«Треба прийняти, що найближчим часом не зможеш повернутися»: херсонка про адаптацію після переїзду

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

Єлизавета Цареградська: Сьогодні в нас у гостях дві сестри — Дар’я Кендус і Лілія Макаревич. Дар’я мешкає в Києві вже 11 років, а Лілія виїхала з окупації. Розкажіть, будь ласка, чим ви зараз займаєтеся в Києві?

Дар’я Кендус: Я вже п’ять років викладаю в НУБіП України. Пишу дисертацію й планую захистити її найближчим часом. А ще ми із сестрою тримаємо невеличку кав’ярню.

Лілія Макаревич: Я працюю педіатринею в передмісті Києва.

Єлизавета Цареградська: Розкажіть трохи про історію вашої родини. Де ви народилися й де зростали?

Лілія Макаревич: Ми народилися в Каховці на Херсонщині. Там і зростали, а коли закінчили школу, то розлетілися. Спочатку я навчалася в Херсонському базовому медичному коледжі. Два роки пропрацювала акушеркою, а потім вирішила навчатися далі й вступила до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця на педіатрію.

Початок повномасштабного вторгнення

Єлизавета Цареградська: Я дуже добре пам’ятаю це очікування перед повномасштабним вторгненням. Пам’ятаю і своє заперечення: я була настільки переконана, що починати повномасштабне вторгнення — такий нелогічний крок, що на нього ніхто не наважиться, навіть Путін. Тож вторгнення застало мене зненацька.

А як це було у вас? Дар’я тоді перебувала в Києві, а Лілія — у Херсоні. Чи готувалися ви до повномасштабного вторгнення?

Лілія Макаревич: Ні, не готувалася. Ми навіть подумати не могли, що буде повномасштабне вторгнення. Тоді називали дати: спочатку 9 лютого, потім 16-го. Минуло 9-те — усе добре. Минуло 16-те. А тут настало 24-те.

Ранок, збираєшся на роботу, усе як зазвичай. І раптом — вибухи, але десь далеко. Щось таке вже відчувалося всередині. Чоловікові зателефонували з роботи. Беру свій телефон і бачу пропущені дзвінки від мами й з роботи.

Телефоную мамі й кажу, що почалася війна. І все одно не віриш, що вона почалася. Але відчиняєш вікно й чуєш ці вибухи. Їх багато, і вони уже близько.

І що ми робимо? Збираємося й ідемо на роботу. Я тоді працювала завідувачкою дитячої поліклініки. Нас зібрав головний лікар. У мене були підлеглі, які теж не знали, що робити. Беру дитину, йду на роботу. Нас збирають і кажуть, що поки всіх відпускають.

Поки все це тривало, була вже перша година дня. Ми не встигали виїхати. Планували їхати через Чорнобаївку, але на той час виїхати через неї вже не могли. Нам не було як виїхати.

Чітко пам’ятаю, як у перші дні зателефонувала двоюрідній сестрі. Вони живуть у Новій Каховці, а в неї день народження 24 лютого. Вона каже: «На Каховській ГЕС уже російський прапор». Було 13:30. І все. І ти розумієш, що почалося.

Єлизавета Цареградська: Страх, паніка, ступор, відчай? Що ви відчували?

Лілія Макаревич: Ступор. Що робити? Чоловік каже: «Ми не виїдемо. Уже не будемо виїжджати, бо це дорога в нікуди».

Ми зібрали сумку. Перша доба — це паніка. Почали обстрілювати й Антонівський міст. З усіх боків усе літає, усе вибухає, і ти просто не розумієш, що відбувається. Ми днів на п’ять випали з життя. На роботу не йдеш, сидиш удома й не розумієш, що відбувається.

Єлизавета Цареградська: А чи були у вас думки: «Чи треба взагалі виїжджати? Можливо, зараз усе якось владнається, закінчиться, а ми пересидимо, перечекаємо»?

Лілія Макаревич: Так. Ми сподівалися, що все це почалося й за пару днів закінчиться. Ми на це сподівалися, аж поки не опинилися в окупації.

Єлизавета Цареградська: Які ваші спогади про цей день?

Дар’я Кендус: Пам’ятаю, десь о шостій ранку мама розбудила мене телефонним дзвінком. Сказала, що почалася війна. Я кажу: «Яка війна? Дай мені ще годину поспати до роботи», — і кладу слухавку. Наді мною жили мої друзі. Вони прибігли й кажуть: «Давай збирай речі, будемо їхати. У нас є якісь родичі в Житомирській області».

Я в паніці починаю збирати речі, а потім зупиняюся й думаю: «А куди я їду? У мене сестра в Херсоні, батьки — у Каховці. Якщо вони там, то чого мені тікати з Києва?» Тим паче паспорта при собі я не мала. Залишила його на роботі, бо мала як аспірантка виписатися з гуртожитку, а на початку березня поїхати до Каховки й зареєструватися вдома.

Пам’ятаю, як усі виїжджають із Києва, а я їду «проти шерсті» — на роботу забирати паспорт. Коли я туди доїхала, було вже десь пів на другу. Зателефонувала мама й сказала, що в Каховці проїхала повз російських військових і що місто вже захоплене. І куди їхати? Так і залишилася в Києві.

Про життя в окупації

Єлизавета Цареградська: Ліліє, що відбувалося далі? Як ви пересувалися і як підтримували зв’язок із батьками?

Лілія Макаревич: Ми були на правому березі, у Херсоні, а батьки — на лівому. Після початку повномасштабного вторгнення ми на той момент ще не бачилися. Страшно було їхати на інший берег, бо всі знали, що обстрілюють машини й колони цивільних. Тому спілкувалися телефоном.

Ми два місяці прожили в окупації. Перші кілька днів були вдома, а потім перебралися до рідних в іншу частину Херсона. Але коли почали бити по Чорнобаївці, там теж стало неспокійно.

Ми побули в рідних тиждень і повернулися. Розуміли, що треба щось робити далі. Треба працювати, бо є пацієнти, їх треба лікувати.

Тоді все було зачинено, зокрема й продуктові магазини. Пам’ятаю, ми три години стояли в черзі, щоб купити корм для кота й хліб. Хліб продавали просто з машини: по одній буханці в руки, тільки людям похилого віку — по дві. І ти не думав про те, що хліб незапакований, бо всі магазини були зачинені. Пізніше вони почали відкриватися, але черги були колосальні. Грошей теж не знімеш: готівка в банкоматі закінчується, а нової ніхто не завозить.

Стільки років минуло, а емоційно це все ще важко. У лікарнях закінчувалися ліки, їх ніхто не привозив. Ми організували збір. Сестра залучила своїх друзів. Пам’ятаю, знайомі з Америки переказували гроші на мою картку. Ми їздили по аптеках і через знайомих фармацевтів викуповували ліки. Насамперед відвозили їх до обласної дитячої лікарні та до нашої лікарні. Було дуже сумно й страшно: десь лунають вибухи, а ти їздиш по ліки. Дитину залишила в родичів і не знаєш, повернешся чи ні.

Пам’ятаю один момент, коли вже почалася окупація. Він досі в мене перед очима: стоїш на світлофорі, і тут під’їжджає колона військової техніки. Там сидять російські солдати, і ти не знаєш, чи стрілятимуть. Просто сидиш і завмираєш. Проїхали. Слава Богу, проїхали.

Рішення виїхати ми ухвалили не за один день. Спершу виїжджали одні знайомі, потім інші. Шляхи були різні: спочатку для виїзду була відкрита одна дорога, потім її почали обстрілювати й відкрили іншу. Були групи, де люди писали, як їм вдалося виїхати і якою дорогою ще можна проїхати.

А ти йдеш ринком із дитиною, назустріч тобі — російські військові з автоматами, і ти не знаєш, що буде. Ми добре знали, що відбувалося: людей хапали просто на вулиці, саджали в машини й вивозили невідомо куди.

Одного разу в неділю о шостій ранку до нашого під’їзду вдерлося зо двадцять чоловіків. Виламали залізні двері. Я не знаю, кого вони шукали. Тоді ж здавали й атовців, і поліцейських. Ми жили на першому поверсі. Завмираєш у квартирі й думаєш: «Вони до тебе чи ні?» Вони побігли далі. І ти видихаєш.

Про переїзд

Єлизавета Цареградська: Як ви організували свій виїзд? За яких обставин вам вдалося евакуюватися?

Лілія Макаревич: Чоловік стежив за повідомленнями в каналах: куди і як можна виїхати. У певний момент ми вирішили їхати. По-перше, була проблема з ліками. У мене було онкологічне захворювання, я на замісній терапії, тож мені потрібні були ліки. Сестра передавала ліки, але потім вони просто закінчилися.

Дар’я Кендус: Лілія ж не залишала все собі, вона ділилася з людьми.

Лілія Макаревич: Так, одну пластинку — мені, решту — людям. Були люди в гіршій ситуації: у мене хоча б якийсь запас був, а в них узагалі нічого не було. Пам’ятаю, як сестра передала ліки: люди привезли їх і просто висипали з валіз. Серед них були й протисудомні препарати. Починаєш відкладати ліки й обдзвонювати тих, хто ще не виїхав.

Мене як педіатриню хвилювало й те, чим годувати дітей. Були зовсім маленькі, двомісячні діти на суміші, а сумішей не було. Ми їздили по всіх аптеках, шукали. Без підгузка ще можна обійтися, а без суміші — ніяк.

У певний момент ми вирішили: їдемо. Чоловік проклав маршрут, тож ми знали, куди їхати. О п’ятій ранку зібрали сумку — і в дорогу. Бувало, що люди виїжджали, а їх повертали. Дехто зміг виїхати лише з третьої спроби.

Нам пощастило: ми виїхали з першої спроби. Було сім чи вісім російських блокпостів. На виїзді з Херсона ми опустили вікна, бо скло було тоноване. І вони таким тоном: «Проїжджайте». А ти думаєш: виїжджаєш із рідного міста, а вони так до тебе ставляться…

Але, слава Богу, нас зупинили тільки на останньому блокпості. Перевірили багажник і причепилися до чоловіка: чому він не пішов до війська, чому не воює? У них була інформація, ніби в нас усіх чоловіків уже мобілізували. До мене теж причепилися: мовляв, я не схожа на себе на фото в паспорті. Кажу: «Вибачте, вже понад десять років минуло».

І все, ми проїхали той блокпост. Коли дісталися першого українського, я не відразу зрозуміла, що це наш. А тоді: «Слава Богу, Україна!» Розумієш: наче з дому виїхала, а тут відчуваєш, що ти вже вдома. Тут свої, вони тебе не дадуть скривдити.

Ми ж виїжджали з котом. На одному з наших блокпостів український військовий запитав доньку: «З ким ти їдеш?» А вона така перелякана. Каже: «З котом». А він мав на увазі батьків. Перевірив документи, свідоцтво й дав їй шоколадку.

«Просто намагалася підтримувати себе та жити далі»

Єлизавета Цареградська: Коли ви нарешті дісталися до сестри?

Лілія Макаревич: Спершу ми поїхали до батьків чоловіка в Черкаську область. Через два тижні я сказала сестрі: «Я тут сидіти не можу». Через вагітність я не могла влаштуватися на роботу.

Коли ми виїжджали, то планували вивезти доньку. Ми знали історії про Донецьк, про те, як люди вільно їздили туди й назад. Чомусь думали, що відвеземо доньку до батьків і повернемося. У мене ж робота. Я мала повернутися, працювати, допомагати, бо в Херсоні залишилися діти. Але після такого важкого виїзду ми зрозуміли, що дороги назад поки немає.

Десь через два-три тижні я сказала сестрі: «Я хочу до тебе в благодійний фонд, хочу допомагати». Мене взяли в медичний відділ. Завдяки цьому ми змогли кілька разів відправити ліки до Херсона. Нам повідомляли, які саме медикаменти потрібні, а ми передавали їх через волонтерів.

Єлизавета Цареградська: Як ви будували це умовно нове життя?

Лілія Макаревич: Планувати можна було хіба що на день чи на тиждень уперед. Надовго не загадаєш, бо не знаєш, як розвиватимуться події й до чого все це приведе.

Я приїхала, а потім до мене переїхали чоловік із донькою. Я просто жила дитиною, вагітністю, фондом. Допомагала, поки могла: термін вагітності вже був великий. Чоловік влаштувався на тимчасову роботу. Я просто намагалася підтримувати себе. Жити далі.

«Варто пошукати спільноту переселенців»

Єлизавета Цареградська: Що ми можемо розповісти чи, можливо, навіть порадити людям, які зараз у схожих обставинах і вирішують, чи переїжджати?

Лілія Макаревич: Напевно, найперше — прийняти, що найближчим часом ти не зможеш повернутися. Коли ми тільки переїхали, то сподівалися, що ось-ось повернемося. А коли так думаєш, то не можеш планувати майбутнє, влаштовуватися на роботу.

Коли вже розумієш, що найближчим часом навряд чи повернешся, то насамперед шукаєш роботу, облаштовуєш своє життя. Намагаєшся наблизитися до того комфорту, який у тебе був удома.

Єлизавета Цареградська: Дар’є, а що ви думаєте? Можливо, ви щось помітили, спостерігаючи за іншими людьми?

Дар’я Кендус: Мені здається, людям дуже важко виїхати, покинути свій дім. Це по-перше. А по-друге, вони не знають, куди їдуть і що на них там чекає. Без підтримки їм важко.

Можливо, ще до виїзду варто пошукати спільноту переселенців або інших людей, серед яких ти відчуєш, що на новому місці ти не сам. Не думаю, що знайти житло чи роботу — проблема. Зараз є багато різних вакансій. А от підтримку знайти важко. Тому я б радила шукати саме її.

«Коли виїжджаєш, маєш розраховувати на себе»

Єлизавета Цареградська: Багато людей, навіть родини з дітьми, вагаються, чи покидати свої домівки, хоча живуть у зоні ризику. Вони бояться, що держава не зможе їх належно підтримати. Як гадаєте, чи може це бути причиною не виїжджати?

Лілія Макаревич: Може. Коли виїжджаєш, маєш розраховувати на себе. Але хочеться знати, що за твоєю спиною є держава, яка допоможе, якщо ти не впораєшся.

Проте є благодійні організації. Наприклад, нещодавно в мене на прийомі була дитина, родина якої лише місяць тому виїхала з лівобережжя Херсонської області. Є пункти тимчасового перебування. Організація Save Ukraine прихистила цю родину, поки вони оформлювали документи, щоб їхати далі. Вони планували виїхати за кордон до родичів. Тож тут більше допомагають благодійні організації.