Валерія Широкова
Вікторія Федотова
Чорнобильська зона — це не лише місце катастрофи, а й місце відродження: радіобіологиня
6 год тому
Ілля розповідав, як вони ловили голубів, щоб приготувати суп — історія хлопчика, який написав лист Борису Джонсону
Надзвичайна та складна історія Іллі з Маріуполя, хлопчика, батьки якого загинули, але йому вдалося вижити, виїхати з окупації та знайти нову родину.
Ведучі1
Гості2
Це подкаст Сімейний альбом. Діти війни. У ньому ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім’ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу, інтернатні заклади та сім’ї, де є діти з інвалідністю. Говоримо про те, як вони рятували і захищали дітей під час війни.
Це історія про Іллю з Маріуполя. Його фото ви могли бачити в інтернеті. Саме він написав листа британському прем’єру Борису Джонсону. Нині Іллюша у безпеці, у прийомній родині. Ця родина — переселенці з Донецької області.
Текст листа начитала Стефанія Брянська.
«Я дізналася про ситуацію з Іллею від свого колишнього партнера по роботі. Він ще від когось, а той — ще від когось. Через десяті руки до мене дійшла ця інформація. Ілля був у Маріуполі, він потерпав і його потрібно забрати».
Це Вікторія Федотова — очільниця «Мартін-Клуб» у Дніпрі. Організації, яка вже не перший рік допомагає дітям у складних життєвих обставинах. Саме вона допомагала організовувати виїзд Іллі з нині окупованого Маріуполя, коли там тривали бойові дії.
«Ілля залишився з сусідами. Мама пішла по воду і не повернулася. Наступного дня пішов чоловік, який із нею жив, і також не повернувся. Загинули. Деякий час Ілля жив у підвалі. В умовах, у яких не мають опинятися люди. Тим паче діти. Люди, з якими він був, почали шукати, як і кому передати Іллю на неокуповану територію. Його забрала наша співробітниця. Разом вони жили в Бердянську певний час. Бердянськ вже був окупований на той час. Дуже складно все це було. Але вдалося. Буквально останнім транспортом, який був доступний, вони виїхали до Запоріжжя. Звідти ми їх забрали».
Дорога з окупованого Бердянська до вільного Запоріжжя — 300 кілометрів. Маршруткою раніше можна було доїхати за три години. Під час евакуації дорога зайняла три доби. За цей час автівка активістки з дитиною пройшла 21 блокпост окупантів. Кожен із них не був безпечним, а той факт, що Ілля і волонтерка змогли виїхати — випадковість.
«Немає ніякої евакуації з Маріуполя. Її просто не існує. Ніяких зелених коридорів. Можливості врятувати себе та своїх дітей — немає. Те, що комусь це вдається, випадковість і щастя. Люди тікають як можуть. Йдуть полями. Добу. Іноді міни, обстріли. Але вони йдуть. Щоб просто врятуватися від смерті. Кожний блокпост — небезпека потрапити у підвал. Я активістка. Існують списки ще з 2014 року, за якими росіяни затримують людей. Якщо ти людина, яка відкрито казала про свою проукраїнську позицію або просто допомагала місцевим — це пряма дорога в полон. А коли ти ще й з дитиною, яка не твоя, і не має документів — це дуже складно. Тому у нас була дуже небезпечна подорож».
Читайте також: «Це зовсім інша війна, ніж у 2014»: фоторепортаж з Авдіївки
Психологічний стан дитини після проживання в окупованому Маріуполі, смерті батьків та евакуації на підконтрольну Україні територію був складний.
«Ілля не розмовляв деякий час. Коли він був із нами, іноді щось розповідав. Тільки коли зрозумів, що в безпеці, почав розповідати більше. Ще більше почав розповідати, коли його забрали в сім’ю. Ми спочатку думали, що його малюнки та розповіді на арттерапії — то гра, в якій є багато загиблих. Наче комп’ютерна гра. Він розповідав про відірвані голови, руки, тіла. Як з’ясувалося пізніше — це не вплив ігор. Це правда. Його розповіді були дуже страшними і здавалися нереальними. Але це дійсно відбувалося. Ми не могли повірити, що це правда. На його очах розривало людей на шматки. Він питав нас «Нас не вб’ють сьогодні?», «А завтра не вб’ють?», «Бувають добрі росіяни, які не вбивають?» ».
- Коли Іллю забирали, він був одягнений у піджак і майку. Більше нічого на ньому не було. Дитина була голодна, брудна, зневоднена.
Після евакуації хлопчик лишився з активісткою, яка його вивезла.
Перенесемося у довоєнний Слов’янськ. Тут живе молоде подружжя Марія і Володимир, які закінчують ремонт у своєму будинку і мріють про дитину. Коли почалася війна, Марія зрозуміла, що скоро стане мамою. Навіть написала пост про готовність приймати дітей, але марно. Бойові дії розгорталися. Родина вирішила переїхати з Донецької області. Спочатку у Кропивницький, а пізніше у Київ, де на них чекав довгоочікуваний дзвінок.
«Коли ми були в Слов’янську, ми хотіли дитину. Готувалися. А коли довелося поїхати, вже трохи засумнівалися, бо житла свого не мали, роботу втратили. Але нам зателефонували. Волонтерка з Дніпра. Сказала, що є дитинка, батьки та бабуся померли. Хлопчик, 6 років, має певний діагноз, через який 200 сімей від нього відмовилися. Ми думали. На той час роботи не мали, боялися, що не справимось. Ми все втратили. Будували будинок у Слов’янську, всі гроші туди вкладали. Подумали, і зрозуміли, що якщо ми цього хлопчика не заберемо, то він буде один. І ми поїхали за ним до Дніпра».
Перша зустріч відбулася вже наступного дня.
«Купили іграшку. Коли зустрілись із хлопчиком, він одразу почав нам усміхатися. Мене переповнювали емоції. Хотілося плакати. Просто від того, що дитина усміхнулася. Поспілкувалися ми з ним годину. І забрали з собою. Волонтери сказали йому, що ми його друзі».
Питання «хто ви мені» виникло майже одразу — в автівці по дорозі додому.
«Питання «хто ви мені» почалися одразу. Він розумів, що ми не його мама та тато. Він розповідав, що мама пішла на міст, його підірвали, мама впала в воду і загинула. Тато пішов шукати маму, його застрелили. Він казав: «Як я буду сам тепер на світі жити? Я ж іще дитина». Ми пояснили, що його батьки — ангели. А ми будемо його новою сім’єю, якщо він цього захоче. Він сказав: «Добре». Більше питань щодо того, хто ми йому, не було».
Опинившись у безпеці, хлопчик почав розповідати про жахи війни, які йому довелося пережити. Ще частину історії родина дізналася від маріупольців, які знали хлопця.
«Сусіди хлопчика розповідали. 26 лютого мама пішла на міст, його обстріляли. Мама загинула. Тіла не знайшли. 27 лютого батько пішов шукати маму. І не повернувся. Залишив хлопця в сусідів зі свідоцтвом про народження та довідкою про діагноз. Три тижні хлопчик просидів у підвалі. Розповідав, як їв іграшки друга, тому що їжі не було. Як ловили голубів, щоб приготувати суп. З цього жаху його вивезли сусіди».
Читайте також: Найстрашніше горе — не війна, а байдужість: історія Мрії з Харкова, що знайшла нову маму
Родина водила дитину на консультації до фахівця. Той переконаний — психіка хлопця витіснила усі травматичні спогади.
«У нього дуже сильна психіка. Він відрізав увесь проміжок часу того жаху, що пережив. Звісно, щось він пам’ятає. Але частини просто немає. Перші пару днів він навіть не пам’ятав наші імена. Пам’ять таким чином його захищає».
Попри це, дитина пам’ятає своє довоєнне життя і майже кожного дня згадує біологічну маму.
«Кожного дня він щось про батьків згадує. Щось добре та приємне. Не погане».
Мені стало цікаво, в який момент Марія і Вова перетворилися для маленького Іллі на маму і тата. І чиїм було рішення, так їх називати.
«Спочатку ми були Вова та Маша. З часом він почав іншим казати, що ми мама і папа. Він з гордістю так нас називає. Йому це дуже потрібно. Особливо слово «папа». Постійно розповідає, що у нього є тато. Зараз вже звик».
Іллю можна вважати медійною дитиною. Він став відомим, як «той самий хлопчик, який написав листа Борису Джонсону». Ідея написати британському прем’єру виникла у родині спонтанно.
«Нам із чоловіком подобається Борис Джонсон. Коли Ілля питав, хто це, ми говорили, що ця людина любить Україну та дуже її підтримує. Він захотів написати йому листа. Ми звісно, допомогли. Настільки він теплий вийшов, цей лист. Ми з чоловіком вирішили підіграти дитині, і відправили його. Знайшли як. Це виявилось не надто складним завданням. Нам допомогли.
Коли Ілля дізнався, що лист дійшов до Бориса Джонсона, він дуже зрадів. Стрибав по квартирі. Щасливий був».
Після того, як Борис Джонсон опублікував листа і фото Іллі, на зв’язок із родиною вийшли сусіди хлопчика. Привітали нових батьків і сказали, що квартира, яку біологічна мама Іллі придбала кілька років тому, нині вщент розбита окупантами.
Сьогодні Ілля став повноцінним членом родини, якого щодня вкладають спати обоє батьків, з яким граються і ходять разом до лікаря. Марія каже: не очікувала, що у 6 років дитина може бути настільки дорослою.
«Ілля дуже дорослий, хоча йому всього 6 років. Він мислить як дорослий. Спілкується по-дорослому. Дивиться дорослі документальні фільми про космос та динозаврів. Він дуже свідомий. Нам перевела дівчина 700 гривень на іграшку для Іллі. Я у нього спитала, що б він хотів собі придбати. Він сказав, що не хоче іграшки, хоче залишити ці гроші, бо тато втратив роботу. Запропонував замість іграшки купити на нас трьох креветок. Дуже їх любить. Надзвичайна дитина».
Після того, як я дізналася непросту історію шестирічного Іллі з Маріуполя, у мене залишилося одне питання до Марії. Як вони з чоловіком наважилися взяти дитину у часи, коли самі лишилися без будинку і роботи у країні, охопленій війною. Марія відповіла, що мріяла про це все життя.
«Я завжди хотіла дитину та велику сім’ю. Я знала, що буду брати дитину з дитячого будинку. Попередила чоловіка про це, коли ще тільки познайомилися. Він був не проти. Ми можемо фізично мати дітей. Планували спочатку народити свою, потім взяти чужу. Але війна скорегувала наші плани. Ми будемо «гризти землю», але дамо все необхідне всім нашим дітям. Скільки б їх не було. Ми готові взяти ще дитину. Життя одне. Треба жити. Не відкладати».
Ми не знаємо, скільки дітей залишилися без батьків через війну Росії проти України. Але на прикладі історії маленького Іллі з Маріуполя, батьки якого загинули, квартира зруйнована, а місто окуповане, ми бачимо, наскільки сильно родина потрібна малюкам.
Не забувайте, діти, які залишилися без піклування батьків, під час воєнного стану можуть бути влаштовані у прийомні сім’ї чи дитячі будинки сімейного типу на умовах тимчасового влаштування. І якщо ви думали про це, можливо, зараз саме час перестати відкладати життя на потім.
Читайте також: «З 2014 я втомилась від пострілів та переїздів, але ми разом» — Майя про свою родину, в якій 6 дітей
«Сімейний альбом: Діти війни» — це спільний проєкт «Громадського радіо» та «Української мережі за права дитини» в межах інформаційної кампанії «ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА».
Програму підготовлено у межах проєкту «Європейський Союз для сталості громадянського суспільства в Україні», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
