«Ці тексти дають силу»: Олена Стяжкіна про ініціативу «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»

Започатковано премію «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія» канадською недержавною організацією «Українсько-єврейська зустріч» за підтримки Форуму видавців у 2019 році. Метою премії є відзначити спільний досвід українців та євреїв впродовж століть. Щороку премією нагороджують найвпливовіший твір художньої літератури та літератури нонфікшн, що сприяє українсько-єврейському порозумінню.

Олена Стяжкіна: Зараз, у війні, ми всі отримали здатність до магічного мислення. Я думаю, що ця здатність є частиною українства як такого. Ми бачимо це в природі, в наших будівлях. Це важливі для нас символи, сигнали, знаки.

Коли мене запросили взяти участь в журі в ініціативу «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія», це було для мене честю і несподіванкою водночас. Тоді я подумала про свого тата. Офіційно він мені вітчим, але виховував мене з 5 років. Ми поїхали з Донецька у 2014 році, і я обіцяла йому, що ми обов’язково повернемося додому, але я не виконала своєї обіцянки — він помер в Києві. Перед повномасштабним вторгненням. Я постійно думала, що він на мене сердиться, гнівається, що я не виконала своєї обіцянки. Але, коли мене запросили на премію, я зрозуміла, що, може, він і не сердиться вже. Річ у тому, що мій тато — єврей. Найкраще, що ми з ним читали і що я знаю про любов, я знаю з творів Шолом-Алейхема. Найважливіше, що я знаю про любов, це книжки, які я отримала від тата. Це був український переклад. Українська «Ніжна ніч» і «Любов» Шолом-Алейхема — це про мого тата.

• Коли я зрозуміла, що ініціатива, куди мене запрошують, називається «Зустріч», і що це про українство і єврейство, я подумала, що, можливо, — це той самий магічний сигнал, який я маю зчитати, як певне прощення за те, що ми з татом так і не повернулися до Донецька.

«Ми живемо разом, а не поруч»

Єлизавета Цареградська: Один гість нашого проєкту «Зустрічі» сказав, що нам дуже важливо зрозуміти, що євреї та українці не жили поруч, вони жили разом. Коли ми починаємо це усвідомлювати, розкривається інша картина сприйняття. Як вам здається, конкретно в цій премії, говорячи про літературне надбання, що важливого нам варто пам’ятати, усвідомлювати, зафіксувати?

Олена Стяжкіна: Я повністю погоджуюсь з тезою про те, що ми живемо разом, а не поруч. Це мій сімейний, персональний досвід. Коли я була дуже малою, мені здавалося, що люди так живуть скрізь. Наприклад, що маца і паска — це одне і теж саме. Бо в нашому домі було і те, і інше. Для мене це частина мого щасливого досвіду. Щасливого, тому що нічого вільнішого, більш творчого, добрішого, ніж оце проживання разом, в моєму досвіді не було ніколи. Це саме про співіснування 2 культур, які жили, і живуть як одна. Мені здається, що саме це ми маємо спробувати досліджувати та розуміти — співіснування двох, які живуть як одна. Причому живуть настільки природно, що здається, тільки це і є нормою. Що тільки це і можливо. Тільки це і щастям.

Читайте також: Історія євреїв — це не тільки плач та страждання — голова єврейської громади Брацлава

«Імперська Росія не передбачала спільного співіснування»

Єлизавета Цареградська: Чи ми можемо говорити про те, що спільний досвід життя українців і євреїв неможливо порівняти з тим, що являє собою російська культура?

Олена Стяжкіна: Для точної відповіді потрібні дуже хороші факти, інформація, і порівняння, яке б ґрунтувалося на якихось реальних документах. Це в мені зараз сказала історикиня. Але я не тільки вона. Я можу говорити й по-іншому.

Імперська Росія не передбачала життя разом, вона передбачала саме життя поруч. Євреї жили й живуть в Росії, але вони мали стати росіянами. У першу чергу вони росіяни, носії російської культури. Я точно знаю, що українці, Україна, українство ніколи не пропонували євреям стати українцями. Тобто відмовитися від свого. Політичними українцями — звісно. Але міняти свою ідентичність — ніколи.

Мені здається, що весь цей російський імперіалізм показує історію про ієрархію. Про вищість одних над іншими, про додаток одних до інших, про неможливість бути самими собою, про неможливість поєднання, в якому не було б розброду та протистояння. Мені здається, що в цьому є ключова відмінність між українцями та росіянами.

Відповідальність журі конкурсу «Зустріч»

Єлизавета Цареградська: Як вам роль людини, оцінка якої буде впливати на те, хто отримає цю премію, а хто ні?

Олена Стяжкіна: Це страшенна відповідальність. Єдине, що мене заспокоює, що я рядова членкиня журі, і що маю один голос. Хоча я добре розумію, що навіть один голос має велике значення. Боюся, що якийсь блискучий текст може не потрапити до короткого списку чи не стати переможцем. Я читаю всі тексти. Вболіваю за кожний із них. Точно можу сказати, що те, що я роблю зараз — це робота щасливої людини. Якби мене в юні роки спитали «Ким ти хочеш бути?», я б сказала, що хочу бути читачкою. І моя мрія здійснюється. Я точно знаю, що мені пощастило.

Текстів багато, вони великі, вони чесні, тонкі та крихкі, і водночас — сильні. Я відчуваю не тільки задоволення. Я відчуваю певну ресурсність. Зараз ми всі розуміємо, наскільки ми всі втомилися. Звісно, я не на війні. Я не маю право про це казати. Але. Зараз я не можу не відчувати втому. А ці тексти дають ресурс і силу сказати собі «Стоп. Ви, пані, не на фронті. У вас є сили. Ви можете». Тексти, які написали учасники премії, для мене є посланнями стійкості. Для мене вони — це читання, з одного боку, а з іншого — точно листи для відновлення сили.

Чому премія «Зустріч» важлива?

Єлизавета Цареградська: Як гадаєте, премія «Зустріч» та інші подібні заходи допомагають нам усвідомлювати свою багатогранність?

Олена Стяжкіна: Я думаю що і так, і ні. Оскільки має бути запит на багатогранність. Тобто людина має бути готова сказати собі: «Мені чогось не вистачає. Якоїсь картинки світу чи пазлу. І я не можу відповісти собі на якісь важливі питання, якщо цей пазл не буде стояти на тому місці, де він має стояти». Ми живемо у світі, де слово та інформація багато важать. Ця премія може бути тим пазлом, який допомагає зрозуміти проблему людей, які живуть разом. Ці люди можуть належати до різних етносів і націй. Але живуть разом століттями.

Ця премія важлива просто тому, що вона існує і ми говоримо про ці важливі книжки. Ми включаємо важливі соціальні механізми. Крім того, ця премія є дуже важливою в контексті тої страшенної дезінформації, на яку пішов Кремль, щоб звинуватити Україну в нацизмі та всьому тому, в чому вони додумалися нас звинуватити. На що ми відповіли ще до повномасштабного етапу війни. Історія про те, що нібито «в наших синагогах усі — бандерівці», — це важлива частина нашої війни сьогодні. Навіть, якщо не всі у синагозі «бандерівці».

Єлизавета Цареградська: Працюючи над програмою «Зустрічі», я розумію, що історія київських євреїв — це теж моя історія. Хоча мені невідомо про те, чи були у мене в роду євреї. Але я розумію, що це становить частину моєї ідентичності. Як думаєте, хто відповідальний за те, що ми знаємо мало, або знаємо не так?

Олена Стяжкіна: Насправді ми можемо змінити тільки те, що ми можемо змінити. У першу чергу ми можемо змінити своє ставлення, свою роботу, свою активність. Якщо ми виходимо на цей рівень і бачимо, що поруч з нами є люди, які теж готові це робити, то ми робимо крок і об’єднуємось. І десь потім виникає інституція. Я вважаю, що зробила недостатньо. Я думаю «Чого я ніколи про це не написала?», «Чому у мене немає власного тексту про щастя?». Я, мабуть, мала б це зробити. Моя відповідь проста. Це наша провина, але ми можемо з цим впоратись.

Читайте також: Українська політика в Ізраїлі має бути активнішою — Василь Махно

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

За підтримки: