Такі ж захисники: ЛГБТІК+ спільнота в українській армії

Що означає ЛГБТІК+

Віктор Пилипенко: ЛГБТІК+ — це лесбійки, геї, бісексуальні люди, інтерсексуальні люди, трансгендерні люди та квір особи. В кінці ми ще завжди додаємо «+» для того, щоб люди розуміли, що абревіатура може продовжуватись безкінечно.

Як війна змінила ставлення до ЛГБТІК+ людей

Максим Буткевич: У 2025 році ставлення до ЛГБТІК+ людей, відрізняється від того, яке було до початку повномасштабного вторгнення?

Віктор Пилипенко: Можемо стверджувати, що так. Прогрес у ставленні до ЛГБТІК+ людей підтверджений рядом соціологічних досліджень. Можемо побачити, наскільки наразі змінилися цифри в порівнянні, наприклад, із 2016 роком.

Раніше засудження дискримінації та підтримка ЛГБТІК+ людей сягала не більше 20%. Наразі йдеться вже про 60% і більше, згідно з різними соціологічними дослідженнями.

Українське суспільство стало інклюзивним, більш готовим до толерантності та до того, щоб бути прогресивними.

Максим Буткевич: А чому виникли такі зміни? Що сталося, крім трагедії, через яку ми всі проходимо, але яка начебто не має прямого впливу на це?

Віктор Пилипенко: Прямого впливу немає, але є опосередкований, як і завжди.

На мою думку, причиною цього стало сформоване громадянське суспільство після Майдану, яке невтомно працювало саме в галузі просвіти. Як народовці колись, активісти та обʼєднання — розвинули свої компетенції, створили громадські організації, започаткували рухи. Кожен і кожна працювали у своїй ніші для того, щоб доносити інформацію. І це принесло свої результати.

Не можу не згадати і про спільноту ЛГБТ+ військових, яка утворилась під час війни.

Ми взяли на себе всі ризики. Хлопці та дівчата робили камінг-аути. Ми також заручилися підтримкою медіа — представники якого, я вважаю, наразі є найпрогресивнішим прошарком українського населення.

Нам завжди було дуже приємно і легко співпрацювати з медіа, заручатися їхньою підтримкою. Вони допомагали нам доносити українцям правди про права людини, про інклюзію. І це спрацювало, але доволі поступово.

Чи приймає армія ЛГБТІК+ військових?

Дар’я Бура: Наскільки консервативне військове суспільство? Там змінився рівень прийняття людей з ЛГБТІК+ спільноти?

Віктор Пилипенко: Змінився. Ми це відчуваємо — якщо говорити зі сторони нашої спільноти ЛГБТІК+ військових.

Нас приймають, коли ми відкриваємо свою другу ідентичність. Перша ідентичність захисників, а друга — ЛГБТІК+ людей.

Як виявилося, українці жили певними штучно створеними негативними міфами про ЛГБТІК+ спільноту. Дуже часто вони надходили з Росії — через серіали, різні комедійні тощо.

І водночас вони не мали в своєму оточенні жодного, наприклад, гея, який би їм відкрився. А коли військові почали робити камінг-аути та говорити про те, що захисники теж можуть належати до ЛГБТІК+ спільноти — навіть люди літнього віку сприймали нашу другу ідентичність. Спочатку вони сприймали нас як захисників з повагою та пошаною. Потім, коли ми говорили, що є геями та лесбійками тощо — це теж сприймалось.

Люди слухали наші пояснення, заперечення давніх міфів про гейпропаганду, дослухались до нашої логіки, аргументів і сприймали нас такими, які ми є.

У яких правах у ЛГБТІК+ людей найбільше дискримінації?

Віктор Пилипенко: Найболючіші точки — це незахищеність наших сімей. Як люди, які приймали та приймають участь у війні, ризикували та ризикують життям та здоров’ям — ми не маємо елементарного захисту наших коханих, а подекуди і дітей, яких виховують наші сім’ї. І це катастрофа.

Нещодавно на одному із ресурсів вийшла стаття про двох дівчат лесбійок. Одна з них воювала та належала до добровольчого білоруського корпусу. Вона загинула, на жаль. І вже посмертно камінг-аут замість неї зробила її дівчина.

Вона розповіла історію про те, як вони кохали одна одну, як бійчиня потрапила у реанімацію — її дівчина тоді навіть не змогла потрапити до неї як належне. Їй доводилося вигадувати, обходити якісь норми для того, щоб прийти до коханої людини у реанімацію.

В іншій парі хлопців військових — коли один із них отримав важкі поранення, то інший не зміг відпроситися у командирів бодай на один день, щоб приїхати у шпиталь до свого чоловіка.

Це все через відсутність одного елементарного закону про цивільні партнерства.

Цивільні партнерства дуже популярні серед гетеросексуальних пар у, наприклад, Нідерландах чи Франції. Це спрощений інструмент шлюбу, який уможливлює легалізацію стосунків у правовому полі.

Законопроєкт про цивільні партнерства існує. Він зареєстрований, пройшов ряд комітетів та навіть був підтриманий Міністерством оборони — тодішнім міністром Умєровим. Законопроєкт отримав офіційного листа підтримки, бо ми співпрацювали з Міністерством оборони. Калмикова також була включена повністю в цей процес. Вона розуміла, наскільки є незахищеною частина військових, що належить до ЛГБТІК+ спільноти.

Тому, вони видали цей лист і розблокували законопроєкт в одному з комітетів. Але, на жаль, законопроєкт 9103 був похований у фінальному комітеті правової політики.

Максим Буткевич: Чому?

Віктор Пилипенко: Лідером опозиції до цього законопроєкту є (ред. — Ігор Фріс). Наскільки я зрозумів — він гомофоб.

Я листувався із ним в соцмережах — намагався говорити та доносити те, що є ряд незахищених захисників та їхніх сімей. Людина просто ігнорувала це та продовжувала лити воду. І його логіки я зовсім не зрозумів.

Дар’я Бура: Які тепер кроки?

Віктор Пилипенко: Ми продовжуємо адвокатувати і цей законопроєкт, і концепт цивільних партнерств як такий та маємо певні стратегії.

Наскільки поширена гомофобія в українському війську?

Максим Буткевич: Наскільки поширеною є активна та демонстративна гомофобія у війську, особливо, коли мова йде про конкретного бійця чи бійчиню?

Віктор Пилипенко: Коли говорять про когось конкретного, то тут все дуже залежить від особистості бійця чи бійчині. Якщо людина, до того як викрили її гомосексуальність чи до самостійного камінг-ауту, встигла зав’язати дружні взаємини та показати себе як ефективного бійця чи бійчиню — то зазвичай її ідентичність сприймають. Це була і моя історія.

Але у нас у спільноті є випадки, коли навіть хороша людина та боєць, все одно може зіткнутися із особистою неприязню.

І тут виникають проблеми. Особливо вони можуть зростати, коли гомофобом виявиться командир.

У нас був випадок доброволиці, яка ще будучи чоловіком, прийшла в один із відомих добровольчих підрозділів, до речі, доволі праворадикальних ідеологій. Вона провоювала 10 років, дослужилась до капітана, почала робити трансперехід і прийняла образ жінки, а зараз готується до операції, щоб повністю завершити перехід. І вона продовжувала служити, але в зміненому образі. Її нормально сприймали побратими та посестри, навіть з інтересом, але вона стикнулася із трансфобним командиром, який підключив всі свої сили та зв’язки, щоб обмежити її доступ до державної таємниці. І він мав на те право, відповідно до нашого відсталого законодавства. Водночас списатись вона теж не могла повністю. І її почали пробувати «спихнути» в інший підрозділ, який виконував бойові завдання на іншій ділянці фронту, що збільшувало ризики втрати життя та здоров’я.

Максим Буткевич: А який стосунок має державна таємниця до гендерної ідентичності?

Віктор Пилипенко: Є МКХ-11, якщо не помиляюсь, який це забороняє.

Це міжнародна класифікація хвороб і, за її старою версією, трансгендерність входить в цю класифікацію і вважається «пересторогою» для отримання доступу до держтаємниці.

Дар’я Бура: Є таке в українському законодавстві, що представники ЛГБТІК+ спільноти не можуть служити через те, що це вважається «хворобою»?

Віктор Пилипенко: Із транслюдьми, так, є така проблема.

У нас досі побутує «Don’t ask, don’t tell». Тобто, поки транслюдина мовчить — до неї нормально ставляться. Як тільки вона починає про це заявляти чи про це дізнаються — підключаються всі трансфобні сили, які знають, що робити.

Це інший напрямок боротьби для модернізації українського законодавства. І там уже є певні зрушення. Цим здебільшого займаються громадські організації, що працюють із транслюдьми.

Максим Буткевич: Якщо говорити про лесбійок, геїв, бісексуальних людей — наскільки часто доводиться стикатися з випадками гомофобії в Силах оборони?

Віктор Пилипенко: Таке теж буває. Нещодавно вдалося захистити 19-річного бійця, який служив в НГУ, теж в одному цікавому праворадикальному підрозділі. Він не робив камінг-аут — все сталося випадково.

І його почали «позбуватися». Все супроводжувалося приниженнями і погрозами. Його довели до дуже поганого стану, він вимушено ліг до шпиталю та мав суїцидальні думки. Потім цей боєць перевівся в іншу бригаду Національної гвардії, де взводний командир абсолютно адекватно його сприйняв та сказав, що «тут не важлива твоя орієнтація, нам важливо як ти воюєш».

Він продовжував служити і дав інтерв’ю Deutsche Welle, де розповів про свій негативний та позитивний досвід вже у новій бригаді. На жаль, як тільки вийшов цей матеріал, командири знову почали застосовувати до нього гомофобію і, крім того, пресингували пресофіцера — його звинувачували у тому, що дозволив цьому інтерв’ю статися.

Тоді Діма звернувся до нашої організації, а ми звернулися до радниці з гендерних питань Генштабу Оксани Григор’євої. Вона, у свою чергу, підключила всі зв’язки в Національній гвардії. І таким чином ми захистили Дмитра. Йому зателефонував комбриг, сказав, що не знав усієї картини, та розібрався з цим. Тепер бійця не переводять у інший підрозділ.

Цю історію я не просто так розповів. Це типовий патерн того, як гомофобія працює в ЗСУ та НГУ.

Максим Буткевич: Гомофобія в Силах оборони це виняток чи правило, якщо мова йде про ставлення до конкретної людини?

Віктор Пилипенко: Оперувати тут будь-якими статистичними даними дуже важко, бо їх, по-суті, не існує. Є лише невеликі спроби.

Наша громадська організація нещодавно випустила соціологічне дослідження про ставлення українців до ЛГБТІК+ військових і звичайних військових до ЛГБТІК+ спільноти. І там доволі розбіжні дані.

Тут також ще треба дивитися на підрозділи. Адже в українській армії є такі, які, на жаль, порушують статути і вдаються до ідеології.

Жоден бойовий чи не бойовий підрозділ не має сповідувати ані жодної політики, ані жодної ідеології. Є присяга та конституція. Все інше — у вільний від службових обов’язків час.

Але бачимо, як деякі підрозділи, на жаль, дають альтернативну присягу, чого я не розумію.

Також є підрозділи, які інструменталізують гомофобію, щоб створювати певну картинку. І я вважаю це також негативною ознакою — це вбиває командний дух та породжує картинковість. Це селфі-солдатство, а не ефективність.

Я воював в АТО з 2014 по 2016 роки і також під час повномасштабного вторгнення із 2022 по 2024 роки. Я бачив дуже ефективних бійців, які були далекими від картинок.

Це були звичайні чоловіки або жінки, хлопці чи дівчата із невеликих сіл, містечок та з різними орієнтаціями. І вони робили подвиги.

От їх би я певною мірою підсвідчував та героїзував, розповідав би більше про їхні історії.

Як ЛГБТІК+ спільнота ставиться до того, що ворога нарочито називають «п*д*р»?

Віктор Пилипенко: У лінгвістиці є таке поняття — дистрибутивний зсув. Це коли, наприклад, певна вербальна реалія — слово — втрачає своє початкове значення та набуває нового. У цьому випадку ми бачимо як відбувається саме цей феномен.

А правильно це чи ні? Я вважаю, що зараз це не на часі, адже це настільки масштабно, і якщо зараз почати говорити, що це слово мало саме гомофобне первинне значення — ми не достукаємося ні до кого. Це буде неефективно.

Але я прихильник того, щоб прийшов час для обговорення цього.

Тут також йде сильна прив’язка до ворога. І ми, як ЛГБТІК+ спільнота, не зможемо апропріювати це слово, як це зробили в англомовних країнах. Ми не зможемо цього зробити зі словом «п*д*р», тому що ним називають наших ворогів.

І я би виступав за те, щоб відмовитися від цього слова, і вже після війни говорити про це, піднімати полеміку.

Тут також ще важливий юридичний аспект — коли приймуть законопроєкт 5488, який посилить відповідальність за злочини на ґрунті нетерпимості та включить сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність до переліку підстав, на яких здійснюються злочини на ґрунті ненависті, то кожен гомофоб зможе заховатися і сказати: «Я назвав його «п*д*р» не тому, що у нього така орієнтація, а тому, що я вважаю його негідником. Ми ж це слово уже змінили. Воно описує і ворогів, і негідників. Тому, я не гомофоб».

ЛГБТІК+ та доступ до лікування: проблеми

Віктор Пилипенко: Чоловік та дружина, можуть приймати певні рішення за свого партнера чи партнерку. В гейсім’ях ми позбавлені такої можливості.

Тобто, якщо, наприклад, хтось із ЛГБТІК+військових отримує серйозне поранення і потрібне рішення щодо певних медичних маніпуляцій тощо — його партнер позбавлений цього права. І це право отримують, зазвичай, батьки, які, наприклад, відмовилися від свого сина після камінг-ауту, і претендують на його майно, в якому жила пара, тощо. І такі випадки трапляються, на жаль.

Наскільки небезпечно бути ЛГБТІК+ в Україні?

Віктор Пилипенко: Все ще, на жаль, відбуваються напади. Є агресивні групи — в меншості — але вони активні.

Ми бачили Прайд. Величезна кількість поліції була залучена, щоб створити живий кордон між мітингом за рівні права та праворадикалами і екстремістами, які «зігували» та нищили імідж України на весь світ.

Журналістів на події було багато і це розлетілось по всьому світу. Я не розумію, чому СБУ досі цим не займається. Чому був кордон з поліцейських? Бо були погрози в мережі.

Таку ж ситуацію ми спостерігали і під час Прайд-заходів під МЗС.

На жаль, там був один ветеран, котрий зняв протез та почав лупцювати поліцейського, який стояв в кордоні, по голові, щоб пробитися до лесбійок і підлітків, які прийшли на Прайд-захід.

Агресивні групи людей, на жаль, існують. Їх дуже тригерять будь-які наші виступи та вимоги рівних прав.

Максим Буткевич: А в повсякденні як ?

Віктор Пилипенко: У повсякденні також трапляються напади.

Нещодавно трапився напад на трансгендерну особу. Напад скоїли двічі. Перший раз вона навіть примирилась з нападником, а потім він знову повернувся.

Я вважаю, що однією із причин такої поведінки може бути розкачування ненависті в різних Telegram-каналах. Тобто, штучне підштовхування людей на такі кроки.

Марші рівності: навіщо вони насправді?

Віктор Пилипенко: Є дуже багато інших мітингів, які відбуваються — за чіткі терміни служби, за звільнення полонених та підняття видимості цієї проблеми.

І ми — ЛГБТІК+ військові разом з спільнотою — виходимо на свій мітинг з вимогами надати нам рівні права, розблокувати закони.

Тобто, не говоримо про святкування, фестивалі — ми говоримо про мітинг із вимогами. Ми маємо один день на рік, коли плануємо такий захід, і він дуже корисно спрацьовує в плані підняття суспільної дискусії та видимості цих проблем.

ЛГБТІК+ людей, за різними соціологічними дослідженням, від 7% до 12% у будь-якому суспільстві. Тобто, ми не багатолюдна спільнота, але і союзники приходять нас підтримати.

Ми піднімаємо видимість наших проблем на мітингах і таким чином створюємо суспільний тиск та запит на те, щоб потрібні закони були проголосовані.

Чому камінг-аути важливі?

Максим Буткевич: Як виникла потреба створити окрему організацію ЛГБТІК+ військових?

Віктор Пилипенко: Я був одним із перших військових, хто зробив камінг-аут. Переді мною був Олег Копко. Він дав одне інтерв’ю, здається, для УП. І його настільки почали цькувати, що він просто заховався, перестав виходити на зв’язок, давати інтерв’ю тощо.

Що стало результатом — дуже швидко його інтерв’ю в українському суспільстві назвали фейком, а його нереальною людиною тощо.

І, коли я зробив камінг-аут — це також спричинило певний суспільний резонанс. Я просив усіх медійників, які брали інтерв’ю на цю тему, згадувати про мій заклик доєднуватися інших ЛГБТІК+ військових до секретних чатів нашої спільноти, створених мною.

Із 2018 року ми почали об’єднуватися, робити камінг-аути, підсвічувати їх, щоб змінити суспільне ставлення до нас. Наразі нас більше 600 людей в активній спільноті нашої організації. Це виключно військові і ветерани.

Гомофобія і релігія

Віктор Пилипенко: Згадайте кліп Христини Соловій і Сергія Жадана.

Абсолютно невинний кліп, знятий в церкві. Водночас лесбійський поцілунок з нього знятий був не там — він просто потрапив до цього кліпу.

Однак жертвою став парох цієї львівської церкви. Його перевели на інше місце, куди він не хотів. Тобто, знищили свого ж, а він навіть не знав, що цей поцілунок мав би бути в кліпі.

Можемо уявити наскільки структура, здавалося б, дуже прогресивної греко-католицької церкви злякалася бути поєднаною з невинним поцілунком двох дорослих людей.

Тому, це величезна проблема. Є багато вірян в ЛГБТІК+ спільноті — і вони зазвичай приховують свою ідентичність.

Я теж був вірянином та відвідував церкву і для мене це спричинило величезну травму. Коли я про себе почав дізнаватися більше, що я гомосексуал, та поступово приймати себе — це вступало в різкий конфлікт із моєю релігійністю, із тим, що говорила церква. Я навіть сповідався, що я содоміт, і мені давали читати молитви, щоб «вилікуватися».

Чи готова Україна до рівних прав?

Дар’я Бура: Чи готове українське суспільство до широкої розмови про рівність в контексті ЛГБТІК+ спільноти?

Віктор Пилипенко: Усі ці роки ми цим і займаємося. Суспільство завжди готове. Воно має бути завжди готовим. Ми воюємо за вільну країну та повинні не боятись піднімати будь-які теми і обговорювати їх у культурному полі без насильства. І, звісно, обговорювати таким чином, щоб не порушувати законодавство.

Я вважаю, що ми воюємо за вільну Україну, де можна обговорювати все і доходити до певних істин.

Суспільство — не інфантили чи збіговисько дітей, за яких треба думати. Суспільство вже давно готове думати, виносити певні судження та обговорювати.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження». 

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі