одесі. Одеса стала кінцевою точкою для нашої родини, хоча й не для мене. Я прожила там два роки.

Насправді Одеса — дуже класне місто. Я його дуже полюбила, знайшла там друзів і своє коло спілкування. Місцеві жителі дуже привітно ставилися до переселенців. Ціни на квартири не були захмарними, тому житло можна було спокійно орендувати. Нам також вдалося знайти помешкання з двома тваринами.

Одеса залишила в мене дуже приємні спогади. Там я вперше почала працювати. Загалом це місто трохи мене збадьорило: коли тобі 15–16 років, хочеться щось бачити, з кимось гуляти, а не просто десь сидіти.

Адаптація в столиці

Єлизавета Цареградська: Розкажи про рішення переїхати до Києва, період адаптації, пошук роботи й те, чим ти зараз займаєшся. Адже це теж певний стрес, навіть якщо переїзд був твоїм особистим бажанням.

Єлизавета Нагайчук: Адаптація в Києві була набагато складнішою — справді важкою. І не через саме життя в місті, а через те, що у 2024 році мама повернулася до Краматорська й жила там до 2026-го.

Коли я вступила на перший курс, ми орендували для мене квартиру, яку я ділила з іншою дівчиною. Мені було досить комфортно, але мене постійно переслідувала тривожна думка, що з мамою у Краматорську може щось статися, адже у 2024 році місто вже зазнавало доволі сильних обстрілів.

У Києві я почувалася дуже маленькою людиною. І річ була навіть не в масштабах міста: мені здавалося, що всі навколо такі класні, усе вміють і можуть. Вступивши на журналістику, я розуміла, що вже з першого курсу потрібно щось робити, аби зрештою опинитися там, де хочу, і займатися тим, про що мрію. Тому ходила на різні лекції, долучалася до волонтерства, намагалася якомога більше побачити.

У Києві в мене було дуже насичене життя, але мене не полишала тривога за Краматорськ. Я переживала не лише за маму, а й за долю міста, бо дуже його люблю. Це навіть важко пояснити.

Найлогічнішим рішенням для мене було раз на місяць-два їздити до Краматорська «Інтерсіті» Київ — Краматорськ. Я завжди обирала третій вагон — це вже стало традицією. Напевно, тепер я трохи себе за це картаю, бо з кожною поїздкою ще сильніше прив’язувалася до міста. Востаннє я була там у жовтні 2025 року, а потім потяги перестали ходити.

У 2025 році я почала вести невеликі щоденники про Краматорськ. Своє повернення до міста я порівнювала з новелою Михайла Коцюбинського «Intermezzo»: мене втомили люди, а моєю Кононівкою став Краматорськ. Я їхала туди, бо мені там було дуже добре.

У Києві було важко, хоча тут я теж зустріла хороших людей, знайшла друзів і загалом відчувала підтримку. У моєму університеті навчалося багато людей зі Слов’янська й Бахмута. Проте я не відчувала, що перебуваю на своєму місці. Київ почав мені набридати. Я думала: «Тут щось зовсім не те. Удома краще».

Саме тому 2024–2025 роки були для мене дуже важкими. Я їздила до Краматорська, щоб трохи відпочити від усіх цих думок. Там було дуже гучно: прилітали КАБи, лунало багато вибухів. І все одно я почувалася там спокійно — набагато спокійніше, ніж у Києві, який був умовно безпечнішим.

«Для мами виїзд з міста став великим стресом»

Єлизавета Цареградська: Твоя мама залишалася у Краматорську до 2026 року, а потім, очевидно, теж була змушена виїхати. Де вона зараз і як проходить її адаптація після стількох вимушених переїздів?

Єлизавета Нагайчук: Вона повернулася до Краматорська, бо сказала, що дуже втомилася, хоче додому і їй там набагато краще.

Спочатку я намагалася її відмовити. Потім подумала: можливо, вона поїде лише на три-чотири місяці. Вона повернулася у вересні, тож я сподівалася, що до зими приїде назад. На той час їй було складно працювати в Одесі, тому вона й вирішила поїхати до Краматорська. Звідти мама виїхала лише в січні 2026 року — знову до Одеси. Цей виїзд дався їй дуже важко.

Вона досі надсилає мені повідомлення про знайомі місця: «Це мій спортзал — сьогодні його розбомбили». Мама — фотографка. У Краматорську вона проводила зйомки, мала власну студію.

Коли у 2025 році я приїжджала до Краматорська й розповідала іншим про наше життя, казала: «Сьогодні ми з мамою їдемо до студії на зйомку, а потім зайдемо випити кави — якогось капучино на банановому молоці». Мене здивовано запитували: «У вас у Краматорську справді так?» Я відповідала: «Так». У місті вирувало досить активне життя, і мама до нього звикла.

Упродовж 2024–2025 років вона жила у своєрідній бульбашці: у Краматорську працювали заклади, спортзали, відділення «Нової пошти» — усе функціонувало майже так само, як у будь-якому більш-менш спокійному місті. Мама настільки до цього звикла, що я мусила переконувати її: «Мамо, у лютому та березні тобі вже точно не можна залишатися у Краматорську, бо стає дедалі небезпечніше». У нашій квартирі вже вибивало вікна, хоча загалом вона поки ціла.

Мама відповідала: «Так, потрібно виїжджати, бо я переживаю і за собаку, і за маму, і за всіх». А я казала: «Я вже, чесно кажучи, не витримую. Я далеко, не з вами, і мені дуже важко читати будь-яку новину про Краматорськ». Про місто говорять не так часто, тому кожна така новина особливо тривожила.

Я просила їх виїхати. Для мами це стало великим стресом, і навіть зараз їй дуже боляче.

«Страх за місто не зникає»

Єлизавета Цареградська: Чи правильно я розумію, що для вашої родини найбільшим викликом стала не стільки адаптація на новому місці та облаштування побуту, скільки морально-психологічне напруження й постійна тривога за долю рідного міста?

Єлизавета Нагайчук: Я облаштувала своє життя в Києві, мама — в Одесі. У неї є знайомі, робота, хобі — загалом усе необхідне. Я розумію, що ми живемо цілком нормально порівняно з людьми, яким, наприклад, довелося орендувати маленьку кімнату й жити там із трьома дітьми.

Але страх за місто не зникає. І це страх не просто за якісь будівлі — насамперед він пов’язаний зі спогадами. Ще рік тому, 27–28 серпня, я була у Краматорську. Ходила містом, фотографувала, писала про нього, робила репортажі. А зараз усвідомлюю, що це було лише рік тому.

Ця прив’язаність настільки сильна, що мені дуже важко. Я постійно пишу про Краматорськ, фотографую його, щось згадую. Я думаю про місто щодня. Не буває такого, щоб я засинала й не думала про нього.

«Ми починаємо забувати про ВПО»

Єлизавета Цареградська: Як гадаєш, що могло б хоча б трохи полегшити складний стан людей, які змушені виїжджати? Чи потрібні для цього нові державні програми, інша комунікація, ширше обговорення та висвітлення цих тем? Які ще інструменти могли б допомогти?

Єлизавета Нагайчук: По-перше, про цих людей потрібно говорити, бо, мені здається, ми починаємо про них забувати. У 2022–2023 роках багато говорили, що в Україні є внутрішньо переміщені особи, яким можна допомагати, наприклад, надавати гуманітарну допомогу.

Однак цього недостатньо. Ми майже не говоримо про те, що це реальні люди, окремі особистості, які навіть після вимушеного виїзду можуть робити вагомий внесок у розвиток країни. Саме на цьому варто наголошувати.

Наприклад, у своїй стрічці та рекомендаціях я бачу дописи людей, які виїхали. Але це лише моя інформаційна бульбашка, тому що я стежу за цією темою. Водночас дехто досі думає, що Краматорськ уже окупований. Тобто інформації недостатньо.

Те, що ми зараз про це говоримо, — уже певний внесок. Потрібно розповідати, що історії всіх людей різні. Людина з півдня, наприклад із Херсона, переїжджає до Одеси й привозить із собою частинку Херсона. Саме такі історії варто висвітлювати.

Щодо державних програм, то, звісно, хотілося б хоча б якоїсь відчутної допомоги, особливо літнім людям. Ці дві-три тисячі гривень — я навіть не знаю, скільки виплачують зараз, бо сама допомоги не отримую, — майже не відчуваються. Можливо, ще важливіше говорити про психологічну допомогу, адже на психологічному рівні вимушений переїзд відчувається дуже гостро.