Жінки у ЗСУ: Леся Ганжа про досвід служби та готовність армії до жіночої мобілізації

Немілітарне минуле, перші дні вторгнення та шлях до ЗСУ: історія Лесі Ганжі

Максим Буткевич: Лесю, ти військовослужбовиця з 2022 року. Пам’ятаю, коли я сам приєднався до Сил оборони, то стежив за твоїми діяннями: спочатку це було самовіддане волонтерство упродовж короткого часу, а потім — служба в армії.

Розкажи, будь ласка, як так сталося, що ти — цивільна людина — опинилася в Силах оборони і відтоді воюєш?

Леся Ганжа: У війську я з 15 березня 2022 року. Коли мені кажуть: «Ти від самого початку», я відповідаю: «Ні, не від самого початку, адже 24 лютого мене до армії не взяли». Тоді були страшенно великі черги. Я постояла у військкоматі, де одразу повідомили: у кого немає військового квитка — можете йти додому. У ТрО дозволили почекати в черзі, але зрештою більшості довелося розійтися.

Я завжди жартую, що потрапила до ЗСУ «по блату» — через знайомого. Він написав, що в 130-му батальйоні територіальної оборони Солом’янського району Києва буде донабір, і запропонував прийти. Там я вистояла шість годин у черзі та пройшла ВЛК, яка полягала в єдиному запитанні: «Скарги є? Скарг немає».

Максим Буткевич: У тебе було ВЛК? У мене ВЛК взагалі не було.

Леся Ганжа: У нас сиділа терапевтка: підходиш до неї, відповідаєш, що скарг немає, вона ставить «плюсик» — і все, можна служити. Так само була психологиня — імовірно, для того, щоб не пропускати людей із зовсім явними психічними захворюваннями. Вона поставила мені три «плюсики».

Тож я пройшла ВЛК, можна сказати, миттєво. Коли зараз люди скаржаться на проблеми з військово-лікарськими комісіями, я згадую, як «потужно» це працювало на самому початку.

Як це — бути жінкою в українському війську під час великої війни?

Максим Буткевич: Понад чотири роки ти перебуваєш у Силах оборони на різних посадах і напрямках, виконуючи різноманітні завдання. Донедавна ти працювала операторкою дронів. Окрім того, що ти доброволець, ти — жінка у війську. Наскільки цей досвід був для тебе несподіваним? Як це — бути жінкою в українському війську під час великої війни?

Леся Ганжа: Тут декілька питань. Чи сподівалася я побачити те, що побачила? Звісно, ні. Щодо того, як це — бути жінкою у війську, ситуація суттєво змінювалася з часом.

У 2022 році ставлення до жінок було зовсім іншим, ніж зараз. У моїй роті тоді було лише три жінки: одна — лікарка з високим авторитетом, і дві піхотинки. Лікарка та моя посестра прийшли до підрозділу ТрО разом зі своїми чоловіками. І була я — жінка віком близько 50 років, на яку побратими дивилися з подивом: «Що вона тут робить?».

Це стало для мене серйозним викликом. Я розуміла, що мені потрібно знайти власну «суперсилу». Піхота вимагає надзвичайних фізичних навантажень, які під силу далеко не кожній жінці. У нас були різні ситуації.

Коли під кінець 2023 року я здобула фах і всі побачили мої навички, ставлення почало змінюватися. Проте шлях на передову мені довелося буквальному сенсі «прогризати по міліметру», долаючи початкову недовіру та упередження через вік.

У мене була посестра, яка з 2022 року пішла з чоловіком у київське ТрО, вони там два роки воювали. Потім вона закінчує курси FPV, приїжджає, хоче літати, а їй кажуть: «Ні, Валькірій у нас не буде. Ти діловод — іди займайся паперами». Вона каже: «Я й діловод, я все робитиму, тільки пустіть мене літати!». А їй більше 40 років. І в підсумку вона просиділа в цій бригаді рік. Я теж там була, але швидко зрозуміла, що з таким командиром мене на бойові не випустять, і перевелася в інший підрозділ. Зрозуміла, що на FPV мене не пускають, то пішла на «Мавіки» й одразу почала літати. А вона дуже хотіла саме на FPV, намагалася дотискати це питання, і зрештою звільнилася за сімейними обставинами.

Зараз дівчата приходять у військо і вже за кілька днів працюють у бойових розрахунках. Ситуація спростилася, і головна причина цього — гострий дефіцит людей.

Максим Буткевич: А те, що жінок у Силах оборони стало більше, вплинуло на ставлення? Кількість переходить у якість?

Леся Ганжа: Якщо говорити на прикладі, який би я не масштабувала — мого підрозділу — виник певний парадокс. Раніше цей складний шлях долали переважно жінки з дуже сильним характером, виборюючи кожну можливість працювати. Зараз доступ став легшим, і деякі дівчата після кількох виходів можуть відмовитися від завдань через побутові причини. Для мене особисто переведення на тилову посаду після 4,5 років на війні є болючим кроком. Ті, кому можливість виходити на бойові давалася одразу й легко, менше це цінують, на мою думку.

Чи однаково чоловіки й жінки здобувають авторитет у війську?

Максим Буткевич: Чи складніше вибудовувати репутацію у війську для жінок, ніж для чоловіків? Чи головне — це те, що ти робиш, і відповідно до цього до тебе й ставитимуться?

Дарʼя Бура: Хочу доповнити. Про це багато років говорять представниці Жіночого ветеранського руху: жінкам у війську потрібно не просто показати себе як фахівчинь, а ще й здобути повагу в чоловічому колективі.

Леся Ганжа: Шлях до поваги справді дуже важкий, авторитет потрібно заслуговувати. Але мені здається, що це загальна особливість чоловічих колективів. До війська я мала досвід роботи в жіночих колективах, де входження відбувається інакше — через відверті розмови та обмін думками. У чоловічих же превалює дія: покажи, що ти можеш, не треба зайвих слів.

Дарʼя Бура: Тобто це однаково стосується і хлопців, і дівчат?

Леся Ганжа: За моїми спостереженнями, саме так.

Чи змінилася ситуація із жіночим спорядженням в армії від початку повномасштабного вторгнення?

Максим Буткевич: Пам’ятаю, що в перші місяці повномасштабного вторгнення часто виникала дуже базова та очевидна практична проблема — із жіночим спорядженням та військовим одягом. Чи було це проблемою і чи змінилося щось у цьому плані зараз?

Леся Ганжа: Тоді була загальна проблема зі спорядженням — зі складів і військторгів змітали геть усе. Коли я дивлюся фотографії з Ірпеня (наш підрозділ ТрО одразу кинули туди, ми охороняли міст між Бучею та Ірпенем), то розумію, що виглядали ми доволі кумедно. На мені були якісь мілітарі-штани дочки, зелена куртка, на яку я обмінялася, і майже велосипедні рукавички. Це мало дуже різношерстий вигляд.

Згодом ситуація із забезпеченням дещо покращилася, але за увесь час у війську мені жодного разу так і не видали саме жіночих речей. Такої опції від держави просто не було.

Багато людей запитували мене: «Уже є жіноча білизна, можна ми тобі надішлемо?». Я погоджувалася, але централізовано вона до мене так і не дійшла.

Не враховуючи, звісно, допомоги від Жіночого ветеранського руху VETERANKA — але це була волонтерська сестринська підтримка, а не системне забезпечення від ЗСУ.

Як правильно цивільним спілкуватися з ветеранами та людьми після полону?

Максим Буткевич: Коли мене звільнили з полону і я повернувся до вільнішого життя, то помітив, що деякі мої цивільні знайомі просто не знають, як зі мною спілкуватися. Я бачив цей страх: людина щиро рада бачити, але не розуміє, що можна запитувати, а чого зачіпати не варто. Чи є якісь базові комунікативні поради для цивільних у таких ситуаціях?

Леся Ганжа: Тут варто говорити й про різницю між досвідом цивільних і військових, а також про прірву між тими, хто пройшов полон, і тими, кого ця доля оминула. Це кардинально різні досвіди. Головне, що ми мусимо робити — це поважати досвід одне одного.

Дарʼя Бура: Зараз надзвичайно актуальним стає травмочутливе спілкування. Психологи наголошують: уміння поважати досвід іншого — незалежно від того, чи знаєш ти всі деталі — це одна з основ, які дозволять нам залишатися об’єднаним суспільством.

Леся Ганжа: У суспільствах із високою чутливістю до комунікації головне правило — не сказати чогось зайвого людині, про яку ти нічого не знаєш. А ми зараз дуже мало знаємо одне про одного. Якщо не впевнений — краще промовчати, адже доля співрозмовника може виявитися набагато драматичнішою за твою власну.

Дарʼя Бура: На людях справді не написано, хто з яким досвідом чи психологічним станом переді мною: цивільні, ветерани, родини полонених чи безвісти зниклих.

Леся Ганжа: Навіть статус військового буває різним. Є й такі, хто щороку отримує чергові звання, не виходячи з кабінетів у Києві. Наша відмінність — не в погонах чи статусах, а в реальному наповненні цього. А щоб це збагнути, потрібно копати набагато глибше.

Леся Ганжа про переведення з фронту на тилову посаду

Максим Буткевич: Повертаючись до твого переведення з фронту на тилову посаду: ти продовжуєш служити, але вже не як операторка дронів, а у військових комунікаціях. Ти згадувала про фізичні навантаження, але чи була якась остання крапля, після якої ти вирішила переводитися? Чи це було накопичувальним ефектом?

Леся Ганжа: Як військовослужбовиця я намагатимуся формулювати думку дуже дипломатично. Зі зміною людей в армії суттєво змінилися й підходи до управління ними. Останнім часом навіть у нашій бригаді з’явилося те, що я називаю армійськими «затягами». Існує думка: першого року ми воювали на ентузіазмі, далі — на якомусь іншому настрої, а зараз вирішальною є лише дисципліна. Проте для мене такий підхід виявився чужим.

Фізичною підготовкою я займаюся самостійно у комфортному, хоч і виснажливому режимі. Полігони, тактична медицина — усе це необхідні речі, але інколи їх стає забагато. Коли ж до цього додаються ще й обов’язкові лекції про дисципліну та репутацію, у певний момент це стає надмірним. На власне життя зовсім не залишається часу.

На аргумент «ти ж в армії» виникає запитання: я тут уже 4,5 роки, коли ж жити? Минулого року в дні відпочинку я ще мала змогу приділяти увагу дитині чи зустрітися з друзями, які приїздили в гості. Але в певний момент це стало неможливим — усе різко змінилося.

Жіноча мобілізація: чи готове до неї українське військо?

Максим Буткевич: Повертаючись до теми мобілізації: останнім часом обговорюють можливість залучення жінок. Яка твоя думка щодо цього?

Леся Ганжа: Мені здається, варто залишити добровільний принцип, як є зараз. Наразі підрозділи не зовсім готові системно приймати жінок, а жінки — масово йти до війська.

Максим Буткевич: Але системно працювати над залученням доброволиць має сенс?

Леся Ганжа: Узагалі потрібно працювати над тим, щоб у війську ставало більше добровольців — як чоловіків, так і жінок. Якщо ми зараз втратимо цей добровольчий дух, то просто програємо війну.

Тил і фронт: чи можна порівнювати досвід життя під час війни?

Максим Буткевич: Ти повернулася з лінії бойового зіткнення в тил. Наскільки це дискомфортно? І як ти сприймаєш закиди про те, що тилові міста живуть так, ніби війни немає, намагаючись її не помічати?

Леся Ганжа: Тил і фронт справді відчуваються по-різному. Щобільше, цивільні іноді вдаються до перебільшень, стверджуючи: «У нас тут теж фронт, теж гинуть люди, так само важко і лунають тривоги». Це справді так, і я в жодному разі не хочу знецінювати цей досвід. Але між життям у Києві та набагато східніше — у тому ж Харкові й далі до переднього краю — різниця колосальна.

Люди мусять це усвідомлювати. Цей контраст є: у Києві набагато безпечніше і спокійніше, ніж у будь-якому регіоні ближче до сходу.

Жінки у Силах оборони: чи стає їхня присутність нормою?

Максим Буткевич: До повномасштабного вторгнення у фокусі твоєї уваги були питання гендерної рівності, прав жінок та їхньої паритетної участі в політичних процесах. Як тобі здається, те, що в Силах оборони стає дедалі більше жінок і це вже не сприймається так, як чотири роки тому, змінює щось у нашому суспільстві? Чи з’являється більше поваги до жінок і розуміння рівності прав?

Леся Ганжа: Я солдат, а досвід солдата дуже практичний. Я не володію статистикою, відсотками чи узагальненнями. Я бачу конкретні речі: є жінки, яких поважають, а є ті, яких ні.

Максим Буткевич: А якщо говорити просто за загальними настроями та спостереженнями?

Леся Ганжа: Дівчат у війську вже не бояться. Зараз, коли йдеш на свою позицію через інші рубежі — від артилерії до розрахунків важких бомберів, FPV-дронів та РЕБ, — майже в кожному екіпажі трапляється хоча б одна жінка. У артилерії я жінок поки не бачила, але в інших підрозділах це вже нормоване явище. Раніше такого не було.

Патронат у війську: як змінилася система супроводу бійців та їхніх родин?

Максим Буткевич: Зараз ти займаєшся патронатом — супроводом і піклуванням про бійців, бійчинь та їхні родини, зокрема рідних безвісти зниклих і полонених. Наскільки ця система змінилася за роки повномасштабної війни? Чи це залежить винятково від конкретного підрозділу?

Леся Ганжа: Це справді залежить від підрозділу, адже є частини із потужною патронатною службою, яка офіційно називається службою супроводу. Усі вони створювалися за єдиним зразком — патронатної служби 3-го армійського корпусу. Раніше вона називалася «Янголи Азову», згодом — «Янголи Трійки», а зараз — просто «Янголи».

Фактично цю концепцію розробила Олена Толкачова («Гайка»). Супроводом поранених ця структура займалася ще з 2014 року. По суті, це був напівволонтерський рух, покликаний постійно вести своїх поранених і стежити, щоб вони отримували все належне за законом.

У 2022 році масштаби стали зовсім іншими порівняно з періодом АТО/ООС. Тепер це не просто група дівчат, а потужна служба, що охоплює цивільно-військове співробітництво та ветеранські напрями. Це велика команда фахівців, які опікуються бійцями від моменту зазнання поранення на полі бою: дані одразу надходять до патронатної служби, і поранений отримує особистого медичного куратора.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі