«Депортують саму ідентичність»: як Росія викрадає українських дітей

Як і куди окупанти вивозять українських дітей

Максим Буткевич: Коли ми говоримо про викрадення Росією дітей — про що насамперед ідеться? Які найпоширеніші способи використовують окупанти, аби вивезти дітей? Це переважно вихованці закладів інституційного догляду (дитячих будинків тощо), чи ті, кого силоміць забрали у батьків, чи діти, чиї батьки загинули?

Катерина Рашевська: Зазвичай ми розпочинаємо з цифр. На сьогодні Міністерство юстиції зафіксувало 20 610 випадків протиправної депортації та примусового переміщення. Вочевидь, це не кінцева цифра — вона динамічна і змінюється протягом останніх пів року.

Наприклад, на початку йшлося про 19 570 осіб, згодом — про 20 570, а сьогодні ми вийшли вже на 20 610.

Це свідчить про два паралельні процеси. По-перше, ми доідентифіковуємо тих, кого росіяни викрали починаючи з 2022 року. По-друге, Росія продовжує викрадати українських дітей і зараз.

Зовсім нещодавно був резонансний випадок із дівчинкою з Костянтинівки, яку росіяни фактично примусово перемістили до Шахтарська на ТОТ Донеччини. Сьогодні її готують до усиновлення в родину російського військового.

Депортація триває, і це лише один із сценаріїв: коли під час окупації території росіяни, прикриваючись «гуманітарною евакуацією», міркуваннями безпеки чи «порятунком життів», вивозять цих дітей.

Більше про сценарії окупантів:

• «Оздоровлення»: вивезення до таборів перевиховання на так звану реабілітацію. Ідеться про щонайменше 175 установ на території України, РФ та Білорусі, а один такий табір розташований навіть у Північній Кореї.
• Медична «реабілітація»: вивезення дітей під приводом надання медичної допомоги на початку повномасштабного вторгнення.
• Розлучення під час фільтрації: коли дітей відокремлюють від батьків на пропускних пунктах.
• Убивство батьків в евакуаційних коридорах: зафіксовано низку випадків, коли росіяни обстрілювали цивільні автомобілі, а дітей вивозили до Білорусі (як у випадку з Київщиною та Чернігівщиною) або до РФ.
• Прикриття евакуацією: вивезення дітей під час відступу чи окупації нових територій.

Фактично схеми, які подаються під соусом евакуації, оздоровлення, медичного втручання чи безпеки, — це інструменти для викрадення та привласнення українських дітей. А далі їх перемелюють через м’ясорубку індоктринації. Вони депортують не лише дітей — депортують саму їхню ідентичність.

Скільки українських дітей насправді вивезла Росія

Дарʼя Бура: Хочу повернутися до цифри у 20 610 викрадених дітей. Чи це остаточна кількість верифікованих випадків, чи реальна цифра більша, оскільки про когось ми можемо не знати?

Катерина Рашевська: Росіяни ще на початку повномасштабного вторгнення заявляли про понад 730 тисяч, а в деяких джерелах — навіть про 744 тисячі українських дітей, які перетнули кордон РФ.

Важливо зважати на контекст: тоді росіяни стверджували, що переважна більшість із них виїхали разом із «законними представниками». Проте під цим терміном окупанти розуміли фактично будь-яку повнолітню особу. За українським законодавством такі люди не мали права вирішувати долю дітей: давати згоду на зміну громадянства, передачу в російські родини або діяти в їхніх найкращих інтересах (як-от директори інтернатів).

До речі, із цих 20 610 зафіксованих випадків понад 4 700 — це вихованці закладів інституційного догляду. Загалом ми маємо абсолютно різні категорії дітей.

Цифра 20 610 — не остаточна. Міністерство юстиції України разом із робочою групою, куди входять урядові та неурядові організації, продовжує роботу зі збору та верифікації даних.

Водночас нам потрібно вдосконалювати механізми пошуку (трейсингу), ідентифікації та категоризації даних. Чому це важливо? Бо від цього залежать дії із повернення. Одна ситуація: дитина потрапила до табору перевиховання, але згодом повернулася до батьків в окупації.

Зовсім інший рівень терміновості: дитина викрадена з сиротинця ще на початку війни, переоформлена за російськими документами й внесена до баз РФ. Її потрібно повертати негайно, адже росіяни можуть змінити їй персональні дані й вивезти за тисячі кілометрів — тоді ми її більше не знайдемо.

Я ще раз підкреслюю, це не якась пріоритизація. Це не питання юридичної кваліфікації, бо протиправна депортація може бути і в випадку вивезення дитини до табору перевиховання. Збір і категоризація відомостей потрібні насамперед для того, аби розуміти, як діяти швидко й ефективно для порятунку у кожному випадку.

Як змінилися методи викрадення Росією дітей

Дарʼя Бура: Наскільки змінилися методи, якими Росія вивозить українських дітей, порівняно з 2022 роком?

Катерина Рашевська: Методи окупантів адаптуються до ситуації на полі бою.

Коли лінія фронту стабілізується й територія залишається під тривалою окупацією, Росія повертається до так званого «кримського сценарію». Це стосується вихованців сиротинців або дітей, які втрачають батьків уже під час окупації — адже цивільні помирають або стають жертвами російських обстрілів і дронів.

Ці процеси не зупиняються й після встановлення окупаційного контролю. Далі дитину вносять до російських баз даних дітей, позбавлених батьківського піклування. Це закінчується або її переміщенням до сиротинця в РФ, або (що трапляється найчастіше) усиновленням чи встановленням протиправної опіки російськими громадянами. Цей сценарій є перманентним.

Натомість коли Росія просувається вперед і лінія фронту наближається до нових населених пунктів, а об’єктивні можливості для української евакуації втрачено, окупанти знову вдаються до методів початку 2022 року. Вони викрадають дітей просто під приводом «порятунку» та «евакуації».

Механізми та проблеми повернення вивезених Росією дітей

Максим Буткевич: Неминуче питання — про механізми повернення вивезених дітей. Чи існують вони? Якими наразі є можливості повернення дітей?

Катерина Рашевська: На сьогодні вдалося повернути 2 383 дитини з-під контролю Російської Федерації. Це і ті діти, які постраждали від протиправної депортації та примусового переміщення, і ті, які опинилися в окупації. Якщо порівнювати цю цифру з озвученими раніше даними (а я назву ще 1 600 000 українських дітей, які перебувають в окупації), то це справді мізерний показник. І ми розуміємо, що єдиний надійний шлях повернути всіх дітей в Україну — це деокупувати українські території. На цьому слід наголосити.

Але якщо ми розмірковуємо про те, що можна робити тут і зараз і чи існують механізми повернення — єдиного юридичного й прозорого механізму на сьогодні не існує. Те, що вдалося розбудувати, — це досить успішне державно-приватне партнерство, де українські неурядові організації (як-от «Українська мережа за права дитини», Save Ukraine, Humanity, Helping to Leave та інші) допомагають нашим дітям і молодим людям у розробці плану втечі з-під російського контролю — чи то з території РФ, чи з окупованих регіонів. Більшість випадків на сьогодні — саме такі.

Ситуацій, коли батьки шукають дитину й намагаються возз’єднатися, зараз менше, оскільки сценарії із затриманням дітей у таборах перевиховання вже вдалося майже закрити, і цих дітей возз’єднали з родинами. Сім’ї, які важко возз’єднати, — це або родини українських військових, або родини цивільних затриманих. Для того, щоб повернути таку дитину, не уникнути повернення її законного представника. А це надзвичайно важко, зважаючи на те, що немає не те що механізму, а навіть логіки повернення цивільних заручників з-під російського контролю.

Ми маємо посередництво держав та окремих осіб. Раніше це був Ватикан, Катар, Меланія Трамп як перша леді США, а Південна Африка висловлювала готовність допомагати. Що ми маємо на сьогодні? З Ватиканом триває багато зустрічей — і на рівні Уповноваженого ВР з прав людини, і на рівні президента, тобто певні процеси йдуть і повернення дітей там обговорюється. Що стосується Катару, то процеси дещо призупинилися — обидві сторони припинили згадувати його в контексті повернень, хоча на рахунку Катару станом на зараз 83 дитини, возз’єднані з родинами в Україні. Ще 26 дітей повернули за допомогою Меланії Трамп. Все інше — це державно-приватне партнерство. Тому ми розуміємо: без применшення ролі посередників (адже в деяких кейсах без них було б просто неможливо врятувати життя дитини), так добре, як ми самі, наших дітей ніхто не поверне.

Я дуже добре пригадую кейс Богдана Єрмохіна. Якби тоді не втрутився Ватикан (хтось згадує й посередництво Катару) і якби навколо цього не було такої медійної історії, важко сказати, що було б із Богданом. Адже в нього було дві невдалі спроби втечі, його змушували говорити на російських пропагандистських каналах, ніби «злі українці» намагаються його викрасти. Саме медіатизація в цьому випадку спрацювала позитивно, хоча ми й не можемо екстраполювати цей кейс на загальну практику.

Ми боремося за те, щоб з’явився єдиний зрозумілий механізм. Резолюція Генасамблеї ООН про повернення українських дітей, ухвалена 3 грудня минулого року 91 державою, є яскравим тому прикладом. Зусилля Міжнародної коаліції за повернення українських дітей (яка на сьогодні насправді об’єднує вже 50 членів) також спрямовані на допомогу Україні.

Але є одне «але»: ми не повинні потрапляти в логічну пастку, ніби більше грошей, більше стурбованості в політичних заявах чи більше конференцій допоможуть повернути більше дітей. Те, що справді зможе посприяти, — це економічний і політичний тиск на РФ: жорсткі санкції, потенційне визнання державою-терористом (про що багато говорять, але ніяк не зроблять), політична ізоляція та перспектива виконання ордерів на арешт від Міжнародного кримінального суду. Хоча, якщо бути відвертими, зараз через величезну кризу всередині МКС говорити про те, що ці ордери стали вирішальним чинником, наразі не доводиться.

Чи мають вплив ордери МКС та які юридичні важелі є проти Росії

Дарʼя Бура: Міжнародний кримінальний суд уже видав ордери на арешт Путіна та Марії Львової-Бєлової. Чи має це практичний вплив на повернення дітей? Які ще юридичні механізми можуть змусити Росію виконувати свої міжнародні зобов’язання?

Катерина Рашевська: Що стосується значення ордерів на арешт, я все-таки наполягаю на тому, що воно було. У Російській Федерації відбувалися броунівські рухи: ухвалення різного роду нормативно-правових актів, створення міжвідомчих груп, які допомагали б возз’єднувати так званих «евакуйованих» дітей із родинами. Була навіть певна пауза в комунікації протягом кількох днів, коли вони намагалися якось уніфікувати наратив — як саме пояснювати власному населенню, що відбулося і що тепер змінюється. Динаміка повернень після видачі ордерів на арешт активізувалася, і ми не можемо нівелювати цей факт. Так, вони не повернули відразу всіх викрадених дітей, але чи загалом це було можливо?

У мене є Google-документ, куди я записую, куди Путін не поїхав у зв’язку з ордерами на арешт. Адже зазвичай ми концентруємося лише на Таджикистані та Монголії, куди він усе-таки з’їздив — хоча це держави-учасниці Міжнародного кримінального суду, які порушили свої зобов’язання.

Сполучені Штати Америки не є стороною Римського статуту, і ми знаємо, що відбувається навколо МКС сьогодні. Тут радше питання дотримання ними зобов’язань за Женевською конвенцією. Адже протиправна депортація та примусове переміщення — це серйозне порушення Четвертої Женевської конвенції, а США є її стороною. Вони мають потужне внутрішнє законодавство щодо переслідування й покарання за воєнні злочини на основі принципу універсальної юрисдикції. Чи могли вони затримати Путіна? Теоретично могли. Проте чи знайдеться в їхніх юристів обґрунтування, чому вони цього не зробили? Як юристка можу вам упевнено сказати — знайдеться.

Але й інші держави (не лише в контексті України) дуже довго пиляли гілку, на якій сиділи, аби зменшити авторитет Міжнародного кримінального суду. Урешті-решт за 28 років діяльності цієї інституції (день народження святкували 17 липня) це, напевно, найгірший етап у її історії, і незрозуміло, що буде далі.

Аби не виглядало так, ніби ми не стежимо й не розуміємо, що це за інстанція: 15 вироків за 28 років та 218 євро компенсації для потерпілих через Трастовий фонд МКС — це, напевно, не дуже вражає. Проте важко не погодитися з тим, що Міжнародний кримінальний суд є одним із найвизначніших досягнень розвитку людства на цей момент. Це усвідомлення того, що деякі порушення сягають такого рівня жорстокості, що загрожують миру та безпеці всього світу. На жаль, зараз був зроблений вагомий крок назад, підриваючий авторитет цієї інстанції.

Хто відповідатиме за депортацію українських дітей

Максим Буткевич: Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна та Марії Львової-Бєлової саме через викрадення українських дітей. Чи є бодай якась перспектива притягнення винних до відповідальності — через МКС чи за допомогою інших механізмів, — і наскільки адекватною є участь у цьому наших закордонних партнерів?

Катерина Рашевська: Буквально нещодавно у Києві, у Міністерстві закордонних справ, відбулася велика зустріч Міжнародної коаліції за повернення українських дітей, у якій я брала активну участь. Одним із векторів діяльності коаліції є забезпечення невідворотності покарання.

Якби всі 50 членів коаліції (з яких 47 — це держави) взялися за імплементацію принципу універсальної юрисдикції, ми мали б зовсім іншу картину. Адже протиправна депортація та примусове переміщення фігурують у більшості кримінальних кодексів цих країн — як загальний або як окремо поіменований склад злочину. Зважаючи на те, скільки дітей після повернення з-під російського контролю виїхали до ЄС разом зі своїми законними представниками, можна було б розбудувати величезну кількість кейсів для тиску на РФ та російських злочинців. Зараз вони вже фактично ув’язнені у власній країні без можливості виїзду, але цього недостатньо.

Нам потрібно чітко демонструвати, що документування чимось завершується. Документування без відповідальності — це як будинок без даху: десь сховатися можна, але все протікає і відчуття безпеки немає. Накопичення справ без конкретних підозр і без сильних вироків, які вистоять, зокрема, у Європейському суді з прав людини, — це марна справа. Це не задовольняє запит на справедливість у постраждалих дітей та їхніх батьків.

Тому максимально важливо підтримувати національні органи розслідування, зокрема в їхніх зусиллях кваліфікувати ці дії додатково як злочин проти людяності. Нам важливо працювати не на кількість, а на якість. Є люди, які розробляли цю політику, і є ті, хто забезпечував її впровадження. Це наші першочергові цілі у переліку відповідальних осіб.

Я пишаюся нашою державою: на сьогодні ми маємо вже 26 повідомлень про підозру щодо протиправної депортації та примусового переміщення. Це близько тисячі дітей, які фігурують у провадженнях у статусі потерпілих. Також є справи на рівні МКС. Крім того, близько 312 осіб перебувають під санкціями в ЄС, Україні, Великій Британії, США та Японії (ще за попередньої адміністрації) за цей воєнний злочин.

Тобто робота йде. Можливо, хотілося б більших цифр, але я повторюся: вкрай важливо зупинити саму машину депортації. А це робиться не шляхом переслідування дрібних гвинтиків, а шляхом зупинки самого двигуна — тобто притягненням до відповідальності тих людей, які малюють і розбудовують цю політику.

Як Україна дбає про повернутих дітей

Максим Буткевич: Що відбувається з дітьми, яких вдається повернути? Якщо найближчі родичі відсутні або залишилися на окупованих територіях, чи має держава змогу попіклуватися про них?

Дарʼя Бура: І я додам до цього запитання: чи наша держава вміє працювати з дітьми, яких Росія вже спробувала перевиховати на свій лад? З ними ж, напевно, потрібні особливі підходи?

Катерина Рашевська: За ці роки Україна створила досить непогану систему підтримки дітей та молоді віком до 23 років, які повертаються з-під російського контролю. Це охоплює як одноразову грошову виплату у розмірі 50 000 гривень, так і три пакети реінтеграційних послуг: короткострокові, середньострокові та довгострокові. Усе це було б абсолютно неможливо без неурядових організацій, які безпосередньо надають соціальні послуги, а також без міжнародних донорів та країн-партнерів із коаліції, які інвестують у ці зусилля.

Проте ви порушили набагато складнішу проблему. Дитина чи молода людина, яка зазнала індоктринації, мілітаризації та деструктивного психологічного впливу, потребує адекватних механізмів адаптації. Дзеркальна «контріндоктринація» тут не працює.

Нам потрібно далі розбудовувати методики роботи: вони мають базуватися на наукових дослідженнях (evidence-based), аби розуміти, що саме допомагає в психосоціальній адаптації, а що зазнає поразки. Також слід масштабувати наявний досвід, адже кожна неурядова організація має власні підходи. Обмін вивченими уроками та інвестиції в державну систему — критично важливі.

Неможливо забезпечувати весь необхідний обсяг підтримки виключно зусиллями громадського сектору. Поточна система працює для 2 383 вже повернутих дітей, але коли ми повертатимемо щонайменше 20 610 ідентифікованих викрадених дітей, цього буде занадто мало. Тому ми мусимо всебічно підтримувати й розвивати спроможність держави в цьому напрямку.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі