«Врятував світ від холери і чуми»: ким був український єврей Володимир Хавкін

Хто такий Володимир Хавкін і чому про нього варто знати

Єлизавета Цареградська: Говоримо про Володимира Хавкіна. Хто це для вас? Що це за постать, який масштаб цієї особистості?

Ігор Лиман: Передусім — це мій земляк. Я народився в Бердянську, як і багато поколінь моїх предків.
Хавкін навчався в Бердянській чоловічій гімназії — фактично вступив у рік заснування цієї установи. Разом із Вікторією Константіновою ми близько 12 років працювали над п’ятитомним виданням про історію Бердянського державного педагогічного університету. Сторінка за сторінкою відновлювали біографії найяскравіших випускників — і він один із них.

На ґанку головного корпусу БДПУ встановлено два бюсти. Один із них — Володимира Хавкіна.

Але це лише частина відповіді на запитання, ким він є для мене. Хавкін — це також частина мого наукового життя, адже ми вже 13 років працюємо над книгою про нього.

Єлизавета Цареградська: Володимир Хавкін — людина, яка створила вакцини проти холери і чуми, безперечно заслуговує на визнання.

Ігор Лиман: «Він врятував світ від холери і чуми» — напис на тому погрудді. І цього, на мою думку, достатньо, щоб зрозуміти масштаб цієї постаті.

Родина і середовище Хавкіна: як формувалася постать ученого

Єлизавета Цареградська: Він народився у 1860 році в єврейській родині. Що нам загалом відомо про родичів Володимира Хавкіна і про те, де та в яких обставинах він формувався?

Ігор Лиман: Єврейська родина. Нещодавно переглядав документи з Державного архіву Одеської області, які ми свого часу оцифрували. За його юнацтва там фігурує його соціальний статус — «бердянський міщанин». Тобто йдеться не про купецьку чи якусь іншу заможну родину.

Його батько, Арон Хавкін, був, зокрема, вчителем. Мати померла, коли Володимир був ще дитиною, тому батько залишався для нього найближчою людиною — не лише за кров’ю, а й за духовним зв’язком.

Народився Хавкін в Одесі, але ще в дитинстві родина переїхала до Бердянська. Саме там він вступив до Бердянської чоловічої гімназії, яка на той момент щойно була заснована, і став її випускником. Увесь цей час він жив із батьком. Лише на пів року виїжджав до Херсона, де мешкав один із його братів, намагався там навчатися, але не склалося — і він повернувся до Бердянська.

Після гімназії Хавкін не міг продовжити навчання в Бердянську, адже там не було університетів, тому він поїхав до Одеси, а батько залишився. Водночас між ними зберігалося багаторічне листування, яке ми виявили. Це листування, без перебільшення, заслуговує окремої публікації — зокрема й у виховному сенсі. У ньому — велика любов сина до батька, гордість і любов батька до сина, а також туга через розлуку.

Якщо говорити про родину, то Хавкін прожив до 70 років і ніколи не одружувався, дітей у нього не було. Це була людина, яка повністю присвятила себе науці.

Водночас під час роботи в Єрусалимі з архівом Хавкіна ми знайшли великий стус його листування — від юнацьких років і майже до самої смерті — з однією жінкою. Вони познайомилися ще в Одесі, коли він працював репетитором у її родині. Ці взаємини він проніс через усе життя. Це було кохання — радше платонічне, яке так і не переросло у сімейний союз.

Володимир Хавкін і «Народна воля»: що вплинуло на його вибір

Єлизавета Цареградська: Хавкін належав до «Народної волі». Виходячи з листування і того, що ми знаємо про його особистість, що сформувало його таким? Чому він став народовольцем?

Ігор Лиман: Як не дивно, але відповідь на це запитання дають наші дослідження історії Бердянської чоловічої гімназії.
Є відомий вислів: «Усі ми родом із дитинства». Тут — та сама ситуація.

Ми свого часу знайшли в журналі «Каторга і заслання» за 1924 рік статтю однокласника Хавкіна. Це був чоловік, якого за участь у терористичній організації засудили до смертної кари, але згодом замінили вирок на заслання. Після Жовтневого перевороту він написав спогади про революційні гуртки в Бердянській чоловічій гімназії, де згадує і Хавкіна.

Він також пише про директора гімназії Феодосія Вороного — людину, яка була одним із найближчих наставників Хавкіна. Ми знайшли їхнє листування вже після того, як Хавкін виїхав із Бердянська. Він звертався до нього не просто як до колишнього керівника, а як до старшого товариша і друга.

Феодосій Вороний був непересічною постаттю — виходець із Полтавщини, представник українського просвітницького руху, людина ліберальних і демократичних поглядів, які не вписувалися в російську бюрократичну систему. Зрештою, саме через це його усунули з посади директора гімназії.

Автор спогадів описує, як за Вороного формувалися так звані революційні гуртки — зокрема народницького спрямування. Існували дві течії: просвітницько-пропагандистська і радикальна, терористична. Хавкін перебував у цьому середовищі, хоча чітко не зазначено, до якої саме течії він належав.

Цікаво, що директор Вороний знав про існування цих гуртків, але протягом усіх років не повідомляв про них поліцію, хоча за посадою був зобов’язаний це робити.

Уже в Одесі, після вступу до Новоросійського університету (нині — Одеський національний університет імені Іллі Мечникова), Хавкіна відрахували саме за участь у русі. До речі, з Іллею Мечниковим його біографія також тісно пов’язана.

Коли Хавкін приїжджав на канікули до батька в Бердянськ, він уже перебував під наглядом поліції. Щоразу від таврійського губернатора до місцевої влади надходили повідомлення: «До вас їде неблагонадійний Хавкін — просимо простежити за його поведінкою».

Однак тут спрацьовував і людський фактор. Начальником міста і порту Бердянська був Петро Шмідт — батько відомого лейтенанта Шмідта. Його син навчався в ті самі роки, що й Хавкін, тож вони були знайомі. Важливо, що Шмідт-старший жодного разу не надав негативних характеристик щодо поведінки Хавкіна під час його перебування в Бердянську.

Таким чином, ні директор гімназії, ні керівництво міста не дали російській владі жодного компромату на нього.

Володимир Хавкін: людина світу і самотня особистість

Єлизавета Цареградська: Чи можемо якось описати портрет Володимира Хавкіна? Яким він був?

Ігор Лиман: Він справді був людиною світу — в цьому я переконаний. Вся його біографія це підтверджує. Він вільно володів кількома мовами і міг паралельно ними спілкуватися — але це лише один із маркерів. Насправді це був видатний учений світового рівня.

Хавкін не став нобелівським лауреатом, але про нього написав книжку один із нобелівських лауреатів. А це вже саме по собі багато говорить про масштаб науковця.

Водночас це була трагічно самотня людина. І це — інший бік його слави і величі. В особистому житті він залишався дуже закритим.

У листах до жінки, про яку я вже згадував, особливо в останні роки життя, він багато ностальгує і відверто відкривається. Там звучать речі, про які він ніколи публічно не говорив. Він сам зізнається їй: його постійно запитують про особисте життя, але він уникає відповідей. У цих листах дуже щиро і без жодної награності проступає тема самотності — те, що накопичувалося в ньому десятиліттями.

Шлях Володимира Хавкіна до Індії: причини і обставини

Єлизавета Цареградська: Він виїжджає з країни. Чому? І як опиняється в Індії?

Ігор Лиман: Після відрахування з Новоросійського університету за участь у забороненій діяльності проти царської влади Хавкін не зникає з наукового життя Одеси. Він потрапляє в поле зацікавлення Іллі Мечникова і кілька років працює в Зоологічному музеї, який нині входить до структури Одеського національного університету.

Згодом сам Мечников змушений виїхати за кордон, оскільки також стає небажаною фігурою для царської влади. Хавкін вирушає слідом за ним — за підтримки Мечникова — і опиняється в Європі, де працює разом із Луї Пастером. Звісно, не на провідних позиціях, але це була робота поруч із одним із найвизначніших учених того часу.

Саме за кордоном — спочатку у Швейцарії, а потім у Франції — Хавкін починає досліджувати холеру. І не просто досліджувати, а створює ефективну вакцину проти неї.

Тут проявляється його позиція не лише в ідеях, а й у вчинках. Якщо спрощено, народовольці прагнули покращити життя звичайних людей. Хавкін випробовує вакцину насамперед на собі та на кількох інших політичних емігрантах. На той момент ніхто не знав, де межа між безпечною і смертельною дозою. Він свідомо ризикував життям — і саме так довів ефективність свого відкриття.

Далі починається показова історія. У Російській імперії тоді лютує епідемія холери — лише за один рік помирає близько 300 тисяч людей. Хавкін пропонує уряду безкоштовно використовувати вакцину. Але отримує відмову: влада не хоче приймати допомогу від «неблагонадійного». Фактично між тисячами врятованих життів і політичними упередженнями обирають друге.

Після цього Хавкін пропонує свої послуги Британській імперії. Це період її найбільшого розквіту, коли до її складу входили, зокрема, Індія та інші колонії. В Індії на той час також були масштабні епідемії, і Хавкіна направляють саме туди.

В Індії він здобуває світове визнання, але знову ризикує життям — не лише через випробування вакцин, а й через спротив місцевого населення. Поширювалися чутки, що вакцинація має на меті нашкодити людям, зокрема дітям. Його закидали камінням, він реально перебував під загрозою.

Згодом проти нього навіть відкривають судову справу, що глибоко його ображає і змушує замислитися про завершення діяльності. Проте з часом його внесок визнають. Лабораторія, яку він заснував, перетворюється на інститут, що й сьогодні носить його ім’я. В Індії Хавкін і нині залишається надзвичайно шанованою постаттю.

Після цього він виходить на пенсію і поступово відходить від науки. Оскільки не мав родини, він присвячує себе громадській діяльності — допомозі єврейським громадам і підтримці ідеї створення єврейської держави в Палестині. Зокрема, він засновує фонд для освіти незаможних євреїв Східної Європи, який існує й досі.

Помер Хавкін у Швейцарії, похований у Лозанні. Так завершилося життя людини, яка вплинула на історію світової науки і медицини.

Як осмислювати постать Володимира Хавкіна сьогодні?

Єлизавета Цареградська: Окресліть своє бачення: як сьогодні осмислювати постать Володимира Хавкіна? Не лише як людину, яка врятувала світ від холери і чуми, а як українського єврея, діяча, інтелектуала, небайдужу людину, вірну своїм цінностям. Як нам його досліджувати, зберігати і сприймати? Через яку оптику?

Ігор Лиман: Він, передусім, людина світу. Я навіть не назвав усіх країн, звідки ми знайшли його листи. Тобто він не прив’язував себе до якоїсь однієї держави.

До речі, ще один факт із біографії: у 1926 році він приїздив до СРСР, зокрема на південь України, був і в Гуляйполі. Помер він у 1930-му. Але той приїзд був не випадковим — він мав місію: інспектував, як живеться євреям за радянської влади. Його щоденники з цієї поїздки — надзвичайно цінні, ми їх зараз опрацьовуємо.

Що він побачив? Він поїхав із Російської імперії задовго до приходу більшовиків, але продовжував підтримувати зв’язки. І намагався допомогти бердянським євреям, своїм знайомим, виїхати до Палестини. Він розумів, що за більшовицької влади перспективи для них невтішні. Тому намагався організовувати виїзд, фактично сприяти еміграції. Це ще одна важлива сторінка його біографії.

Тому Хавкін — надзвичайно багатогранна постать. Його ще досліджувати і досліджувати. І головне для нас сьогодні — це людина, яка поєднує Україну зі світом. І це надзвичайно важливо.

Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу.