«В пошуках втраченого сенсу»: як проєкт осмислює Голокост через мистецтво

Початок співпраці з Матвієм Вайсбергом

Єлизавета Цареградська: Ми будемо говорити про подію, до якої долучений заповідник спільно з центром «Український Дім». Це великий, дуже серйозний виставковий проєкт до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту. Розкажіть, будь ласка, про його ідею.

Роза Тапанова: Ми з Матвієм Вайсбергом познайомилися у 2021 році, коли я прийшла до Національного заповідника «Бабин Яр» як виконуюча обов’язки генерального директора. Мені було дуже цікаво познайомитись з людиною, яка має історичний зв’язок із цим місцем, він поруч вчився і жив, зрозуміти, як він сприймає історію щодо меморіалізації, і випрацювати якісь основні принципи для себе.

Спочатку він дуже обережно до мене ставився. Ми багато сперечались і розмовляли, що потрібно, на що варто звернути увагу. Я йому за це вдячна, оскільки багато що з наших розмов потім лягло у стратегію розвитку Національного історико-меморіального заповідника, яку ми написали під час повномасштабного вторгнення і за якою ми працюємо.

Ви знаєте, що у 2023 році ми створили мурали в «Бабиному Яру» за щоденником війни Матвія Вайсберга. Він один із тих, хто розписував ці мурали. Це «Ангел Збройних сил України», «Менора» без однієї свічки і «Зірка Давида» з тризубом. Зараз для багатьох це стало символом нашого спільного життя, і щодо ракетного обстрілу першого березня 2022 року й загибелі людей, і що над цим усім усе одно є Ангел Збройних сил України, який є також ангелом смерті для росіян.

Зараз дуже важко усім — ментально сприймати трагедію, коли ти розумієш, що у ній живеш, і кожна новина щодня дедалі більше нас дивує. І мова мистецтва не лише не закриває правди й говорить на такі важкі теми, але також має цілющу силу. У 2023-му в нас відкрилась виставка у виставковому центрі «Жива пам’ять». Вона називалася «По живому», і там були представлені роботи Матвія Вайсберга та Олександра Животкова. І ми бачили, як люди без слів приходять, щоб побути наодинці і задуматись про те, яким є світ, яке ми займаємо місце в ньому, як нам пережити кожну трагедію.

Зародження та концепція проєкту «В пошуках втраченого сенсу»

Роза Тапанова: На цій виставці побувала Ольга Вієру (директорка Національного центру «Український Дім» — ред.). Її вразив наш виставковий комплекс, як ми підходимо до трагедії, використовуючи праці сучасних художників, щоб їх теж знали в Україні.

Вона подумала про те, що важливо цю історію Голокосту виносити за межі Бабиного Яру. У нас була з нею розмова, і ми прийшли до цього проєкту через два роки. Минулого року вирішили, що оскільки це будуть 85-ті роковини Бабиного Яру, то події проходитимуть протягом року. Тобто ми не забуваємо трагедію і не робимо щось тільки у вересні.

Ми повинні змінювати це знання, більше залучати молодь і тих людей, які вже не пам’ятають про ці події, а також говорити мовою, яка не буде травмувати. Ми з Марією Мізіною, Михайло Алексеєнком та рештою команди розписали цей проєкт. Ми звернули увагу, як багато людей зараз звертається до робіт Віктора Франкла, шукають відповіді. Ми побачили це і щодо Максима Буткевича, який перебував у полоні, я згадала лекції Ігоря Козловського. Тому виникла ідея назви «В пошуках втраченого сенсу», де ми показуємо велич духу людини, говоримо про те, що вона не повинна, здаватися трагедії, але разом із тим має розуміти цю трагедію й не жити в ілюзії.

Єлизавета Цареградська: Не хочу далеко піти від самої назви, її концепції. Коли я дізналася про проєкт і його назву, якраз мала розмову з паном Йосифом Зісельсом. Ми говорили, зокрема, про практики артикуляції цього досвіду, способів говорити про важливе і головне. Торкалися теми того, наскільки у світі, за великим рахунком, невивчені уроки Голокосту і Другої світової, загалом уроки геноцидів. Коли я побачила назву «В пошуках втраченого сенсу», то для мене вона передусім про те, що ми ніби знову віднаходимо сенс у цих жахливих трагічних подіях, щоб промовляти про головне, повертатися до осердя, людяності, нагадувати світові і нам про те, що відбувається.

Роза Тапанова: Кожна людина буде шукати у цій назві те, що для неї важливо побачити у цій ситуації та в нашій історії. Коли ми робили виставку «Бахмут. Обличчя геноциду 1942/2022» й показували її такожу у Львові та у Каунасі в Литві, то побачили, що деякі люди поверталися п’ять або шість разів і шукали в цій історії відповіді, як ми це відчуваємо і проходимо, чи є у нас захист, чи ми не змінюємось, чи говоримо ми всю правду, чи нас чують, як нам це пережити. Тому, напевно, «В пошуках втраченого сенсу» — це про віднаходження сенсу, завдяки якому ти тримаєшся за життя, і тебе не вбивають обставини.

Які теми досліджує виставка «В пошуках втраченого сенсу»

Єлизавета Цареградська: Щодо самої структури: навіть у відкритих джерелах ідеться про певні магістралі, важливі для Матвія Вайсберга. Що ми можемо про них сказати, які є ключові напрямки?

Роза Тапанова: Коли ми спільно обирали роботи з Матвієм, з Катею Лісовою, з Михайлом Кулівником, то мені було важливо показати розуміння теми Голокосту через родину, коли проходить друге чи третє покоління. Тобто ти народжуєшся і знаєш з дитинства цю трагедію Голокосту. Вона віддзеркалюється у твоїх роботах, завжди присутня в них. Тому у залі «Родина» Матвій показує сум за батьком, а ми бачимо багато картин, які, здається, стосуються Голокосту.

Далі йдеться про переживання смерті близьких, коли ти не можеш нічого змінити, але Матвій сказав, що прийняття цього, спогади і любов перемагають смерть, і тому цикл був названий «Танці з». Потім гра в шахи, його батько через назви «Людина, яка читає книгу», «Людина, яка їсть суп». Ти бачиш колосальну любов, яка завжди проходить поруч із втратами, трагедією, але і з красою.

Для нас важливий цикл «Чужі доми», що був колись представлений у 2022 році невеликою виставкою у «Бабиного Яру». Це єврейські будинки, синагоги, де вже не живуть євреї. Вони були намальовані в Литві й в Україні. Тобто Бог створив світ, і людина не з’явилася в ньому одразу. Ти дивишся на ці будинки і бачиш, що зараз там немає людей, але вони зберігають пам’ять про життя, якого вже немає.

Потім є серія щодо Аушвіцу. Ти бачиш сіре небо, і ми згадували слова Максима Буткевича, який розповідав, що коли він був у полоні, у цій колонії, то завжди згадував картину Матвія «Птах над Біркенау». Хоча він розумів, що ця колонія не виглядає, як Аушвіц. Але ми повертаємось до того, що ми знали про ці колосальні концтабори, де вбивали людей, як ми це уявляємо.

Далі у нас є історія про Бабин Яр. У окремій кімнаті звучить симфонія №1 Дмитра Клебанова, присвячена пам’яті жертв Бабиного Яру. Ми її відновили, хоч за життя композитора її грали тільки у 1947 році. Ми показали дуже цікаве архівне відео, де можна побачити, який вигляд мав Бабин Яр одразу після Другої світової війни, і як одразу радянська влада почала забудовувати його.

Головне у цій виставці те, що вона дає сили, і у тебе немає відчуття, що все пропало, що нас знищують, що ми всі помремо. Тому що у темах Голокосту і вивчення геноциду це найбільше лякає людей.

Осмислення Голокосту в мистецтві

Єлизавета Цареградська: Я також хочу поговорити про практики, до яких ми вдаємося, щоб говорити на ці теми. Очевидно, що мистецькі висловлювання завжди додають реалістичності, дають можливість артикулювати такі теми. За вашими спостереженнями, чи зросла за останні роки практика мистецького висловлювання на тему Голокосту, видимість цієї теми в мистецькому просторі?

Роза Тапанова: Коли ми вивчаємо документи, які показували історію Бабиного Яру, як вивчали тему Голокосту після Другої світової війни, то ми бачимо колосальний пласт літератури, картин, певних постановок. Але це поступово зникало через антисемітський характер радянської влади. Ця політика стирання пам’яті тривала до здобуття незалежності. Далі Україна почала активніше цим займатися.

Під час повномасштабного вторгнення нашим головним завданням стало долучення до цієї теми і знань людей, які її вже не пам’ятають. Одне покоління, яке знало історію Бабиного Яру, було її свідком, уже померло, або їм розповідали бабусі, сусіди. Тому вони часто приходили у Бабин Яр, вимагали, щоб з’явився пам’ятник. Далі виник музей. Але коли ми провели дослідження, то побачили, що досить часто люди взагалі плутають Голокост і Голодомор чи будь-яку трагедію, або для них Бабин Яр не асоціюється з Києвом, вони сприймають це як «щось колись відбулось».

Тому ми даємо голос цій темі через мистецтво. У листопаді була прем’єра неймовірної постановки «Наш клас» молодого режисера в театрі Франка. У філармонії постійно проходять концерти, де підбирається різна музика, щоб достукатися до людей. У нас постійно проходять виставки, обговорення. Ми відкрили минулого року відкритий кінотеатр і створили кіноклуб, де ми показуємо різні фільми, які вчать, що таке права людини, що таке цінності, що таке вибір. Тому що будь-який геноцид починається з порушення твоїх прав і з твого вибору.

За кількістю відвідувачів ми бачимо зацікавленість. Багато учнів й учителів просять допомогти їм знайти інформацію в архівах щодо їхніх регіонів, тому що вони хочуть розповісти про це. Зростають зацікавленість і розуміння, що нам потрібно не віддавати свою історію Росії, боротися за неї, що це теж частина наших дій для перемоги.

Плани заповідника «Бабин Яр» на 2026 рік

Єлизавета Цареградська: Думаю, для будь-якої культурної інституції, центру чи організації кожен рік після початку повномасштабної війни є важким. Що ви передбачаєте для «Бабиного Яру», які маєте цілі й плани на 2026-й?

Роза Тапанова: Головний наш план полягає у тому, щоб постійно проходіли певні заходи. Це має бути майданчик, куди люди завжди могли прийти і дізнатися про Голокост, про історію Бабиного Яру, про історії інших міст, або подивитися фільм, проговорити це. Тому ми запланували п’ять або шість заходів протягом року. Головне — це співпраця з іншими інституціями, не тільки в Україні. У нас уже є декілька проєктів: з німецькими митцями, щодо ландшафту пам’яті, щодо театральної постановки, де буде Київ і Берлін. Також триває багато перемовин про показ фільмів на тему Голокосту, які не були представлені в Україні.

Ми дуже цінуємо міжнародних партнерів, які постійно приходять до нас, показують свою зацікавленість і підтримку. Ми хочемо, щоб вони не лише прийшли на 85-ті роковини, а щоб ці країни брали участь. Ми розуміємо, що вони нам зараз допомагають щодо енергетики, війни і нашого бюджету, але участь у наших проєктах може бути не такою великою, натомість вона залишиться й буде досвідом співпраці.

Наприклад, зараз ми обговорюємо можливість отримати права на переклад книги про поліцейський батальйон з Бремена, який брав участь в організації масових розстрілів 29-30 вересня 1941 року. Ця книга важлива, оскільки доволі поширені російські міфи про те, що українці брали в цьому участь. Ми це бачимо навіть із запитів і впевненості міжнародних експертів, які приїжджають у Бабин Яр. Ми пояснюємо, що це була повністю спланована закрита операція, погодинна продумана, і там не було українців.

Ми дуже радіємо, що є зацікавленість, що нас бачать як інституцію, і що багато міжнародних організацій звертається до нас щодо співпраці. Це завжди буде у нас на сайті, ми будемо це проговорювати. Сподіваємося, що така системність — навіть у важкі часи — показує нашу стійкість, що ми щодня далі робимо свою роботу.

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі