Я виїжджала в авто з позначкою «Діти», росіяни його все одно обстріляли — мешканка Бучі

Гостя — Лариса Безуглова, мешканка Бучі.

Лариса Безуглова: Ми зараз у Львові. Нас прийняли наші друзі, які зараз волонтерять, приймають стільки людей, скільки можуть. Нас тут кілька родин.

Моїй сім’ї пощастило. Перші дні в нашому ЖК були світло, вода. Ми готували їжу, годували людей, запрошували помитися гарячою водою. Бо таку розкіш не всі мали. Люди, які до нас приходили, говорили: «У вас так тихо і смачно пахне, наче війни немає». Але за кілька днів у нас почало зникати світло, зв’язок. Нас глушили. Ми перебували в інформаційному колапсі.

Було важко. У людей почалися істерики. Дівчина з мого будинку реально вже бачила свій ілюзорний світ. Тобто від стресу у людини почалися психічні проблеми. Ми, звісно, допомагали як могли.

Українці надзвичайні. Мешканці нашого двору самоорганізувалися. Хлопці почали різати бочки, розпалювали вогнища, знайшли десь генератор, який передавали з будинку в будинок, щоб люди могли хоч якось зарядити телефони та приготувати їжу. Бігали на 16 поверх, щоб зловити зв’язок і попередити рідних, що живі.

Слухайте також: Окупували, а потім «рятували»: історія гостомельця, якого росіяни вивезли в Білорусь і зняли на ТБ

• Було одне бажання — врятувати дітей.

Ми не знали про евакуацію. Бо не мали інформації, зв’язок дуже поганий. Крім того, ми знали про провокації зі сторони російських окупантів. Тож ми не розуміли чи то справжня евакуація, чи ні. Щоб дізнатися правду, треба було йти до нашої міської ради. Я дуже вдячна мерії Бучі, яка добилася того «зеленого коридору». Залишатися там було дуже страшно.

Слухайте також: Не чіпляйтеся за хату до останнього, рятуйте життя: три історії евакуації з Київщини

День евакуації — день невизначеності. Біля міськради було дуже багато людей, які просто чекали й не знали, чи пропустять автобуси, чи ні. Я не маю власного авто. Я розуміла, що маю якось виїхати. Йшла колона, а я заглядала в авто та питала, чи є вільні місця, щоб хоча б посадити дітей. Просто заходила і питала. Люді різні. У когось місце було, але «брати чужих» не хотіли. Я знайшла. Моя родина виїжджала в трьох різних машинах по одній людині. Не разом. Це було дуже страшно, бо ти відриваєш від себе дітей.

Авто, в якому їхала я, обстріляли з міномета. Хоча й були позначки «Діти». З’ясувалося, що дорогою ми повернули трохи не туди. Я не знаю, яким дивом наш водій зміг втримати машину. Потім навздогін нам була кулеметна черга. В той момент мені зателефонував водій іншої машини, де був один із моїх синів. Я не пам’ятаю, але я кричала йому в слухавку: «Нас обстрілюють. Врятуйте дітей». Як ми вижили — я не знаю. На щастя, всі цілі. Слава Богу, ми це пройшли.

Я людина, яка пише. Це мене рятувало. Все те, що ми бачили, могло просто розірвати зсередини. Я вела щоденник ніч за ніччю перебування в Бучі. Ще не встигла опублікувати свої записи. Обов’язково це зроблю у своєму профілі у Facebook.

Зараз ми допомагаємо тим, хто залишилися в Бучі. Я допомагаю з розшуком зниклих людей. Якщо потребуєте допомоги, пишіть обов’язково. Зробимо все можливе.

Слухайте також: «рф стирає Маріуполь з лиця Землі разом з людьми»: житель, якому вдалося виїхати

Повністю програму слухайте в аудіофайлі

Слідкуйте за найоперативнішими оновленнями у Twitter Громадського радіо

Також підписуйтеся на наш Telegram-канал Новини від Громадського радіо

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS