Від участі в організації Голодомору до дисидентства: історія життя Лева Копелєва

Яке значення Лева Копелєва для української культури та історії

Єлизавета Цареградська: Ми сьогодні зустрілися, щоб поговорити про дуже цікаву постать Лева Копелєва. Хоча я не один рік досліджую тему україно-єврейських взаємин, про нього я тільки-но вперше дізналася. Звісно, це, можливо, моя вада. Розкажіть, будь ласка, загалом про значення Лева Копелєва для його сфери і часу.

Юрій Шаповал: Цей персонаж для мене дуже важливий, по-своєму привабливий, по-своєму суперечливий. Якщо коротко відповісти на ваше запитання, Копелєв цікавий з кількох причин: це моральний авторитет, це свідок тоталітарної доби, який залишив унікальні спогади і записи про неї, і, нарешті, це людина, яка виконувала роль своєрідного мосту між культурами. Йдеться про німецьку культуру та про українську і російську культури чи російсько-українську. В цілому, він був важливим у галузі культури, бо брав участь у дуже серйозному проєкті про німецько-слов’янські відносини — так званий Вуппертальський проєкт.

Плюс, як жартували у часи Радянського Союзу: якщо талановитий письменник народився не в Одесі, то значить він народився у Києві. Так от Копелєв саме з Києва, він тут народився у 1912 році.

Взаємини з радянською владою

Єлизавета Цареградська: Але дуже цікаво відбувалося і його становлення, те, як він формувався як особистість. Адже він був переконаним троцькістом, тобто підтримував ідею більшовизму. Як він врешті перетворився на дисидента?

Юрій Шаповал: Він зберігав документи, які йому передав двоюрідний брат. Це був кінець 20-х років, тоді опозиція троцькістів була сильна в Україні. Копелєв тоді навчався у Харківському університеті, а пізніше — у Московському інституті іноземних мов, де досконало вивчив німецьку мову. Брата Копелєва заарештували, а сам він прийшов у ГПУ й приніс ці документи. До нього поставилися з підозрою, але відпустили. Тобто він уже мав якийсь такий досвід. Він тоді розповсюджував документи проти арештів більшовиків-ленінців, тобто захищав троцькістів.

Його таки затримали навесні 1929 року, а потім звільнили. І він уже зміг виконувати ту місію, про яку потім напише у своїй знаменитій книзі «І сотворив собі кумира». Тобто його політичні погляди у той час були доволі плутані. Він вірив у соціалізм, якусь справедливість, хоч бачив насильство влади.

А з іншого боку, коли він опинився в українському селі, був переконаний, що він робить якусь дуже важливу місію, відбираючи хліб в українських селян. Тобто кінець 20-х, початок 30-х років був періодом дуже непростої для нього моральної і політичної ситуації. Він мусив робити вибір, з ким він.

Зрештою, він дійсно опиниться у лавах тих, хто підтримував дисидентів, але це станеться трохи пізніше. Власне, вперше він це зробить під час Другої світової війни. Але перші сумніви, перше реальне розуміння, чим є насправді влада, були пов’язані з цими подорожами в українське село, де він формально відбирав хліб в українських селян, тобто сприяв Голодомору.

Участь Копелєва у Голодоморі

Єлизавета Цареградська: Які у нас є документи і джерела, можливо, спогади Льва Копелєва щодо цього? Є певні його цитати, де він визнає, що це було жахливо, що він підтримував цю політику, і навіть коли бачив смерті голодних дітей, очі позбавлені життя, він усе одно переконував себе, що це все робиться для якогось блага. А справжні думки про те, що щось іде не так, з’явилися уже під час Другої світової війни, коли він побачив, що роблять радянські війська із тими ж німцями, полоненими тощо. 

Юрій Шаповал: Я колись зробив експеримент, коли виступав у Відні в 2023 році на конференції, присвяченій Голодомору. Я тоді хотів показати досвід осіб, які не стали жертвами Голодомору, а були тією чи іншою мірою співавторами його творення: Віктора Кравченка, Дмитра Гойченка, хоча це й псевдонім, і Лева Копелєва.

Аналізував я його книжку спогадів «І сотворив собі кумира», адже немає ніяких більш яскравих документів про нього, я вважаю, що це просто унікальне джерело. До речі, вона перевидана у 2023 році українською мовою видавництвом «Дух і літера», а вперше була видана у 1978-му. Написав Копелєв її, можна сказати, сам для себе, бо йому важливо було порозмірковувати над тією добою. Він там пише, що був переконаний у своїй ідейній перевазі над селянами, і коли грабували їх, він пише: «Я соромився своїх простих почуттів». Тобто у нього була емпатія до селян, але він її відганяв від себе. І він пише: «Цього гріха я ніколи не відмолю і нічим не спокутаю».

Він двічі брав участь у процесі хлібозаготівель, тобто пограбуванні селян, у 1932-33 роках у Миргородському і Староводолазькому районах Харківської області. Поїхав він туди у складі агітаційної редакційної бригади. Це була група з чотирьох людей з Харкова, й вони мали видавати газети-летючки, щоб заохочувати селян здавати хліб. Найцікавіше, що всі герої того мого виступу у Відні їхали в села з однаковою інтродукцією. Їх усіх наставляли: що вони повинні робити, як вони повинні з селянами поводитись. І це дуже важливо для розуміння, що Голодомор не був спонтанною акцією, що це не був наслідок природного явища.

Копелєв згадує, як їх наставляв чекіст уже в селі, куди вони приїхали. Він згадує цікавий епізод, коли перед ними виступав один з керівників високого гатунку — Роман Терехов, другий секретар ЦК Компартії України. Що цікаво: Копелєв — єврей, він говорив про свою культурну розчахнутість між Росією та Україною. Він навіть писав вірші українською мовою певний час. Але коли заповнював анкету на початку 30-х років, то у графі національність писав «радянський». Тобто він мав ці ілюзії й дуже самокритично передав їх у цій книзі.

Одну річ хочу підкреслити, що стосується причин голоду. У нього був приятель, професорський синок на ім’я Роман. І цей Роман йому каже: «Ти знаєш, Льова, ніякої української нації нема, її вигадали неосвічені хуторяни». Це 1932 рік, якраз розпал Голодомору. «Сьогодні в російській державі, — казав Роман — при владі російські комуністи. Нехай ця держава називається Радянський Союз, але його столиця — Москва, основа державної могутності — російський народ і російська армія».

Перехід до дисидентства й критики режиму

Єлизавета Цареградська: Хочу повернутися безпосередньо до книжки, про яку ми говоримо. Її перше видання — 1978 рік, тобто це Радянський Союз. Ми розуміємо, що є і цензура, і контроль. Наскільки вона була здатна тоді внести якісь корективи в плин подій, змінити свідомість, щось показати, щось висвітлити?

Юрій Шаповал: Копелєв належав до того покоління людей, про яких сказав дуже добре польський діяч, редактор незалежного журналу «Культура» Єжи Ґедройць, якому належить формула, що без вільної України ніколи не буде вільної Польщі. Так от він говорив про «магічну силу слова». Це може дивно звучати сьогодні, та й раніше теж, але Копелєв належав до тих людей, яким важливо було висловитися. Йому було дуже важливо показати, що є люди, які думають не у той спосіб, який їм нав’язує влада.

Ця книга розповідає якраз про його еволюцію, про те, як він перестав бути прокомуністичним діячем. Наприклад, він описує свій арешт у 1945 році. Його заарештували за те, що він заступився за цивільне німецьке населення, з яким варварськи поводилися солдати Червоної армії. Далі його виключили з партії, він посидів у шарашці, працював як фахівець. Солженіцин описує його у своєму романі «В круге первом», Копелєву там відповідає персонаж Рубін.

У 1956-му його відновили в партії, тому що відбувалася десталінізація, хоч і обмежена. А потім почалася низка заходів з реабілітації Сталіна у період Брежнєва, тобто після заколоту проти Хрущова. Копелєв тоді зробив речі неможливі. У 1967 році він друкує статтю «Чи можлива реабілітація Сталіна» в австрійському комуністичному журналі. Тут починається тиск на нього, його картають на партійних зборах у Спілці письменників. Але він іде далі, виступає проти цих сталінців і наважується у той час говорити, що Сталін і Гітлер — це подібні явища. Його звільнили з роботи в Інституті мистецтвознавства в Москві.

Виїзд з СРСР

Юрій Шаповал: Копелєва, власне, врятував його знайомий нобелівський лауреат Генріх Белль — німецький письменник, який жив тоді у Кельні. На його запрошення у 1980 році Копелєв з дружиною Раїсою Орловою їде до Німеччини, а наступного року його позбавили радянського громадянства «за поведінку не гідну радянських громадян».

Єлизавета Цареградська: Але ж, пане Юрію, це подарунок на той час, радянська влада його, фактично, відпустила. Все могло статися значно гірше, адже він робив дуже серйозну антирекламу для Радянського Союзу.

Юрій Шаповал: Власне, так. Влада теж була хитра, вона українських дисидентів не випускала. Але випустили ще Солженіцина у 70-х роках.

Єлизавета Цареградська: Але у Солженіцина також були дещо ксенофобські погляди, доволі спрямовані на Росію і її велич.

Юрій Шаповал: Так, так, це теж було. Бачите, це складні персонажі. Солженіцин одним з перших написав про роль українців-в’язнів у Кенгірському повстанні, загалом про українських в’язнів, зокрема упівців, я маю на увазі в «Архіпелазі ГУЛАГ». Те, що він пізніше писав, Копелєв до цього не опускався, звісно, був іншою людиною іншої культури. Він ніколи не був шовіністом.

Єлизавета Цареградська: Вони тому і не знайшли спільної мови потім.

Юрій Шаповал: Власне. Ще одна оцінка Копелєва мене вражає. Уже в 90-ті роки, коли він був за кордоном, його запитали, як він оцінює владу сучасної Росії. Це ще часи були «вегетаріанські», часи Єльцина. І Копелєв відповів: «Були часи гірші, але не було підліших». Це ще одне свідчення відчуження всіх урядів від народу. І не важливо, під яким прапором виступають володарі: чи триколор, чи червоний прапор». Тож і у цій книзі, і у подальшому своєму житті, до кінця своїх днів, він залишався людиною, яка бачила, чим насправді є Росія, чим була та влада, і чим є влада, яка нібито змінила комуністичну.

Діяльність Копелєва у Німеччині

Єлизавета Цареградська: Яка функція була у Льва Копелєва, коли він у 1980-х роках залишається у Німеччині й будує своє життя там. Чим він займається, який його подальший вплив?

Юрій Шаповал: Він мав колосальний авторитет у Німеччині. Тоді ще було дві Німеччини, і тут ідеться про Західну. Завдяки Генріху Беллю, він був задіяний у так званому Вуппертальському проєкті. Він був присвячений дослідженню взаємопізнання слов’ян і німців, охоплював кілька століть. Німці за це дуже шанували Копелєва, дуже шанували за те, що він блискуче знав історію та культуру Німеччини. І, звісно, говорив абсолютно чисто німецькою мовою. Його останні роки були пов’язані з реалізацією цього проєкту.

Пам’ять про це живе. Я це бачив у Кельні, там є вулиці, названі на честь Копелєва. Між іншим, у Києві немає вулиці Льва Копелєва, хоча я би всілякі упередження долав і, на мою думку, така вулиця й у нас мала б бути.

Він був почесним доктором філософії університету в Кельні. Потім у 1990 році йому повернули радянське громадянство, хоч воно йому вже не було потрібне. Формально ця перебудовна влада нібито вибачилась перед ним. Але Копелєву вистачало своєї філологічної роботи, а політично він висловлювався дуже гостро на адресу тогочасної єльцинської Росії.

Крім того, у нього є дуже цікаві міркування щодо прогресу. Він не був ретроградом, але писав про те, що люди занадто захоплюються новітніми речами, цим прогресом неймовірних розмірів, який може негативно вплинути на свідомість і культуру людей. Це така маловідома частина його спадщини.