Софія Київська між війною та реставрацією: як зберігають тисячолітню спадщину України

Марʼяна Чорнієвич: Нещодавно у Національному заповіднику «Софія Київська» встановили сейсмодатчики, які фіксуватимуть і відстежуватимуть вплив ворожих ракетних ударів, вибухів та інших вібраційних навантажень на пам’ятки комплексу. Чому ця система стала необхідною? Ви помітили таку потребу останнім часом, чи вже давно хотіли реалізувати цей проєкт і лише тепер з’явилася можливість?

Неля Куковальська: Система сейсмодатчиків потребувала встановлення ще дуже давно — відповідно до програми комплексної системи моніторингу за нашими пам’ятками та територіями. Ми розробили проєкт і частково до війни реалізували його в автоматичному режимі. У нас багато чого вже працює: це і система контролю тепловологісного режиму, і хімічний аналіз повітря, і контроль мікобіоти та гідрогеології. Але, на жаль, війна завадила нам завершити цей проєкт повністю, особливо в частині сейсмодатчиків.

Чому? Тому що до війни про вибухи ми не думали. Але ми дуже добре знаємо, що раз на 100 років до території Києва доходять вібраційні навантаження від сейсмічних збуджень у районі Вранча в Румунії. Вони проявляються тут із такою періодичністю, ми про це знали, готувалися, тому й планували встановити датчики.

З початком повномасштабного вторгнення ми актуалізували це питання і почали шукати обладнання. Воно, звісно, дуже дороге. Домовлялися з багатьма фірмами й меценатами, але розуміємо, що благодійники зараз переключилися на допомогу фронту та нашим бійцям. Шукали в інших місцях, зокрема в Америці, були навіть певні рішення, але там не склалося.

Десь два з половиною роки тому я звернулася до ЮНЕСКО. Ми детально обговорювали це питання, до нас навіть приїздили експерти з Португалії. Професор-інженер, який із нами спілкувався, також переконав ЮНЕСКО, що в контексті нашої комплексної системи моніторингу це просто необхідно. Зрештою, ЮНЕСКО закупило ці датчики. Процес тривав досить довго, але вони вже у нас. Приїхали представники італійської фірми й разом із нашими спеціалістами встановили 20 датчиків на Софійському соборі та 8 — на Дзвіниці. Це найвразливіші наші пам’ятки на території, які внесені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Марʼяна Чорнієвич: Паралельно з безпековими заходами триває розкриття прихованого живопису XVIII–XIX століть на території Софії Київської. Ви казали: чим більше відкривається цей живопис, тим зрозумілішою стає його цінність. Що нового про історію Софії та загалом України він уже нам розповів і що продовжує розповідати?

Неля Куковальська: За всіма нашими показниками собор на сьогодні почувається добре. Але роботи в ньому ще багато, особливо щодо історичних та мистецтвознавчих питань.

Ну, а стосовно живопису — в радянські часи весь цей пласт XVIII–XIX століть, створений українськими митцями, просто затонували. Його вважали нецінним і таким, що заважає сприйняттю давніх фресок і мозаїк. Ми ж обрали іншу концепцію.

У 2009 році в центральному нефі ми розкрили один із перших затонованих розписів — роботу відомого українського художника Селезньова, виконану в XIX столітті. Думаю, у радянському зафарбовуванні був і політичний підтекст: це ж українські автори, український живопис і суто наш, український підхід до біблійних сюжетів.

Коли ми починали розкриття, старі реставратори та спеціалісти, які давно працювали, відмовляли нас. Казали, що не треба цього робити, бо є чітка концепція. Я просила: «Покажіть мені ту концепцію». І ми таки його відкрили. Селезньов, звісно, вирізнявся на тлі фресок — не мозаїк, а саме фресок, бо вони вже трохи потьмяніли, а його живопис був яскравим. Тому ми приглушили фарби й залишили роботу на певний період, щоб подивитися на реакцію істориків, мистецтвознавців і реставраторів. Знаєте, я не почула жодного заперечення.

Тоді я зрозуміла, що ми йдемо правильним шляхом. Ми продовжили розкриття і зробили дуже багато. Усе склепіння Софійського собору, яке сьогодні сяє красивими фарбами й живописними сюжетами XVIII–XIX століть, — це результат цієї роботи. Це історія самого собору, його наповнення та історична спадковість.

Крок за кроком ми рухалися далі, і залишався лише один невідкритий компартимент — у північній частині головного трансепту. Ми намагалися розкрити його ще у 2011 році, але тоді влада Януковича категорично не дала цього зробити. Потім нас усіх звільнили. Але після Революції Гідності мене поновили на посаді, і я повернула команду.

Ми знову мріяли про розкриття, але довелося розгрібати проблеми після того, як ставленики Януковича два з половиною роки тут «господарювали». Тільки-но розібралися з наслідками й повернулися до теми — стався ковід, а потім війна. Та я не полишала думки, що цю роботу треба завершити.

Я знову звернулася до ЮНЕСКО. Страшенно їм вдячна, що вони відгукнулися й виділили кошти на матеріали та риштування, адже конструкції дуже дорогі. А реставратори-монументалісти у нас свої — найкращі в Україні, яких я зібрала в колектив. Зараз робота вже на фінішній прямій. Там прекрасні, вишукані й майстерно виконані сюжети. Упевнена, кожен відвідувач буде ними милуватися.

Ми могли б відкритися вже за місяць. Але, користуючись тим, що риштування стоять, хочемо зробити ще одне дослідження. В архівах ми знайшли фотографії головної арки центрального купола. На них видно напис часів Івана Мазепи (коли тривала реконструкція) про спорудження собору Святої Софії князем Володимиром у 1011 році. Це саме те, що довели наші історики. Але в радянські часи цей напис затонували або взагалі знищили. Ми його досі не відкривали, а зараз хочемо з’ясувати — збили його чи він зберігся. Якщо зберігся, обов’язково відкриємо. Це ще раз підтвердить наші дослідження, що собор будував Володимир Хреститель і будівництво розпочалося у 1011 році, а не Ярослав Мудрий, як стверджувала російська історіографія.