Фото: Telegram-канал Віталія Кличка
Юлія Робчинська: У моїй родині це свято не святкувалося дуже довго. Хоча дідусь розповідав, що коли він був маленьким, в їхній родині Хануку святкували завжди. Але це було ще до Другої світової війни. А потому традиція втратилася. І повернулася зараз моїми власними руками. Уже в мою родину. У мене з’явилася ханукія, звичка запалювати свічки у ній, ставити її на вікно, як знак того, що тут живе єврейська сім’я. У мене з’явилася звичка робити ладкіс щороку у грудні. Ми таким чином напрацьовуємо нашу власну традицію, наше власне повернення, наше родинне коло зі своїми ханукальними звичаями.
Єлизавета Цареградська: У цьому процесі повернення до традицій чи відкрили ви для себе щось нове?
Юлія Робчинська: Тут відкриття слідує за відкриттям. Як багато чого в єврейській традиції, Ханука має зовнішній вигляд і внутрішні сенси. Звісно, перше, з чим я познайомилася, це її зовнішній вигляд. Це свічки, наростання полум’я від дня до дня, все яскравіше горить ханукія. Це зачаровує. Власне, коли говорять про диво Хануки, то спочатку саме про вогні й говорять. Говорять «Перемога світла над темрявою». Перший день одна свічка, другий — дві, на останній день горить вісім. Це справді яскраво. У грудні, коли довгі ночі, це світло буквально розганяє темряву. Але шлях знайомства з традиціями є глибшим і цікавішим. Особливо яскраво для мене це висвітилося на фоні повномасштабного вторгнення. Бо суть перемоги світла не тільки у вогнях, як виявилося.
Історія Хануки пов’язана з боротьбою проти загарбання. Фактично це історія визвольної боротьби. Боротьби на збереження власних традицій. Якщо повернутися до історії того періоду в житті Ізраїлю, це період, коли Ізраїль був загарбаний греками й піддавався еллінізації. Якщо говорити сучасними термінами, бо історія дуже знайомою видається, це була лагідна еллінізація. Настільки лагідна, що привнесення великої еллінської культури здавалося позитивним. Наприклад, Священна книга юдеїв Танах була перекладена грецькою мовою. Але поступово ця лагідність втрачалася. І еллінізація ставала жорсткою. Аж до найнеймовірніших випадків. По-перше, насаджувалися еллінські язичницькі традиції. По-друге, заборонялися юдейські традиції. Юдеї втратили можливість дотримуватися Шабату, святкувати єврейські свята, вручати тору. Тобто те, що було важливим для них. Вони змушені були повстати через це, аби звільнитися, зберегти свої традиції та світло власної культури попри навалу загарбників. Для мене це було найбільшим відкриттям. Бо це дуже перегукується з нашою сучасною ситуацією в Україні, яка бореться за власну культуру, незалежність і життя.
Читайте також: Українська політика в Ізраїлі має бути активнішою — Василь Махно
Юлія Робчинська: Важливо сказати, що Ханука — це не релігійне свято. Хоча там є присутність Всевишнього, бо саме він явив своє диво, коли дозволив маленькому глечику олії горіти у світильнику не один день (а вистачало його лише на один), а вісім днів. За цей час встигли зробити нову олію, знову заправили світильник. У цьому Боже диво.
Зараз так само запалюють ханукію. Послуговуються свічками звичайними або використовують олійні світильники. Як правило, ханукія має стояти або на вікні, або навіть перед дверима будинку (якщо клімат дозволяє), щоб інші бачили це свято світла. Бо це повторення дива. Це свято триває 8 днів. У перший день запалюється одна свічка, на другий день додається друга і вже горить дві, потім третя. І так до восьмої. Є ще дев’ята свічка, яка називається шамаш. За допомогою неї запалюють ханукальний світильник (або ханукію). Ми говоримо, що на Хануку свічки не використовуються для освітлення приміщення. Це суто ритуальні свічки. Тобто якщо немає електрики, ми запалюємо додаткові свічки для освітлення.
Для жінок горіння ханукальних свічок — це момент, коли вони відкладають всю роботу і присвячують цей час згадуванню дива Хануки. Ханкуальні свічки горять щонайменше 30 хвилин. Цей час, коли справді можна і треба відвернутися від будь-яких справ, заспокоїтися, порефлексувати, порадіти, втішитися тому, що зібралася разом родина.
З олією серед традицій Хануки пов’язана ще кухня. Багато страв на Хануку готується на олії. Найвідоміші це пампухи або суфганійот. Вони можуть бути з солодкою начинкою, можуть просто бути присипаними цукровою пудрою. Це завжди свято для дітей. А ще заведено смажити ладкіс. Це слово не дарма схоже на українське «оладки». Бо воно саме звідти й запозичене. Це їдишське слово, яке запозичене з української мови. Бо українці та євреї жили поряд протягом багатьох століть. Їхні історії та культури дуже тісно переплелися. Ладкіс — це щось схоже на деруни чи картопляні оладки. Їх смажать у великій кількості олії. Можна готувати й інші страви. Наприклад, смажену рибу.
Стіл має бути святковим, але ніяких приписів щодо одягу немає. Зате є інший дуже прекрасний звичай — дарувати дітям хануке-ґелт. Це монетки. Раніше це були справжні монети. Навіть найбідніша сім’я намагалася подарувати діткам хоча б кілька монеток. При чому принаймні одну монетку дитина мала віддати на благодійність тому, хто потребує. Зараз дарують шоколадні монетки. Для дітей це також свято, бо тут є і символ, і солодощі. Хануке-ґелт можна використовувати в одній традиційній грі. Вона з’явилася набагато пізніше. Діти граються спеціальною дзиґою специфічної форми, Вона має 4 грані. На кожній із них написана літера івритського алфавіту. Це перші літери фрази «Диво велике сталося тут». Це натяк на суть Хануки. Цю дзиґу крутять, відповідно до того, яка літера випадає, згідно з правилами діти або можуть виграти більше монеток, або щось програти. Відбувається такий веселий обмін. А колись ця дзиґа слугувала символом збереження єврейських традицій у період заборон і обмежень. Ці 4 літери нагадували про те, що єврейський народ має власну писемність, власні алфавіт, книги, культуру, яку змушений зберігати навіть у таємничий спосіб. Ці традиції актуальні й сьогодні. Вони практикуються і в релігійних громадах, і серед світських євреїв.
Слухайте також: Рівень дослідження юдаїки — це маркер розвитку академічної науки у країні — Юрій Радченко
Єлизавета Цареградська: 9-10 грудня в Києві відбувся захід під назвою «Єврейський вікенд». Розкажіть про задум заходу.
Юлія Робчинська: «Проект Кешер» провів дводенний захід із назвою «Єврейський вікенд». Це був вже другий такий захід. Перший ми провели восени у Львові. Судячи з того, скільки людей прийшло та які відгуки вони лишали, це дуже актуальний захід на наш час. Його основна мета — проілюструвати взаємовпливи української та єврейської культур у різних сферах. Як я згадувала, євреї та українці живуть на одних землях протягом багатьох століть. Взаємовпливи відбуваються абсолютно природним способом і відчуваються в різних сферах. Починаючи від мови, літератури, закінчуючи музикою, архітектурою, кулінарією. Ми запрошуємо лекторів, які можуть продемонструвати, проілюструвати, прокоментувати те, як взаємозбагачувалися ці дві культури. Наша аудиторія не тільки єврейська спільнота України, а й всі люди, які цікавляться історією України загалом і історією народів, які здавна проживали на цих землях і щось привносили.
Ми поговорили про різне. Про те, як мова їдиш виживала попри війни, знищення європейських євреїв. Про те, як зароджувався і штучно підкріплювався штучний антисемітизм. Про те, як абсолютно далекі один від одного український та єврейський традиційний одяг зблизилися під впливом європейської моди. Про те, як в традиційну українську музику вплітаються єврейські мотиви, і часом музиканти навіть не усвідомлюють, що використовують єврейську традиційну музику. Словом, відкриттів в цьому дуже багато. Є про що говорити.
Надзвичайно тішить інтерес і обізнаність людей у цій царині. Наші відвідувачі, приходячи до нас, уже мають підготовленість рефлексувати та говорити на важкі теми, проговорювати складні історичні питання. Це нас надихає робити більше, продовжувати цей проєкт. На 2024 рік «Проект Кешер» запланував ще 4 такі події в різних містах України. Сподіваємось, відкриттів стане ще більше. І для нас самих.
Єлизавета Цареградська: Чи були обговорення, чи відкриття, які конкретно для вас показали важливість цього заходу?
Юлія Робчинська: Емоцій було багато. І відкриттів також. Зокрема для мене було приємним здивуванням, що до нас прийшли слухати лекції кримськотатарські активісти, представники вірменської діаспори в Україні. Вони прийшли з готовністю коментувати те, що говорять лектори, включитися в обговорення, продовжувати їх після лекцій. Кулуарне спілкування не менш корисне і не менш цікаве, ніж перебування на лекціях або майстеркласах. До нас приходять справжні особистості. Зі своєю точкою зору, з високим рівнем толерантності до інших думок, готовністю їх вислуховувати та дискутувати. Здатність і відкритість до дискусій — ще одне відкриття, яке для мене є цінним у проведенні цих заходів. Бо дійсно є про що говорити.
Програма нових заходів не буде сталою. Два наших вікенди відрізнялися наповненням. Єдине, що ми зберігаємо, це різномаїття форматів: від серйозних лекцій до екскурсій, від майстеркласів до дегустацій. Аби знайомитися по-різному: через розум, відчуття. Це все дає цілісну та живу картину. Питань, які треба та хочеться розглянути, безліч.
Читайте також: Не можна публічно бути в траурі у цей день — Юрій Радченко про традиції святкування Хануки
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі