Для українців Росія не цікава у своєму розвитку, у своїй культурі, і наостанок у своїй географії — Любомир Ференс

Гість — Любомир Ференс, журналіст, керівник та ведучий проєкту «Lviv media», радник голови Львівської обласної військової адміністрації.

Валентина Троян: Чому ти вирішив писати розмови з російськими військовополоненими?

Любомир Ференс: Була публічна заява міністра юстиції, що на заході України є табір для військовополонених. Коли вийшла ця новина, я почав цікавитися, де саме він розташований. Коли ми верифікували, у якому саме він місці, почали робити запити до відповідних служб, щоб нам дозволили з ними говорити.

Якщо чесно, я не знав, про що я з ними говоритиму. Це здалося цікавим. Я перед тим раз чи два дивився подібні розмови із Володимиром Золкіним. І, коли ми отримали дозвіл, а ми досить довго на нього чекали — до двох місяців, ми поїхали до колаборантів — до громадян України, які доєдналися до незаконних збройних формувань «Л/ДНР». Коли ми приїхали вперше, у мене була єдина ідея — зняти умови їхнього перебування. Ми це все узгодили, відзняли й після цього я вирішив спробувати з ними говорити. Російських військовополонених на той час ще не було у цьому таборі, тому ми почали із представників так званих «Л/ДНР».

Я подумав, а чому б їх не спитати про їхні мотиви, про їхній світогляд і що вони взагалі думають. Звичайно, звучали абсурдні речі, але, на жаль, ми мусимо визнати, що люди так і думають. Коли, наприклад, ти у коментах читаєш «боже, яка там ахінея!» чи «яке безглуздя!», то, так, на жаль, більшість із них переконані у тому, що говорять.

• Інколи важко буває те слухати. Не можеш повірити, що люди так можуть думати.

---

Слухайте також: «За викраденого сина пообіцяв собі вбити 50 росіян» — батько полоненого жителя Святогірська

---

Про інтерв’ю

Валентина Троян: Наскільки людина відрізняється від тієї людини, якою вона є у кадрі?

Любомир Ференс: Вони не дуже відрізняються. Звичайно, були випадки, коли людина на камеру говорила одне, а потім камера виключалась і вони могли тобі сказати: «Ну, ви ж розумієте, Любомире, що я не можу всього сказати? Ви ж знаєте, яка ситуація у Росії?». Більшість із них, я б сказав, у 100%, просять цигарку. Це у них вже ритуал. Можуть перекинутися кількома словами з тобою — як і що? Можемо продовжити якийсь діалог після камери, коли вони хочуть щось поглибити. Багато із них також просто встає, каже «Спасибо!», встає і йде, але зараз більшість говорить. Вони хочуть, грубо кажучи, налагодити якийсь зв’язок через мене, як через журналіста, з рідними, коли рідні не знають, що вони у полоні. Я їм просто відповідаю: «Вас усі побачать. Не думаю, що це буде проблемою». І все.

Валентина Троян: Як ви домовляєтеся про інтерв’ю?

Любомир Ференс: Нас насамперед цікавить офіцерський склад. Їх не дуже багато, бо це все-таки люди з трохи іншим рівнем розвитку і знаннями, але ми не маємо цілі взяти інтерв’ю у когось конкретного. Зараз нас більше цікавлять росіяни. Є багато тих, хто долучився до так званих «Л/ДНР», але розмови із ними важчі, тому що там рівень трохи інший. Фактично вони долучені до російських військ, але із тих розмов, я розумію — вони керовані саме росіянами. Тож, нам більше цікаві саме росіяни.

Це відбувається так: ми маємо певний час (3-5 годин), розуміємо, що можемо записати, умовно кажучи, шість-сім осіб. Ми просимо, чи можуть нам дати шістьох, чи сімох росіян. І все. Тобто, у нас немає часу, щоб трохи більше про них дізнатися. Приїжджаємо, спілкуємося і, згодом, випускаємо ці інтерв’ю.

• Кожне інтерв’ю ми починаємо із двох запитань: «Чи добровільно ви його даєте? Чи ви готові, щоб воно було опубліковано на YouTube, чи у соцмережах?». Якщо людина каже «ні», ми не записуємо інтерв’ю.

Валентина Троян: Буває таке, що рідні полонених виходять на зв’язок?

Любомир Ференс: Так, дуже часто буває. Дехто може залишити коментарі у YouTube, що «це мій брат», «це мій чоловік». Часто через наш канал «Lviv media» вони дізнаються, що хтось із їхніх близьких потрапив у полон. Ми кілька разів пробували зв’язатися із рідними, щоб вони дали інтерв’ю. Тобто, ми ще хочемо показати, що думають близькі про цю ситуацію, хочемо робити окремі інтерв’ю, але поки що нам цього не вдавалося. У більшості випадків вони відмовляли.

На днях від росіян поступила пропозиція, що вони готові викупити одного і питали, скільки ми грошей хочемо. Взагалі просто абсурдні речі. Вони також пропонували нам гроші за дзвінок. Інтерв’ю з полоненими не мали продовження, але у нас цікава історія склалася з одним із них. На нас вийшла сестра цього полоненого і вона нам скинула документи, які підтверджують, що він є психічно хворою людиною.

Валентина Троян: Були ті, хто після інтерв’ю, коли була вимкнена камера, сказав тобі щось на кшталт «Вибач»?

Любомир Ференс: Ні. Цього не було. Мушу це визнати. На одному з інтерв’ю був хлопчина 19 років. По ньому було видно, що він жалкує за це все. Ясно, що високою ціною — він обгорів на бойовій машині. Але такого, щоб хтось вставав і казав: «Вибач», такого не було.

Враження та висновки

Валентина Троян: Що після інтерв’ю із колаборантами ти зрозумів для себе про Луганську чи Донецьку області?

Любомир Ференс: Я не очікував настільки низького рівня щодо розуміння ситуації, щодо загнивання людських мізків. Ці люди — це є просто люмпен. Вони не вірять у кращі умови свого життя, вони не вірять у те, що вони, як громадяни країни, можуть щось змінити. Це для мене стало відкриттям — яка між нами прірва.

Я думаю, що місцева влада, яка була у цих регіонах, проводила політику люмпенізації цього місцевого населення. Можливо, з 2000-х років. Люди, які за пачку майонезу, можуть продати не те, що країну, але й рідну маму. Як і що буде на цих деокупованих землях після повної перемоги України, має вирішувати влада. Але, я думаю, щодо цих регіонів, які були непідконтрольними із 2014-го року, Україна мусить прийняти якісь спеціальні норми. Чому я про це говорю? Саме через рівень місцевого населення, яке там залишилось, і яке вісім років піддається російській пропаганді.

Підуть роки, а, може, десятиліття, щоб людей переконати у тому, що вони є українцями й можуть щось змінювати у своїй державі, як це роблять інші регіони. Я переконаний, що освіта відіграє дуже важливу роль. Я говорю не лише про якийсь освітні процеси, а й про правовий статус цих територій. Бо те, що туди зайде Україна, проблема не вирішиться в одну мить.

• Для людей, які жили у полоні російської пропаганди, мають бути кілька процесів: освітній, якийсь правовий режим і так далі.

Тобто мають паралельно йти освітній процес, але поки освіта щось змінить, то має бути якийсь правовий режим. Щоб слухачі та читачі правильно мене зрозуміли, бо це можна розцінити так, ніби там має бути якесь гетто, то це не має бути гетто, але я говорю про посилений режим, щоб це вирівняти з іншими регіонами України.

---

Читайте також: «Життя цінніші, ніж інформація»: журналісти зі сходу України заперечують наступ на свободу слова під час війни

---

Про Росію

Валентина Троян: Що після цих розмов ти зрозумів для себе про Росію?

Любомир Ференс: Я зрозумів про велику прірву між нами. Між Україною і Росією. Вона справді ментально є достатньо глибокою. Це є інший народ. Хоча ми й знаходимося близько, маємо спільне радянське минуле, але оці 30 років, коли Україна була незалежна, і 30 років, коли Росія існувала сама по собі, а не як центр Радянського Союзу, фактично нас дуже сильно віддалили.

Наприклад, корупція. Про корупцію у нас зовсім по-іншому думають. У нас всі вважають, що із нею потрібно боротися. Я не кажу, що у нас корупції немає. Росіяни це сприймають як норму. У них на чолі є цар, а всі решта — холопи. І ось царю належить все. Вони згодні, щоб державу грабували — якась певна еліта, каста. І це не дурні люди мені про це розповідали. Вони це чомусь називають «порядком». Чесно кажучи, для мене це стало відкриттям.

Чи цікавився я Росією всі ці роки? Ні, я нею не цікавився. Ми ніколи не ріжемо інтерв’ю. Коли я допускаю якусь помилку, наприклад, я не знаю, де Астрахань, то ми ж могли це вирізати, що не показувати, що «Любомир тупий», але ми це пускаємо і я запитую: «Це у Сибіру чи де?». Він каже: «Ні, це Каспійське море». Дивлюсь, росіяни коментують: «Виключив, бо журналіст не знає, де Астрахань». Так, журналіст не знає, де Астрахань. Я хотів через це показати, що Росія нікому не цікава в Україні. Так, це не є країна, до якої можна і треба тягнутися, яка може для когось бути прикладом. Так, для українців Росія не цікава у своєму розвитку, у своїй культурі, і наостанок у своїй географії.

---

Читайте також: Із гробами з українського фронту до російського суспільства прийде розуміння, що ця війна їм не потрібна — «азовець» Владислав Дутчак

---

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS