facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Релігія, освіта, книгодрукування: яким було інтелектуальне життя Києва чотири століття тому

Набувати знання, бо це є ознакою доброго шляхетного виховання, у XVI-XVII столітті стає нормою, а саме уявлення про знання і навчання як певну цінність поширюється і зростає, каже історик Максим Яременко.

Релігія, освіта, книгодрукування: яким було інтелектуальне життя Києва чотири століття тому
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Гість: доктор історичних наук, завідувач кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія», дослідник історії Києво-Могилянської академії та науковий співробітник Національного музею історії України Максим Яременко.

Це перша частина розмови про інтелектуальне життя Києва кінця XVI – початку XVII століття, яка відбулася в межах проєкту «Сагайдачний. 4 століття військової слави».

Василь Шандро: Чи варто виділяти XVI-XVII століття в окремий історичний період?

Максим Яременко: Виділення XVI та XVII століття цілком доречне, бо це час, коли у Європі відбулися процеси, які привели до тривалого формування набору певних цінностей. XVI століття — це час, коли вирувала і політична історія Європи, і культурна. Початок цьому поклало конфесійне протистояння.

Максим Яременко

На початку XVI ст. з’являється протестантизм, який ділиться потім на різні деномінації (окремі гілки християнської церкви — ред.) — лютеранство, кальвінізм та інше. І от це протистояння між римо-католиками та протестантами призводить до того, що релігія починає набагато більше впливати на політику, а політика ще більше впливати на релігію. І світські володарі, і духовні мужі починають активно втручатися в життя кожної людини. Дехто каже, що відбувається друга християнізація Європи.

Усі ці події тривають у Європі з різною інтенсивністю і різними засобами (включно з кровопролиттям) десь до середини XVII століття. Ці процеси, які відбуваються в Європі, зачіпають і таку державу як Річ Посполита, і українські терени, які входять до Речі Посполитої. Так само стимулюють тут й інтелектуальну думку, бо є конфесійна конкуренція — ворога чи опонента треба поборювати, а значить мізкувати, знаходити аргументи, згадувати свою історію. Знову ж таки переконувати своїх «овечок» — чи православних, чи протестантів, чи католиків.

Отже, це все впливає на українську історію і стимулює українську культуру. Може, з тією відмінністю, що у XVI столітті — першій половині XVII століття, власне, до козацької революції, ці процеси, які називаються процесами конфесіоналізації, тобто творення нових конфесій, що впливають на абсолютно всі виміри життя, не тільки суто релігійну сферу, відбуваються спокійніше і мирніше. Бо в Європі протестанти та католики можуть різати один одного, а Річ Посполита тоді — одна з найбільших і найтолерантніших держав у Європі. Наприкінці XVI століття в Острозі мирно співіснують синагога, мечеть, римо-католицькі та православні храми. Тобто тут є своя специфіка конфесіоналізації. Наші терени багатокультурні, багатоконфесійні й багаторелігійні.

Про формування українських інтелектуальних осередків у XVI-XVII століттях

Василь Шандро: Коли ми кажемо про протестантизм, чи йдеться виключно про релігійну складову, чи все ж можна говорити про те, що це явище покликало за собою розвиток того, що можна назвати «націоналізмом» або уявленням про себе як про певну спільноту на підставі мови, наприклад? Я не знаю, наскільки важливою була ця характеристика в XVI столітті, але чи вже було виокремлення: ми хочемо молитися своєю мовою, наприклад?

Максим Яременко: Тут трошки складніше сказати, що це суто церковні питання, тому що релігія пронизувала практично всі сфери, починаючи від політики й закінчуючи повсякденням. Але ви цілком маєте рацію, що одна з цілей протестантського руху — це те, що віровчення найперше має базуватися на Біблії та бажано, щоб кожен вірянин міг сам читати Біблію.

Зрозуміло, що для цього треба відійти від латинської мови, такої універсальної мови вчених людей, і зробити Біблію доступною. Так що справді протестантизм задає поштовх розвитку національних мов. Сказати, щоби ці національні мови повністю витіснили латину, скажімо, зі сфери освіти, у XVI столітті — це було б перебільшенням. Це вже більше у XVII-XVІІІ століттях новими національними мовами, а не старою латиною, починають навчати в різних навчальних закладах частину предметів. Так що тут ви маєте рацію. В цілому оця доба конфесіоналізації впливає не лише на релігійні речі, а на все, навіть на побут, тому що тобі розказують, як і коли ти повинен вставати, що ти повинен робити, як за собою доглядати. На етичні норми так само, адже насаджуються уявлення про добре, погане, правильне, хибне, а дотримання норм контролюють.

Василь Шандро: Зараз ми спробуємо трошки окреслити те, що відбувалося у Києві в кінці XVI — початку XVII століття. І якщо сучасною мовою говорити про інтелектуальні осередки про культурне, освітнє, релігійне середовища, які, мабуть, в той час були дуже пов’язані — навряд чи їх можна розділити. Чи були вони присутні у Києві того часу? Якщо були, то ким були ці люди? Якими були ці середовища? Чим вони цікавилися? Чи рефлексували вони якимось чином на ті теми й на ті проблеми, на які рефлексували їхні колеги в Західній Європі?

Максим Яременко: У першому питанні ви цікавилися, чи в Україні може бути загальноєвропейська періодизація, чи якась своя. І ми окреслили широку європейську рамку. Тепер зрозуміло, що коли йдеться про якісь локальні європейські простори, то там може бути своя періодизація, і звичайно що українське інтелектуальне та загалом культурне життя добряче підштовхнула Берестейська церковна унія. 1596 рік, коли з’явилася нова конфесія, як вважали православні, це був такий собі підступний випад з боку Римського папського престолу. Зрозуміло, що уніати так не вважали. Постали ще й проблеми, пов’язані з організацією життя церкви. Скажімо, церква православна зрештою опинилася без єпископату. А церква без єпископів, без пастирів приречена, по суті, на поступове вмирання. Немає єпископів — нема, наприклад, кому священників висвячувати: тобто, якщо священник помирає, де нового взяти? Треба їхати на якусь територію сусідньої церковно-адміністративної одиниці в іншій державі, щоб там тебе висвятили, абощо. Православна Київська митрополія опинилася поза правовим полем Речі Посполитої. Це теж стимулювало відстоювати власне право на існування. Ну і, звичайно, не слід забувати про таке свідчення активізації культурної сфери, як передунійна і постунійна полеміка. Отже, унія дуже стимулювала розвиток культурного в широкому сенсі життя.

«Братський монастир і Києво-Могилянська академія». Листівка початку XX століття: jnsm.com.ua

Тепер, що стосується Києва. Про те, що було з Києвом XVI століття як культурним центром, ми знаємо вкрай мало. Тобто є різні здогадки, були різні дискусії на зразок того, що в Києві Братська школа існувала ще з кінця 1580-х років. Це такий нічим не підтверджений історіографічний казус. Отже, про Київ ми знаємо мало.

Але тут важливо пам’ятати іншу річ — в XVI столітті дуже важливим культурним центром Київської митрополії було Вільно. Це сучасний Вільнюс, який тоді був у складі Речі Посполитої, столиця Великого князівства Литовського. Там друкували книги, там були школи, під Вільно або в самому Вільно сиділи київські митрополити. Ми часто межі української культури міряємо нашими теперішніми кордонами. Але це не зовсім пасує до того часу. Ми знаємо про такі українські культурні центри як Львів, Остріг. Менше говорять, але про це теж треба говорити, про не пов’язані з православною церквою культурні центри, наприклад, Ярослав, який зараз на території Польщі, а тоді це було етнічне пограниччя. Там, наприклад, діяла єзуїтська колегія. Там теж навчалися українці. В Замості (зараз територія Польщі — ред.) теж був університет. Там навчалося чимало українців не лише з Галичини, а й з Волині, Поділля.

Київ виходить з оцієї культурної тіні якраз завдяки, зокрема, гетьману Сагайдачному і козакам, які, очевидно, виходячи зі своїх станових інтересів, все більше ангажуються в справи Православної церкви. Тобто ми бачимо приблизно те саме, що в Західній Європі, де якийсь німецький князь використовує конфесію на його території (наприклад, лютеран або римо-католиків) для того, щоб зміцнювати свою владу. І конфесія використовує князя для того, щоб зміцнювати свою церковну владу. В нас якраз козаки починають ангажуватися в справи православної церкви. Це час активного формування козацької станової ідентичності, коли козацтво поволі перетворюється на один зі станів Речі Посполитої, коли воно все активніше починає заявляти, що воно є чимось окремим у цьому соціальному просторі. Ну і Православна церква тут їм якраз стає в пригоді.

  • 1615 рік — це умовний час, коли ми можемо говорити, що Київ знову починає набирати сили як культурний центр, і є дві важливі інституції, які про це свідчать. Вони виникають синхронно. Перша — це друкарня. Це дуже важливо. Книгодрукування — це чергова інформаційна революція в історії людства.

Знання стають значно доступніші для письменних людей. Вони поширюються набагато легше: книжку друкувати та поширювати простіше, ніж переписувати й поширювати рукописи.

Київ долучається до книгодрукування доволі пізно. Вже є книгодрукування в Острозі та Львові. Я вже не кажу, знову ж таки, про Вільно. На перших порах у Києві діють навіть дві друкарні. Тобто є навіть певна конкуренція, бо потім монополістом стає друкарня Києво-Печерського монастиря. Отже, Києво-Печерський монастир і друкарня на його території — це один культурний центр. Ми повинні розуміти, що тогочасне виготовлення книг — це складання книг, вичитування й оформлення. Це ціле середовище інтелектуалів, митців, граверів і так далі.

Водночас у 1615 році, виникає ще один центр вже в іншому місці на Подолі — Братство. Теж досить пізнє явище. До цього ми знаємо, скажімо, Братство у Луцьку чи Львові. У Києві Братство виникає з інституціями при ньому — школою і шпиталем (не плутати з медичною установою). Шпиталь — це установа, якби ми зараз сказали, соціальної опіки для людей, які не мають даху над головою, які не повинні по вулицях десь волочитися. Це часто люди, які мають якісь фізичні вади. Ними опікується Братство. Воно їх годує, дає їм дах над головою. Що виникло швидше — шпиталь, школа, монастир —  чи це все виникло одночасно, ми можемо лише припускати.

  • До речі, Братство Київське від Львівського відрізняє те, що у Львівському братстві братчиками переважно були світські люди — міщани. Ба більше, в них вони відзначилися протистоянням із  Львівським православним єпископом Балабаном. Історики навіть підозрюють, що, може, через те він спочатку виявляв симпатії до унійної ідеї, тому що він ніяк не міг зі своїми «овечками» помиритися.

Школа також потребує середовища вчених мужів. Навколо неї воно формується, зокрема, із вихідців з Галичини, хоча не тільки. І зрозуміло, що із розвитком навчального закладу і плекання своїх кадрів це середовище збільшується дуже швидко. Хоча Київ стартує доволі пізно, якщо порівнювати з іншими такими українськими відомими центрами як Остріг і Львів, та він дуже швидко перебирає оці перші ролі в українському інтелектуальному і культурному житті. Чимало цьому сприяє Петро Могила.


Читайте та слухайте також: Сучасна російсько-українська війна нам показує, що людей, котрі воюють, треба наділити винятковими правами й привілеями — історик Віктор Брехуненко


Книгодрукування: релігійна ідеологія чи бізнес

Василь Шандро: Це якась ідеологія, коли ми говоримо про цей «десант» з Галичини, і перепрошую за таку термінологію, чи це бізнес? Чи це і те, й інше?, Бо, вочевидь, друк книжок — це дорога, витратна, але, мабуть, і прибуткова справа зрештою, якщо ти реалізуєш те, що друкуєш? 

Максим Яременко: Одне інше не виключає. Дивіться: ми згадали про європейський контекст і оцю конфесійну конкуренцію. Київ — це місто, в якому на Подолі є римо-католицькі кляштори. До речі, з ними якоїсь такої явної конкуренції Православної Церкви не дуже простежується, але в Києві з’являються уніати. От Софія Київська, Видубицький монастир в руках унійної церкви. І це протистояння між православними й уніатами. А протистояння між мужами церкви проєктується на протистояння між «овечками», які від них залежить, тобто на мирян, вірян. А для того, щоб мирянин був вірний своїй церкві, треба його виховувати. А для цього потрібен вихователь. Вихователем має бути священник, а для того, щоб священник міг когось виховувати треба спочатку виховати його. А для цього треба школи та книжки. Бо не може бути так, що один священник молиться в одній церкві за якимось одним рукописним затертим зошитком, який ще його дід переписав, а інший в іншому храмі молиться за іншим рукописом, бо тоді можуть бути єресі, порушення. Книжки треба не просто друкувати, а й вичитувати, редагувати й давати готовий зразок. Тому книгодрукування та освіта були насущною потребою для православної церкви, яка хотіла вистояти в конкуренції з іншими конфесіями. Це те, що ми називаємо боротьбою за душі вірних.

Софійський собор, вигляд зі сходу. Фото: Spadok

Чи це був бізнес? Ну звичайно. Книжка була недешева і те, що я казав, що Лавра впродовж приблизно 150 років не дозволяла нікому у Києві заводити друкарню, хоча у XVIII столітті неодноразово такі спроби були (наприклад, хотіли заснувати друкарню в академії ). Лавра дуже успішно і відразу на такі пропозиції реагувала, залучала лобістів захищати власні інтереси та залишалася монополістом.

Києво-Печерська лавра. Фото: Spadok
  • Київ став одним з небагатьох українських центрів стаціонарної торгівлі книгами. Така точка у XVIII столітті була на Подолі, де торгові ряди — там і реалізувалася продукція Лаври. І Лавра вряди-годи порушувала справи й зверталася з клопотаннями, що треба б інших продавців, які завозять книги не лаврські, а з інших друкарень, так би мовити, прибрати: мовляв, може, вони якісь єретичні чи політично ненадійні книжки завозять замість православних.

Зрозуміло, що тут в основі були бізнес-інтереси. Так що друкування книги було бізнесом, приносило прибутки й, очевидно, чималі. З іншого боку, видання книг та навчання слугувало не тільки інтересам церкви. Тому що в школі вчилися не тільки майбутні священники, а книжки читали та друкували не тільки богослужбові і не лише церковнослов’янською мовою.

Церква всіх Святих на малюнку Тараса Шевченка. Фото з відкритих джерел

Читайте та слухайте також: Зайченко: Культурна спільнота дійшла згоди, що необхідно зацифровувати колекції всіх музеїв


Київські студенти чотириста років тому: хто і яку освіту міг собі дозволити

Василь Шандро: Хто і чому навчався у школі, а згодом в академії? Ким були ці люди? Хто собі дозволяв вивчити дитину? І де ці знання згодом можна було застосовувати?

Максим Яременко: Ви знаєте, на хвилі всього того, що відбувається у цьому періоді конфесіоналізації, саме уявлення про знання і навчання як певну цінність поширюється і зростає: тобто набувати знання, тому що це є ознакою, скажімо, твого доброго шляхетного виховання, у XVI-XVII столітті стає нормою. Принаймні декларованою. Бо зрозуміло, що на практиці далеко не кожен шляхтич міг чи хотів навчати свою дитину. Але чим вище соціальне походження, тим найімовірніше, що ти свою дитину віддаєш у науку не тому, що вона вивчене потім буде застосовувати, скажімо, десь в політичному житті. Може застосовувати, може й не застосовувати. Латинську мову буде знати, то зможе книжки читати. Але амплуа освіченої людини та уявлення, що людина має здобувати освіту через свій шляхетний статус посилюється якраз у XVI столітті. З іншого боку, множиться уявлення, найперше серед сильних світу цього, про те, що треба заводити школи. І коли магнати відкривають школи в Речі Посполитій, то вони апелюють до того, що в тому місті чи містечку немає колегії, а це погано. Треба завести.

Тепер, повертаючись до Києва: ми вкрай погано знаємо щось в такому соціологічному зрізі про студентів Братської школи. От коли Сагайдачний помер, то, як і годиться, таку людину ховали із належним «риторичним супроводом» — читали панегіричні вірші.

Ілюстрація: litopys.org.ua

Василь Шандро: Це європейська традиція загалом?

Максим Яременко: Так, це якраз через те, що через освіту дуже культивувалося: незалежно, чи ти вчився в єзуїтів у якійсь протестантській гімназії, чи в православному закладі. Отже, ми знаємо, наприклад, що під цими віршами є підписи студентів. І ми знаємо, що їх було два десятки — ті, які декламували вірші. Ми можемо припустити, що декламували вірші ті, які вже довчилися до того рівня курсу красномовства (риторики) або поетичного мистецтва, тобто до середнього рівня.

З пізнішого часу ми знаємо, що чим далі вчились студенти, тим їх менше ставало. Тобто було, наприклад, таке уявлення, що якщо ти опанував риторику, то тобі далі філософію вивчати або богослов’я вже й не потрібно. Ти необхідний багаж знань маєш, мову вивчив, красномовство вивчив і т.д. В рамках цих курсів якісь інші знання здобув — історичні, географічні тощо. Так от, можемо припустити, що два десятки — це не всі, звичайно, студенти. А тих, які навчались на нижчих рівнях, було набагато більше, тобто школа була не така вже й маленька. Десятки студентів навчалися. Це непоганий показник.

Пізніше, коли Московський університет відкрили (у середині XVIII століття), то в перші роки туди приходили навчатися інколи менш як два десятки студентів. З точки зору виміру кількісного це було дуже дрібненьке явище у перші десятиліття свого існування. Так що Братська школа була не вбога на студентів.

  • Найперше, мабуть, там вчилися кияни та хлопці з Київського воєводства, тобто діти з найближчих околиць. Ми знаємо, що це могли бути діти духовенства. Це могли бути діти козаків, шляхти Київщини. Ну і міщан, звичайно, тобто міських громадян. Про простолюд такої інформації немає.

Ну а далі, коли вже школа розвивалася, коли була трансформована в колегію, а потім, коли було здобуто університетський статус, то та кількість зросла, хоча на неї значно впливали обставини.

Ми пам’ятаємо, що після козацької революції почалося те, що історики образно назвали Руїна, коли сам Київ і Поділ руйнується. Ми погано знаємо, як в 1660-х роках діяла академія, хто тут є, чи професори не повтікали, чи студенти не розбіглися. А потім уже за часів Мазепи, коли ситуація, принаймні внутрішня, стабілізується, бачимо різкий спалах конфліктів на Подолі між міщанами й студентами. Це означає, що студентів стає багато  — оці побутові різні зачіпки свідчать, що вони вже в міському просторі займають помітне місце.

Давній корпус академії 1730-1740 рр. Фото з відкритих джерел

Припускають, що за Мазепи, може, й до тисячі студентів було. Далі число коливалося, залежало, чи є в Києві епідемія, чи немає, чи є тут на постої війська, які роблять некомфортним життя містян, продукти дорожчають тощо. Тому чисельні параметри дуже хиткі, але плюс-мінус XVIII століття — це 1 000 студентів, інколи більше щорічно, інколи менше, початок XIX століття — до 1800 доходить. Це за кількісними показниками заклад чималий.

Набратися розуму чи побачити світ: що шукали українці в закордонних університетах

Василь Шандро: Чи є інформація про те, що ми зараз називаємо «обміном досвідом», або такий освітній, інтелектуальний «десант» наших студентів чи викладачів в інші країни, в інші університети й навпаки? Ми знаємо про когось, хто здобував освіту десь за межами Києва та наскільки це було загалом практикою того часу — слухати курси в різних університетах? Мандрівна філософія? Мабуть, найвизначнішим прикладом тут уже є набагато пізніше Григорій Сковорода. А що 100 років перед тим, чи такі приклади описані десь?

Максим Яременко: Ну, мандрівна філософія — це такий образний, неконкретний і незрозумілий термін. Але сам Сковорода, як підозрюють, навчався десь за кордоном на угорських теренах, коли там був. Так що це якраз добрий приклад.

Взагалі, освітні мандрівки — це явище страшенно популярне і поширене насамперед у середовищах тих людей, які могли собі це дозволити. Це було коштовно. Тобто університети, по-перше, на противагу, скажімо, тим же єзуїтським колегіям чи Києво-Могилянському колегіуму та академії, були платними. Тобто ти, коли їхав навчатися, мусив заплатити. Ну і самі витрати подорожні. Зрозуміло, що людина магнатського походження чи старшинського їхала не сама. Мав бути достойний супровід. І, до речі, оті, які були в супроводі, але з не таких заможних середовищ, мали можливість коштом, так би мовити, свого патрона теж повчитися і послухати якісь лекції. Це явище відоме до того часу, про який ми говоримо, і після того. Яскравий пізніший приклад — Кирило Розумовський. Півтора чи два роки їздив. Це освіта із розряду «побачити світ». Тобто ти семестр побув в одній країні, в університеті, потім в другій. Це не освіта задля того, щоб здобув якісь глибокі знання, тому що людині, яка собі таку освіту може дозволити — мандрувати з університету до університету — їй звичайно диплом юриста чи медика не потрібен. У такого чоловіка у свиті достатньо медиків та юристів.

Також була, якщо йдеться про студентів Київської академії, цілеспрямована політика направлення на навчання деінде. Часто коштом київських митрополитів. Зрештою, так повелося ще від Йова Борецького, який був сам професором в Братській школі, потім став Київським митрополитом і про школу дбав. А потім Петро Могила.

Петро Могила. Фото з відкритих джерел

Київські митрополити — це такі найвищі патрони закладу. Здібних студентів, які очевидно декларували своє бажання бути викладачами, коштом от, наприклад, митрополита, відправляли за кордон здобути освіту, побачити світ і повернутися тут викладати. Такі приклади є. Ми можемо згадати, скажімо, Варлаама Ясинського, який був київським митрополитом при Мазепі та його соратником. Йому пощастило, бо він за рік до того, як Мазепа виступив проти Петра, помер. Його підозрювали в тому, що він знає плани Мазепи, але розправи з послідовниками гетьмана він не застав. Патроном Ясинського був Лазар Баранович: де конкретно він вчився ми можемо здогадуватися. Не завжди збереглися списки студентів дальших чи ближчих університетів. І це не конче мала бути дуже Західна Європа.

На території Речі Посполитої було, зрештою, три університети. От ми згадали про Замойську академію. Найстаріший університет — Краківський, і Віленський — Єзуїтська академія з університетським статусом. Отже, це могло бути десь на теренах Речі Посполитої, могло бути трохи далі. Єдине, що змінювалися пріоритети. Коли говорили про цю групу студентів, яких цілеспрямовано направляли на навчання, щоб вони потім повернулися і тут свій досвід застосовували, то є зараз такий американський дослідник, вчений українського походження Іванов. Він, наприклад, книжку недавно про Прокоповича випустив (Прокопович теж вчився за кордоном — до Риму дійшов). Так от він, наприклад, зауважив, що до Прокоповича кияни звично їздили продовжувати освіту в ті навчальні заклади на Заході, які були під крилом Римо-католицької церкви. А після Прокоповича вони почали їздити в країни протестантські, навчатися в протестантських навчальних закладах.

Василь Шандро: А з чим це пов’язано?

Максим Яременко: Ну очевидно з самими симпатіями Прокоповича до протестантизму і його прикладом. Він показав приклад, куди можна було їздити. Так що освітні мандрівки — це явище поширене на наших теренах і загалом в Європі, практиковане різними людьми з різними цілями: від того, щоб розвіятись, набратись досвіду і побачити країни та світ, до того, щоби справді набути якісь знання, які можна тут застосувати.


Читайте також: Україна — справжня спадкоємиця Київської Русі — історик Віктор Брехуненко


Як збереглася пам’ять про вклад Сагайдачного в розвиток Могилянки?

Василь Шандро: Я не знаю, як ви ставитеся до слова «інтерпретації», але, мабуть, вони потрібні, аби ми могли якісь історичні події та персоналії більше зрозуміти в наш час. Досвід наш, зокрема й останнього десятиліття буквально, показує, що історія  — така річ, яка стає нам у пригоді, і в якийсь момент нам треба шукати певне підґрунтя. Власне, в такі миті історики кажуть: «Гаразд, дивіться: у нас є це, ось це і на ньому ми робимо певну базу, ґрунт — тим самим опираючись дезінформації, маніпуляції росіян».

Києво-Могилянська академія (я зараз узагальнюю назву навчального закладу, який по-різному називався протягом тривалого час) і Петро Конашевич-Сагайдачний: як вони пов’язані, як про нього зберігалася і чи зберігалася пам’ять в Академії? До якого часу?

Максим Яременко: Я почну здалеку, з того, що ви сказали, що потрібна інтерпретація. Я просто нагадаю, що вся історія — це інтерпретація. І кожна епоха, кожний час до минулого ставить свої питання, а історик — це той Харон, який через цю річку часу допомагає ці питання поставити, послухати та передати відповіді, якщо так образно говорити. Ще на початку XX століття, зокрема Іван Франко, говорив, що в кожної епохи свій Рим, своя стародавня Греція. Кожна епоха бачить щось по-своєму. Інтерпретація не те що не є небезпечною, інакше бути не може, бо якби ми якесь питання вивчили й закрили, то не було б чого досліджувати.

Отже, тепер питання про меморіалізацію. Насправді таке явище як комеморативні практики достатньо пізнє. Воно розвинулося взагалі в Новий час. У час, про який ми говоримо, пам’ятників не ставили. Дощок нікуди не вішали. І пам’яттю про людей, які щось творили, були речі, до яких вони докладали руку. Наприклад, фінансували спорудження церков чи робили якісь вклади в церкви. В Києві на Подолі собор, який був за часів Сагайдачного і де він здогадно був похований, був перебудований. За часів Мазепи там з’явився інший собор, але речі, які вклав, подарував Сагайдачний, зберігалися там з гравіюванням, де було сказано, що це він, Петро Сагайдачний, щось дарує. Наприклад, дуже добре відома річ, і часто її показують, — це хрест Петра Сагайдачного. Вона до сьогодні збереглася в Національному музеї історії України. Так що, по-перше, отакі речі нагадували.

  • І, по-друге, для людей того часу, та й у XVIII столітті, оця меморіалізація була тісно пов’язана із поминальними церковними практиками: тобто тебе згадували при молитві. І, звичайно, ім’я Сагайдачного було вписано в поминальні книги. От одна з них, яка зараз зберігається у бібліотеці імені Вернадського (НБУВ), це пом’яник чи поменник — поминальна книга Михайлівського Золотоверхого монастиря, де, до речі, написано в поминанні роду Сагайдачного, що він похований на території Братського монастиря. Отже, це другий спосіб поминання.

Ну і третій спосіб — до Сагайдачного ніяк стосунку не мав. За тогочасною практикою часто навчальні заклади називали на честь дуже великих благодійників. В історії Київської академії таким великим благодійником став Могила, і хоча академію в різний час називали Могило-Мазепинська чи Могило-Заборовська, але частина «Могилянська» залишалася завжди. Стосовно Сагайдачного ми нічого такого не маємо — якогось такого спеціального, присвяченого Сагайдачному пригадування, як це було з Петром Могилою.

Але в самому навчальному закладі — і це ще один спосіб пам’ятати — часто діяння Сагайдачного ставили як початкову точку відліку історії навчального закладу.Тобто, наприклад, в різних історичних довідках аж до 1760-х років писали, що засновником Київської академії є або Сагайдачний, або Могила, або їх поєднували. Ну і тільки в 1760-х роках у цих історичних екскурсах з’явилася Галшка Гулевичівна. Вона не витіснила Сагайдачного: він і далі як благодійник, звичайно, згадувався. Те, що його не забули, це однозначно. Ну, зрештою, в різних історичних наративах, які були знайомі на українських теренах в другій половині XVII—XVIII столітті, ім’я Сагайдачного фігурувало.


Читайте та слухайте також: Збереження культурної спадщини на війні


«Сагайдачний: 4 століття військової слави» — проєкт Громадського радіо з озвучення текстів XVII століття за підтримки Українського культурного фонду


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

За підтримки

Український Культурний Фонд, УКФ
Поділитися

Може бути цікаво

«Повернення свого»: про що цьогорічний фестиваль пам’яті Романа Ратушного

«Повернення свого»: про що цьогорічний фестиваль пам’яті Романа Ратушного

Можна констатувати безпорадність російських систем: військовий експерт про удари по Криму

Можна констатувати безпорадність російських систем: військовий експерт про удари по Криму

Психолог може принести шкірі більше користі, ніж косметолог — косметологиня Ольга Тітова

Психолог може принести шкірі більше користі, ніж косметолог — косметологиня Ольга Тітова