«Не викупився Крезус од неї багатством, і не оборонився їй Ксерксес воїнством». Епілог віршів на погреб Сагайдачного читає Компаніченко

Епілокг

Смертю пораженого до живих

Ох, мні, нендзному, як то обжалувать маю,
Же в так великом добрі шкоду подиймаю:
Не хотів-єм помніти по всі мої часи
На тії остатнії кола і невчаси,
Видав-єм часто інших, кгди їх погребано,
Землею і каміннєм в гробєх прикладано,
Але-м ся чужою не карав пригодою,
Тепер би то не било з моєю шкодою,
Слухав-єм злої ради моїх товаришов,
Для которої-м на гак барзо страшний пришов,
Уфав-єм молодості, которая милить,
Ровно з старим под косу смерті ся хилить,
Ледво оком мгнеш, алить внет голова спадет,
Кгди з своєю косою смерть на тя нападет.
Не боїть ся практика і Юстиніана
Самого посікла, хоть умів добре права,
Не дбаєт на бурмистри і на їх лавники,
Писаром і подписком поламуєт шики,

Не оглядаєт ся на сейм і трибунали,
Ані на їх декрета, ані кримінали,
Не даєт промайори і на мунімента,
Несподіване она шлет до Ахеронта,
Посікла премудрого она Соломона,
І оного сильного рицера Сампсона,
Не викупився Крезус од неї багатством,
І не оборонився їй Ксерксес воїнством,
Бо їй сам праводавця-бог тоє право дав,
Аби под її владзу каждий чловєк подлегав.
Єноху з Ілією троха зфольгувала,
Єднак острую косу на них зготувала,
Бо їх помордуєт чловєк затрачення,
Взявши од бога з неба на то поручення.
Косить она і княжат, споль з їх княгинями,
Громадить каштелянов із воєводами,
Подтинаєт твердії дуби васанськії,
І високії древа, кедри ліванськії.
В гуті Вулкановой їй роблено сокири,
І стріли гартовано острії без міри.
Тими она трафляєт до свойого целю,
В серце чловєку, що венц биваєт в веселлю.

Юж му в тот час не радить Кгален з пікулками,
Ані поможет мудрий доктор з сировками,
Юж прожноє лікаров всіх будет стараннє,
Кгди смерть учинить межи гумори мішаннє.
Юж в тот час скрині з талярами,
Ні шкатули важкії з портукгалами
Нічого не помогуть чловєку смертному,
Єсли не били в добром шафунку живому.
Все згола чловєка при смерті опущаєт,
На що-кольвек ся он на том світі спущаєт,
Только ідет житіє з ним богобойноє,
Котороє му чинить сумніннє вольноє.
Того ж всього на собі дознав (ох), мой пане,
Же вітром било моє на світі мешканнє.
Тепер-єм познав, як на світі треба жити,
Хто по одестю з світа не хочет тужити,
Ледво мя по смерті і приятель мой милий
Может стерпіти в дому до малої филі.
А єсли ся мя доткнет своєю рукою,
Внет її миєт, як од смердячого гною,
Бридкость внет чуєт і хуть тратить до їдення,
Для самого по смерті трупього видення,

Окропний лежить, сон му згола не смакуєт
І яко би одміну на здоров’ю чуєт.
І так не может бити, бідний, вспокоєний,
Аж кгди обачить мя, же-м юж в землю погребений,
Где надо мною вірний приятель заплачет,
А другий од радості по мні і поскачет.
І ледво мя по смерті до гробу впровадять,
Алить ся внет о мою маєтность вадять.
Тіло зась в землі будет од червій точено,
Котороє розкошне тут било тучено.
Душа теж певне мусить міти нагороду,
Люб то в пеклі неволю, люб в небі свободу.
Слухайте ж, ви, живії, умерлого мови,
А умирати в кождий час будьте готові.
Бо то розум, то мудрость — побожне тут жити,
Хто ся хочет вічного царства дослужити,
До которого рач нас, Христе, домістити,
Би-сьми ся з тобою в нем могли веселити.

Симеон Шульга

Джерело: litopys.org.ua

Адаптований переклад: 

Епілог

Смертю ураженого до живих

Ох, що я бідолашний обжалувать маю:
В добрі такім великім утрату приймаю.
Я не хотів помислить в минулії годи,
Про всі житейські кола, остатні незгоди.
Хоч бачив часто інших, коли їх ховали,
Землею і камінням в гробах закидали,
Але я не карався — чужа то пригода,
А не моя бувала тодішняя шкода.
Злу раду своїх друзів я легко приймав
І на гака страшного нарешті упав.
А молодість? Яке там! Вона вельми милить
І під косу смертельну однаково хилить —
Тож голова, мигнувши, одразу спаде,
Як із косою раптом костиста прийде,
Їй Практик ніпочому, і Юстініана
Геть посікла, хоч право пізнав непогано.
Не дбає про бурмистри і їхні лавники,
Поламує підпискам і писарям шики,
Ніде не озирнеться — хай сейм, трибунали,
їй байдуже, декрети, а чи кримінали.
Не робить переваги і на монументи,
Вона до Ахеронта кидає в два менти.
Премудрого зрубала вона Соломона
І вояка міцного зітнула Самсона,
Не викупився Крезус од неї багатством,
Та не оборонився і Ксерксес вояцтвом.
Бо їй сам праводавця Бог право надав,
Щоб чоловік усякий під руку підпав,
Єноху та Іллі ще хіба посприяла,
Однак косу прегостру і їм зготувала.
Погибельна істота мордує прешвидко,
Від Бога бере, з неба доручення, видко.
Князів, княгинь стинає, кладучи рядами,
Громадить каштелянів із воєводами.
Рубає претвердії дубиська васанські
Й високії дерева — кедрини ліванські.
В Вулкановій їй гуті зробили сокири,
Гартовано там стріли гострезні без міри.
Потому утрапляє добутися цілі —
Людського серця, котре жило у весіллі.
Геленові пігулки також не зарадять,
І доктор, і сиропки нічого не зладять,
Вже лікарів даремне посильне старання,
Як смерть своє вчиняє бува замішання.
Хай таляри у скринях — та не пособляли
Ні важнії шкатули, ані португали.
Ніщо не допоможе людині у тому,
Із них збирати користь дається живому.
При смерті чоловіка усе покидає,
Хоч повну в цьому світі ціну воно має.
Іде із ним хіба що життя богобійне,
Яке йому сумління витворює вільне.
Того всього, ох, Пане, нелегке пізнання,
Що вітром було в світі моє проживання.
Але тепер дізнався, як жити у світі,
Щоб, вийшовши зі світу, таки не тужити.
По смерті мене ледве і приятель милий
Стерпіти зможе в домі в малій хоча б хвилі,
А як мене діткнеться своєю рукою,
Відразу біжить митись од смертного гною
І, бридкість чувши, тратить бажання до їжі
Від трупа смородкого мого, гидковижі.
Із жахом ляже, добрий сон не посмакує,
А начебто відміну в здоров’ї відчує.
Отак не зможе в тому бідак спокій мати,
Аж доки я не буду в землиці лежати.
Як приятель є вірний — за мною заплаче,
А другий по мені ще, зраділий, заскаче,
І ледь мене по смерті до гробу спровадять,
Вже за маєтність — бійки, у сварках, не ладять.
В землиці тіло черви візьмуться точити.
Те, що себе розкішне любило тучити.
Душа, напевне, мусить дістать нагороду:
Або неволю в пеклі, чи в небі свободу.
Почуйте ж ви, живії, умерлого мову:
Вмирати кожночасно ставайте готові.
Розумним є і мудрим побожно прожити,
До вічного тим царства колись доступитись.
У ньому дозволь, Христе, ти нас умістити,
Щоб ми в раю з тобою могли веселитись.

Симеон Шульга

Переклад Валерія Шевчука, джерело: litopys.org.ua

До Чительника

Адаптований переклад:

До читальника

Читальнику ласкавий, що вірші ці читав,
Прошу, того гетьмана аби не забував.
Зважай, що до Вітчизни був завше він зичливий,
Набожну мав до церкви й до Бога він жарливість.
І ти, Авроро, вірші ласкаво споминай,
А мо’, згрішив у чомусь, то дружньо покривай.
Коли ж від нього будеш подячно те приймати,
Тоді тебе захоче ще більше вшанувати.

Переклад Валерія Шевчука, джерело: litopys.org.ua

Читайте та слухайте також: Чи справді на території Києво-Могилянської академії шукають могилу Сагайдачного

Тексти читає соліст групи «Хорея Козацька», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Тарас Компаніченко

• Автори ідеї: Василь Шандро та Кирило Лукеренко
• Звукорежисер: Андрій Іздрик
• Музичне оформлення: Тарас Компаніченко та гурт «Хорея Козацька»
• Продюсерка: Ана Море
• Автор ілюстрації: Богдан Гдаль
• Дизайн репринтного видання: Лесик Панасюк

«Сагайдачний: 4 століття військової слави» — проєкт Громадського радіо з озвучення текстів XVII століття за підтримки Українського культурного фонду

Повністю Епілог та звернення До чительника з Віршів на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного слухайте у доданих аудіофайлах