«Виїжджайте — не чекайте, поки поряд прилетить»: переселенка із Сіверськодонецька

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

«Сіверськодонецьк — тепле місто»

Єлизавета Цареградська: Розкажіть, де ви народились і виросли.

Поліна Кулачко: Я народилася і виросла в місті Сіверськодонецьку. До останнього дня ніде більше не жила — тільки в рідному місті.

Єлизавета Цареградська: Яким ви пригадуєте Сіверськодонецьк вашого дитинства?

Поліна Кулачко: Це таке місто хіміків, де було багато скляних кульок. Я не знаю, звідки вони в нас бралися. Було підприємство «Склопластик».

І в нас їх було багато. Таке тепле місто. Дуже багато дітей, бо місто дуже молоде. У місті багато великих підприємств, які знають навіть у Європі.

Єлизавета Цареградська: Ви зростали й розвивалися на українському Сході. Очевидно, що існує дуже багато стереотипів щодо Сходу України, його русифікованості та того, наскільки він проросійський. Яким ви пригадуєте процес свого формування?

Поліна Кулачко: Садок був більш совковим. А ось із 1998-го до 2002 року я навчалася в багатопрофільному ліцеї виключно українською мовою. І коли я вступила до інституту й мені дали завдання з математики російською, я не могла зрозуміти, що від мене хочуть.

Про початок війни

Єлизавета Цареградська: Яким ви пригадуєте початок війни?

Поліна Кулачко: Пам’ятаю, десь у квітні 2014 року моїй доньці було три рочки. Ми гуляли, і я побачила, що над містом кружляє літак. Він кружляв туди-сюди десь хвилин 20. Я тоді ще подумала: «Якщо будуть скидати бомби, куди бігти?». Не знаю, чому я так подумала, але така в мене була думка.

Єлизавета Цареградська: Суспільні настрої, знайомі, друзі — яким був цей інформаційний фон? Як люди на це реагували?

Поліна Кулачко: Хто як, але загалом більше мовчали. Тільки коли вже з’явилися ці так звані «ополченці», дехто почав кричати: «Росія!» і все таке. Але багато хто був проти. Ми з батьками навіть із квартири не виходили, коли був референдум, щоб нас, не дай Боже, не потягнули туди.

Єлизавета Цареградська: Були такі випадки, що затягали просто перехожих?

Поліна Кулачко: Було таке, заставляли. А потім ми з донькою виїхали на північ області, трохи далі від бойових дій. Коли нас уже звільнили, ми повернулися.

Повномасштабне вторгнення

Єлизавета Цареградська: Яким ви пригадуєте 24 лютого?

Поліна Кулачко: Я прокинулася від телефонного дзвінка подруги. Вона каже: «Полін, почалася війна».
Я працювала в облдержадміністрації, у Державному архіві Луганської області. Вона каже: «Почалася війна. Департамент охорони здоров’я вже щось робитиме. Телефонуй своїм, дізнавайся, що і як».

А ми готувалися. Ми думали, що війна буде на Донбасі. Думали, що виїжджатимемо в Харківську область, у Харків. Готувалися до цього.

Я зателефонувала директорці, кажу: «Так і так, війна почалася. Ми їдемо в Харків». Вона каже: «Поліно, вмикай телевізор. Війна по всій Україні». І я не знала, що думати.

Зателефонувала мамі: «Швидко біжи, сиди з донькою». Я побігла на роботу. Там ми із заступницею збирали документи, комп’ютери. Бо ми бухгалтери, треба людям зарплату платити. Війна війною, а людям треба їсти.

Ми забрали ноутбуки, комп’ютери, деякі документи й побігли до неї додому. Там виплатили зарплату, відправили. Коли вона надійде, не знали. Думали: головне, що ми відправили.

Коли ми були в будівлі, почали бомбити аеродром. Були дуже сильні поштовхи, аж будівля тряслася. Коли це сталося, адміністрація сказала, щоб усі виходили з будівлі й там нікого не залишалося.

Адміністрація була на місці, заступники губернатора були на місці — це точно, я їх бачила.

Про виїзд з міста

Єлизавета Цареградська: Коли зрозуміли, що в Харків не варто виїжджати, то який був у вас план дій?

Поліна Кулачко: Мене ще до цього кликала подруга на Волинь. Вона туди переїхала й казала: «Вишли мені хоч якісь речі, нехай у мене полежать про всяк випадок». Я кажу: «Та ну, ти що? Нічого не буде. А як буде, то ми швиденько зберемося». І я знала, що поїду туди.

Єлизавета Цареградська: Вийшло швидко зібратися?

Поліна Кулачко: Десять днів ми були там. Ми спробували виїхати 4 березня з донькою, поїхали на вокзал.
Там була така кількість людей, я стільки жодного разу не бачила. Приїхав потяг, і люди просто викидали свої сумки, щоб інші могли зайти. Я думаю: «Я сюди з донькою просто не влізу або її там затопчуть». І ми відійшли.

Я написала заступниці губернатора Катерині Миколаївні Безгинській, яка нами керувала й до цього була моєю директоркою. Запитала, чи буде завтра ще потяг і чи варто мені десь тут залишитися, бо це сусіднє місто — Лисичанськ. Може, залишитися й чекати, десь переночувати, щоб зранку одразу поїхати.

Вона каже: «Ні, завтра потяга не буде. Їдь назад у Сіверськодонецьк». Я ледве знайшла, як повернутися. Якщо до війни таксі до залізничного вокзалу коштувало 90–110 гривень, то тоді ціна була півтори тисячі. Колишній чоловік знайшов друга, який нас забрав.

І потім увечері мені написала Катерина Миколаївна: «Завтра зранку, о сьомій, біля твого дому є лікарня. Туди приїде швидка допомога, забере тебе з донькою. Вас повезуть у Лиман, а там уже чекатиме потяг».

І ми трьома швидкими просто «летіли». Я не знала, що швидкі так швидко їздять, бо стріляли по всьому, зокрема й по швидких. Ми просто прилетіли в Лиман, а там уже чекав начальник потяга. Я йому зателефонувала, і він сказав, куди йти, коли приїде потяг, у який вагон сідати й де на нас чекають.

Я ще виїжджала з колегою. Він залишився з донькою на вокзалі, а я побігла в магазин. Думаю, може, щось взяти доньці. У мене був шок, тому що я зайшла в магазин, а там є все. А в нас уже не було нічого.

Мені головне було доїхати. А їхали ми майже дві доби, дуже-дуже повільно. Коли приїхали до Харкова, нам сказали закрити всі штори й вимкнути світло. На залізничному вокзалі просто не було живого місця, бо там було стільки людей — увесь Харків, мабуть.

Я бачила, як десь горіли будинки. Ми стояли, людей потроху запускали, і я почула, як летить літак і скидає бомби. Я не знала молитов, але тоді їх усі прочитала. Коли ми від’їхали й уже проїхали Київ, я нарешті розслабилася і навіть заснула.

Про адаптацію

Єлизавета Цареградська: Ви опиняєтеся в подруги. Як відбувається адаптація в цей перший період?

Поліна Кулачко: Я працювала в облдержадміністрації, і нас перевели на віддалену роботу. Тому ми продовжували працювати, нам платили якусь зарплату, щоб підтримати людей. Дуже дякую їм усім. Так я працювала віддалено десь три роки.

Ми прожили на Волині два місяці. Мій колишній чоловік теж туди приїхав, бо йому не було куди їхати. Друзі приймали всіх, у них там двоповерховий будиночок. А потім евакуювалися батьки, вони були недалеко.

Ми вирішили, що нам уже треба жити разом, щось винаймати. Винайняли квартиру в Рівному й прожили там рік. Але в доньки виникли проблеми з дітьми. Спочатку все було нормально, а потім, хоч як кажуть, що «ми єдині», але не єдині.

Єлизавета Цареградська: Що саме роз’єднувало?

Поліна Кулачко: Те, що ми зі Сходу… Просто зі Сходу. Неважливо, якою мовою ти розмовляєш — російською чи українською. Ти зі Сходу, і через тебе почалася війна.

Я була дуже зла й зрозуміла, що ми однозначно переїжджаємо до Києва, більше ми там не будемо. Уже за кілька днів я поїхала до Києва. Тут у мене є подруга. За два дні я знайшла квартиру, а за тиждень ми зібралися й переїхали.

Єлизавета Цареградська: У Києві ви винаймаєте квартиру — це ще один переїзд. У вас був дуже активний темп і ритм переїздів та зміни середовища. Чи був у вас уже якийсь зрозумілий алгоритм дій: що саме треба робити на новому місці?

Поліна Кулачко: Так, я продовжувала працювати в архіві. Потім орендувала приміщення й уже ходила на роботу. Так я пропрацювала рік.

Але нещодавно я прийшла на нову роботу. Пройшла дуже великий конкурс до серйозної державної організації, і я дуже щаслива, що там працюю. Я змінила роботу й взяла квартиру в іпотеку.

Про державну допомогу та іпотеку

Єлизавета Цареградська: Чи користувалися ви державною допомогою? І що ваш досвід переміщення говорить про спроможність держави допомагати? Чи допомагала вам система?

Поліна Кулачко: Спочатку так, були ці виплати: дві тисячі на дорослого, три — на дитину. Потім їх забрали, вирішили, що ми багато заробляємо. Хоча вони були дуже-дуже потрібні.

Зараз я подала заявку, начебто на дитину мають виплачувати. А загалом держава не допомагає. Єдине — я взяла іпотеку для переселенців. Там, здається, німецький банк допомагає, щоб ми платили лише 3%.

Єлизавета Цареградська: У вас були заощадження для іпотеки?

Поліна Кулачко: Я просто з ноги ввірвалася в цю іпотеку. Там є розіграш: подаєш заявку й береш у ньому участь. І я потрапила. У червні подала заявку, а 7 жовтня мені зателефонували й сказали: «Вітаємо, ви переможниця».

Я спочатку не зрозуміла, де саме я переможниця. А потім мені пояснили, я почитала й подумала: «Ой, цікаво». Потім дізналася, що люди по сім років чекають, щоб отримати цю можливість.

І я вирішила: якщо мені дали такий шанс, я в нього вриваюся. Грошей не було — потрібні були тисячі доларів. Я позичила у друзів і все оформила.

Єлизавета Цареградська: Чи наважилися б ви закликати людей виїжджати зі своїх міст, якщо вони в зоні ризику?

Поліна Кулачко: Звісно, якщо вони планують жити в Україні, то треба виїжджати. Не чекати, поки прилетить поряд, поранить або вб’є.