Ганна Шерман/Фото: Facebook
«Антиквар» — це київське видавництво, яке створює однойменний друкований журнал про мистецтво та колекціонування, видає спеціалізовані книги.
Єлизавета Цареградська: Якщо зібрати увесь ваш досвід у видавництві, а це 16 років, що б ви виокремили, як запоруку життя вашої справи попри усе упродовж цих років?
Ганна Шерман: За цей час було багато викликів, однак такого, як зараз, не було. Виклики йшли по наростанню напруження і випробувань. Наші можливості, як команди, мої можливості, як менеджерки, людини, насправді з досвідом збільшуються.
Як це не дивно прозвучить, сьогодні непрості часи для нашого видавництва, як і для усієї країни, але не найважчі. Це через набутий досвід, впевненість у справжній необхідності для нас самих того, що ми робимо.
Єлизавета Цареградська: Чи є зараз попит на українську культуру? Вона завжди була на стадії виживання. Зараз ніби відійшли від того, що «культура не на часі», «культурний контент не на часі».
Ганна Шерман: Актуальність культури, культурного контенту для медійного простору — це завжди нагальна тема для мене. Це той парадокс, у якому наше суспільство, медіапростір і культура перебувають увесь час. Я опинилася у культурно-інформаційному просторі усередині 80-х років минулого століття. тоді почала писати перші матеріали до радянських українських видань, наприклад газета «Молода гвардія», «Культура і життя». За ці усі роки, десятиліття, глобальні зміни, цей парадокс зберігся. Український медіапростір відштовхує від себе, зневажає культурний контент, як такий, що нічого не приносить. Це найбільша вада української суспільно-політичної конструкції. Подолавши цей парадокс, досягнувши гармонії та конструктиву у стосунках медіа з культурою, ми зможемо отримати процвітання, мир, злагоду та усі гаразди, про які мріємо сьогодні.
Єлизавета Цареградська: З повномасштабним вторгненням, чи можливо у вас інший відлік часу, здається українська культура, попри те, що постійно обговорюється, що це дуже обмежена бульбашка, це «свої для своїх», такою вже точно не є. Ви це помічаєте у своїй роботі та «Антикварі»?
Ганна Шерман: Я це спостерігаю. Бо насправді у структурі взаємин культурного контенту із загальним інформаційним медіапростором нічого не змінилося. Але з’явилася упевненість діячів культури, культурного середовища у важливості й необхідності того, що ми робимо. А також з’явилася упевненість у тому, що ми завжди усе робили правильно. І наш культурний, мистецький, загальнолюдський вимір, українська незламність, яка стала світовим мемом, — найбільші. Весь час казали, що і «маленька бульбашка» і що це «нецікаве, неконкурентноспроможне, нерейтингове».
Оце все лайно, яке лилося на визначення, чому культурний контент є неліквідним для поширення рейтинговими та спроможними українськими медіа, насправді й виявилося неспроможним. Але воно продовжує існувати. У телемарафоні «Єдині новини» культурних новин нема, або ж вони дуже обмежені. Суспільного усвідомлення необхідності, вагомості, стратегічного значення культурного контенту не відбулося. Але відбулося самоусвідомлення значущості того, що ми робимо серед самої культурної спільноти. І це є найголовнішим. Це означає, що усі інші бар’єри ми зламаємо.
Єлизавета Цареградська: Що є вашою системою цінностей?
Ганна Шерман: З моменту заснування нашого видання та видавництва, поширення, популяризація, аналіз української культурної спадщини завжди були нашими пріоритетами. Це наше форматне визначення. Ми є журналом про мистецтво і колекціонування. Поширення культурної спадщини, україноцентричного погляду на світову культурну спадщину є пріоритетом нашої редакційної політики.
Останнім часом ми робимо кроки для розширення власної діяльності. Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну наш Видавничий дім оголосив про відновлення вихід друком ще двох мистецьких видань: «Український театр» та «Кіноколо». Це профільні мистецькі видання, які поширюються на інші сектори культури й мистецтва. Наразі, через усі ці випробування, ми не змогли здійснити вихід друком перших чисел цих видань. Проте підготовка до друку триває, верстаємо номери та не відмовляємося від своїх планів. Бо я маю переконання, що саме профільна мистецька періодика є інструментом, який дозволить українському культурному середовищу ще більше згуртуватися, посилить наші спроможності у тому, щоб впливати на суспільство та інформаційний простір.
Слухайте також: Леся Українка показує, що були народи, які мали ще гірші умови, ніж ми, але вижили й відстояли себе — Сергій Романов
Єлизавета Цареградська: Ви є киянкою у третьому поколінні. Можете розповісти про те, як пам’ятаєте Київ свого дитинства, у якій атмосфері зростали?
Ганна Шерман: Київ мого дитинства — затишний, камерний, обмежений рідними людьми. Я народилася та виросла на вулиці Шота Руставелі. Наш двір-колодязь — напроти кінотеатру «Кінопанорама». Це затишні київські дворики. Ми знали усіх сусідів, спілкувалися з ними. Прали та сушили білизну у дворі, ходили з бабусею на прогулянку у сквер біля Палацу спорту. Тепер замість скверу — торговельний центр «Гулівер». Нічого не лишилося від цих моїх дитячих спогадів у сьогоднішній реальності.
Вулицею Шота Руставелі ходили трамваї. Сьогодні їх там нема. Коли тільки зняли трамвайні рейки та певний час вулицею ходив тролейбус, у двотисячних роках. Коли я побачила тролейбус по Шота Руставелі, у мене було таке враження, що ніби катер проїхав, чи пароплав. Це було щось протиприродне. Замість синагоги там був ляльковий театр, кінотеатр «Кінопанорама» працював, називався тоді «Комунар».
Читайте також: Уникати слова «жидівський» — це замовчувати травму — Олександр Авербух
Єлизавета Цареградська: Родина вашої бабусі по матері утекла до Києва з Василькова у 1919 році. Історія родини, родинні цінності — як саме вони артикулювалися? Чи пам’ятаєте ви, про що говорили, як вам подавали історію? Як вони на вас впливали? Чи впливає це на вас зараз?
Ганна Шерман: Це вплинуло на моє формування у дитячі та підліткові роки. Я — з єврейської київської родини. Моя обидві бабусі спілкувалися на їдиш, коли хотіли, щоб діти не знали, про що йдеться. Слова з їдиш були активними у нашому побуті й багато було людей, сімей, з якими ми спілкувалися. Вони також вживали ці вирази. Вони є рідними для мене з дитинства.
Родина моєї бабусі втекла з Василькова у 19 році. Було формулювання, що вони утекли «від петлюрівських погромів». Останнім часом я розумію, що це формулювання радянської пропаганди, викривлення, неповнота інформації, якою володіли тоді люди. Ми знаємо, що оці «петлюрівські погроми» узагалі не пов’язане з прізвищем Петлюри.
Журналу «Антиквар» багато працю з темою УНР, періодом визвольних змагань сторічної давнини. Мені цікаво вивчати сьогоднішні напрацювання у вивченні цієї теми й зіставляти це з тими наративами, які звучали у час мого радянського дитинства. Не просто вибудовувати власну історію. Вона не є простою. Тільки останнім часом я прийняла з вдячністю цю складність власної та родинних історій. Уся моя родина, мій брат з родиною, емігрували у Німеччину у 1998 році. Весь цей час, понад 20 років мені доводилося захищати свою позицію, відповідати рідним і друзям навіщо я тут лишаюся, що я тут роблю, якщо усі мої родичі поїхали.
Я відповідала усім, що тут відчуваю себе не своєму місцю, займаюся тією справою, якою мріяла займатися з дитинства. Мені цієї відповіді досить. Чи досить її тим, хто мене питає, то уже інша справа. Тут виросли мої діти. Я була свого часу впевнена, що мої діти поїдуть навчатися за кордон, до дідуся і бабусі, до своїх кузенів. Але вони залишилися в Україні. Вільно володіють англійською мовою, у них — всесвітній рівень комунікації через інтернет, мають друзів в усіх усюдах, вони знайшли свою професійну реалізацію. Вони не виїхали з країни, чим здивували мене.
Читайте та слухайте також: Радянська брехня про історичні українсько-єврейські взаємини зробила свою справу, але нам вдалося здебільшого це подолати — Леонід Фінберг
Єлизавета Цареградська: Чи ви відчували тиск у дитинстві, юності через своє походження? Якщо так, як це проявлялося?
Ганна Шерман: Сьогоднішня атмосфера радикально відрізняється від тієї атмосфери міжнаціонального спілкування, у якій я росла. Я ніколи не відчувала якогось тиску через моє єврейське походження. Якщо він і був, то дуже опосередкований.
Якісь теми, які були антисемітськими за своєю сутністю були на рівні анекдотів, чуток, висловів, які побутували тоді у спілкуванні. Однак сказати, що чогось я особисто була позбавлена, чи не змогла досягнути через своє єврейське походження, я б не сказала.
Був, звісно, час, коли мені було ніяково уголос називати свою національність. Добре пам’ятаю, як у дитсадку на якомусь заході ми мали у відповідь на своє прізвище устати й назвати національність, щоб вихователька могла записати у свої документи, я сказала, що не знаю. Хоча я знала.
Єлизавета Цареградська: Вдячна вам за розмову. Впевнена, що оце «не знаю» про нас, українців та українок, зникатиме й усе, що з нами відбувається є запорукою того, що ми у майбутньому дуже добре знатимемо, хто ми є і чітко відповідатимемо на це питання.
Ганна Шерман: Ми дізналися і дізнаємося про це щодня. У цьому — великий сенс і велич цих днів, які ми переживаємо.
Слухайте також: Українці та євреї — два народи, для яких типові історичні травми знищення — Борис Херсонський
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS