facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Тарас Компаніченко: Ті, хто забороняли нам говорити рідною мовою, є ворогами, а ті, хто відроджували це право — соратниками

Осягнути тяглість поколінь і розвиток української мови дозволяють писемні пам’ятки, починаючи з графіті Софії Київської, через епістолярну спадщину, універсали гетьманів, судові акти, поезію і драматургію аж до сучасних днів. Як тоді шанували загиблих воїнів, так і зараз, до наших днів дійшли видозмінені традиції й ритуали поховання. Що можуть взяти сучасні українці з книжки, написаної 400 років тому? 

Тарас Компаніченко: Ті, хто забороняли нам говорити рідною мовою, є ворогами, а ті, хто відроджували це право — соратниками
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Це третя частина розмови з Тарасом Компаніченком.

Гість: Тарас Компаніченко, очільник гурту «Хорея Козацька», дослідник і виконавець давньої української музики, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, молодший сержант Збройних сил України й голос проєкту «Сагайдачний: чотири століття військової слави».

Тарас Компаніченко під час презентації репринтного видання 400-річної давнини в Музеї книги і друкарства України. Фото: Ярослава Жуковська/Громадське радіо

Високий стиль поезії на вшанування великого полководця

Василь Шандро: Книжка Касіяна Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного», яка й стала передумовою проєкту, була видана в Києві. У наших читачів може виникнути думка: навіщо повертатися до поезії, написаної 400 років тому, коли в наш час є багато чудових поетів і з’являється велика кількість текстів. Багато людей мистецтва зараз на фронті. Вони беруть безпосередню участь у війні на полі бою. Для чого ж нам зазирати на 400 років назад і що нам дає розуміння й озвучення цих текстів?

Тарас Компаніченко: Осмислення нашої культурної спадщини дає нам певність, що ми стоїмо на своїй землі. Жоден ворог не може сказати, що нас вигадав якийсь генштаб. Оці всі наративи призначені для людей, які мають внутрішню дискусію і мало посвячені в українську культуру. Читання віршів 400-річної давнини — це ще одна цеглинка у фундамент внутрішнього розуміння України-Руси: тогочасної мови, рівня освіченості людей і того, наскільки їхні тогочасні проблеми співзвучні з нашим сьогоденням. 

Зараз ми дуже часто ховаємо наших героїв. Особисто я часто граю на жалосних погребах зацних лицарів сучасності. Нині витворений новий ритуал зі збереженням певних правил, які так само існували в минулому: є церковна частина — присутність капеланів, панахида або літія, церковне прощання на цвинтарі й обов’язково громадянська складова — промови.

Смерть — невіддільна частина життя, але в часи війни ми відчуваємо її особливо загострено, коли сила-силенна молодих, красивих, дужих людей гине на фронті. Як пошанувати їх належним чином? 

Зараз для нас слухання цих віршів — це естетика, а тоді їх читали безпосередньо під час похорону, коли рани були відкриті та біль за повним сил великим полководцем був так само нестерпним. Ми слухаємо ці тексти, як щось таке, що давно минуло і сприймаємо це так, ніби воно було й загуло. А тоді це було свіже. Це осмислення подвигів через сльози.

Нині, коли я слухаю якусь промову, буває, скривлюся від того, що недолуго сформована чи наївно подана ця епітафія, десь розпорядник похорону недостатньо добре знає мову, вживає росіянізми тощо. Присутність такого знижує рівень вшанування, але якщо людина не читає з листка, а говорить від серця, то щирість перекриває всі недоліки. 

І якщо ми повертаємося до текстів Касіяна Саковича, то вони безперечно написані у високому стилі. Так, звичайно, це не Шекспір чи Ронсар. Але автор вправно долучає метафори, користується історичним підґрунтям, і античною, і біблійною термінологією. Він апелює до філософських доктрин, описує досить широку географію воєн, торкається етики у війську: як гетьман має дбати про військо, щоб воно було сите, не використовувати воїнів намарне. Якщо ж воєначальник не дотримуватиметься цих правил, то його не поважатимуть і скинуть.


Слухайте та читайте також: «Золотая вольность» — найвища цінність шляхетського населення на українських теренах XVII століття. Розмова з Тарасом Компаніченком


Василь Шанро: Поняття честі загалом притаманне тому часу?

Тарас Компаніченко: Звичайно. Невипадково Сагайдачного порівнюють з такими великими, мітологізованими персонами, як Кодрус чи Александр. З недавньої історії згадується Ян Замойський, який був видатним гетьманом і полководцем. В тексті, зокрема, зазначається, що він умів правильно поводитися і на бенкетах, і у війську. Себто вмів і розважатися, і воювати. 

Поняття лицарської честі, етики викладене досить виразно. Я вже згадував про широку географію, що Сагайдачний воював в Лівонії, і в Інфляндії, в Московщині, яку тут називають «північними краями», в Мультянах. Етика полягає тут в тому, що його поведінка була взірцевою стосовно християнських храмів.

Як Замойський казав у жодному разі не грабувати християнських церков, так само і Сагайдачний дотримувався цієї етики. До речі, зверну вашу увагу до народної пісні, яка була написана пізніше, в кінці XVIII століття (в різних варіантах) про зруйнування Січі москалями. В ній акцентується на тому, як москалі мародерствують: 

А московська вся старшина — церкви обдирати. 

Беруть срібло, беруть злото, ще й воскові свічі. 

Зостається пан Кошовий з писарями в Січі. 

Росіяни крадуть майно українців на Херсонщині. Фото: espreso.tv

Це народна пам’ять про те, що святині, навіть ворожі, не можна порушувати. Це неетично. Ось текст Грицька Чупринки, написаний у пізніші модерні часи на початку XX століття:

Друже мій — вороже! Стати до бою

Всіх нас примушують поклики честі.

Будем же чесно й одверто з тобою

Прапори нести.

Будем вживати ми засоби чисті,

Щоб поважали нас люди побочні…

Горді й одважні на кожному місці

Всі непорочні. 

Такий етос таку, лицарську етику сповідував Сагайдачний щодо ворогів, тому вони його боялися і поважали. Значно пізніше Максим Грива написав вірш з такими рядками: 

Нас питають, якого ми роду

І для кого торуєм шляхи?

Це ж то ми на вратах Царгороду

Переможно свій щит підняли.

То-ж-то наша долоня шершава

Так стискала залізо меча,

Що німота, зухвала Варшава

І султан мимоволі дрожав.

Я довго думав, звідки ця мітологія, що Султан мовчав, а виходить, що на той час Максим уже вивчав записки НТШ. Возняк, Гнатюк і Франко намагалися підготувати якісь популярні фрагменти через антології, розповідали, що коли флот потонув під Кафою, то сам султан мовчав.


Читайте та дивіться також: Громадське радіо презентувало проєкт «Сагайдачний: 4 століття військової слави» (фоторепортаж)


Політичні декларації у «Віршах на жалосний погреб» як приклад далекоглядного планування і розвитку нації 

Василь Шандро: Підсумовуючи розмову й узагальнюючи естетичну складову збірки Саковича: цей проєкт звуковий, покликаний, в першу чергу, створити дискусію про те, що література до Котляревського придатна до читання. Ці тексти можна проговорювати або використовувати під час вистав чи в кінематографі, де, наприклад, Богдан Хмельницький розмовляє, даруйте, як директор якогось департаменту з листочка? Це може допомогти нам в інших видах мистецтва? Чи все ж таки це експонат, артефакт, який має залишитися в музеї?

Тарас Компаніченко: Це поліфункціональний текст. Для широкого загалу, я сподіваюся, ці вірші «зайдуть» через нашу харизму, а для вузького — через те, що ми привернули до них увагу. Раніше вони просто лежали. Звичайно хтось десь фрагментарно озвучував ці тексти, але як ціла композиція, як пам’ятка поезії, мислення та історичного дискурсу, вони не були почуті. По суті це політична декларація того, як треба відстоювати свої права, як проєктувати та моделювати майбутнє і як оплакувати свого полководця. 

  • Ще там написано, що все, що ти робиш на цьому світі треба сприймати через призму вічних цінностей. Якщо ввімкнути такий ретроспективний погляд, то ми побачимо, що Україна є й Україна буде. Наш народ ще тоді хотів стати рівним серед рівних і зайняти гідне місце в цьому світі, а для цього треба міряти своє життя не меркантильними, а далекоглядними мірками. 
Василь Шандро демонструє репринт видання 400-річної давнини в Музеї книги і друкарства України. Фото: Ярослава Жуковська/Громадське радіо

Василь Шандро: На похованні Сагайдачного могла грати музика? Що ми про це знаємо?

Тарас Компаніченко: Могли грати сурми. У нас були різні думки, як озвучити ці вірші, який супровід до них обрати. Забігаючи наперед, ми продовжимо цей проєкт в кількох напрямках, але музика, як і в церкві, тоді була монодійною. Це були одноголосні співи з ісоном (це нота трутня, або повільна нижня вокальна партія, яку використовують у візантійському співі та деяких споріднених музичних традиціях для супроводу мелодії, таким чином збагачуючи спів — ред.). Починаючи з XVI століття, в українську церкву заходить поліфонія. Це венеційська школа братів Габріелі. Науку про контрапункт в поліфонії добре засвоїли у Львівському братстві. Це згадується в книжці, бо братство отримало від Сагайдачного гідний спадок.

Львівське Братство зверталося до Патріарха єрусалимського і запитувало про те, чи має право використовувати поліфонію, так звані партесні концерти в богослужбовій практиці. На це була отримана схвальна відповідь через кілька років, але з умовою не порушувати канони й церковні догмати. Тому ми не маємо пам’яток 80-х років XVI століття, але є зошити зі списками того, що вже на той час співалося. Дуже швидко українці освоювали культуру триголосого, шестиголосого і більше співу, що потім вилилося в довершені форми партесного концерту Миколи Дилецького, Артемія Веделя і Максима Березовського.

Важливо розуміти, що ця музика через призму танцювальної й світської могла звучати інакше в поховальних обрядах, аніж та, яка звучала на панахиді в церкві. На початку обов’язково мали бути сурми з барабанами, бо багато що залишалося за кадром.

Наприклад, цей відомий кінний портрет Сагайдачного пов’язаний з тим, що на похороні обов’язково має бути погребальна хоругва. Міг бути створений муляж, де кінь вирізьблений з дерева, а на коні скульптура лицаря і сам катафалк мав бути певним чином оздоблений. А коли западає тиша, то чути великий плач, голосіння і лемент. 

Престань юж, малжонко моя, ляментовати

І слез тих болше надо мною виливати.

Напевно там був присутній обов’язковий ритуальний плач, адже ця традиція подекуди збереглася і дотепер. Наприклад, моя невістка по моєму двоюрідному братові голосила класично. Нікого не наймали, вона сама це робила. Це теперішня Сумщина. Людина за кадром, яка не розуміє деталей, може їх не зчитувати.


Читайте також: Співочий народ, козак Мамай і музика з палеоліту: інтерв’ю з музикологом Іваном Кузьмінським


Під час презентації проєкту «Сагайдачний: 4 століття військової слави» в Музеї книги і друкарства України. Фото: Ярослава Жуковська/Громадське радіо

Василь Шандро: Маємо згадати в цій розмові музикознавця, дослідника давньої музики, добровольця Івана Кузьмінського, який загинув на фронті навесні 2023 року. На жаль, Іван не став моїм співрозмовником у цьому проєкті. І це нас вкотре повертає до теми цієї розмови, бо її сенс не в тому, щоб просто прочитати якісь давні тексти, а щоб збагнути тяглість і нашу несамотність в часі хай би що нам не нав’язували.

Тарас Компаніченко: Це дуже важливий момент, бо коли є лише окремі спорадичні пам’ятки або окремі якісь рядки українською мовою, то можна говорити, що це якийсь випадок. А коли є традиція і писання давньою українською мовою тягнуться тисячоліття, починаючи з графіті Софії Київської, через епістолярну спадщину, універсали гетьманів, судові акти, книжки з етикету, як «Політика Свіцька» (Почаїв, 1770 рік), словники — це свідчить про її повноцінне функціонування. Ба більше: і в богословській і у світській практиці, у війську — в усіх сферах життя. Ми можемо впевнено сказати, що ті, хто забороняв нам говорити рідною мовою, є нашими ворогами, а ті, хто відроджував це право, як Куліш, Пулюй, Нечуй-Левицький, Симон Петлюра — наші соратники. І зараз ми славимо наших героїв українською мовою.


«Сагайдачний: 4 століття військової слави» — проєкт Громадського радіо з озвучення текстів XVII століття за підтримки Українського культурного фонду


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

За підтримки

Український Культурний Фонд, УКФ
Поділитися

Може бути цікаво

«Довіра до телебачення впала вдвічі» — аналітикиня ОПОРИ про зміну медіаспоживання українців

«Довіра до телебачення впала вдвічі» — аналітикиня ОПОРИ про зміну медіаспоживання українців

Як заробляти на готових стравах в реторт-пакетах під час війни 

Як заробляти на готових стравах в реторт-пакетах під час війни 

Ніч з 21:00 до 3:00: що зміниться після скасування переходу на літній час

Ніч з 21:00 до 3:00: що зміниться після скасування переходу на літній час

Військових має мотивувати не кримінальна відповідальність, а командири — правозахисниця

Військових має мотивувати не кримінальна відповідальність, а командири — правозахисниця