«Прокинулися від того, що гепає. Але ж не вірилося, ну, невже… Чоловік швидко увімкнув телевізор. Каже, що так, йдеться про повномасштабне вторгнення. До того часу ми не збирали речі. Не вірила я. Хоча чоловік застерігав, що буде, бо усі про це говорять», — пригадує події лютого 2022 року Оксана Литовко.
Саме так велика війна прийшла в її будинок у селі Нова Басань на Чернігівщині. Населений пункт розташований над трасою, яка веде до Києва, тому росіяни його окупували у перші дні вторгнення.
«Вони зайшли на нашу вулицю. Їх було дуже багато по усьому селу. Дуже багато техніки рухалося трасою у напрямку Києва. Ми з чоловіком записували, а потім намагалися передавати кількість техніки та що саме йшло. Дочка допомагала. Було страшно. Вони у цей же день почали стріляти в центрі села. Ми у льох поховалися. А вони заїхали до нас на вулицю і стали за ним. Я молилася: „Їдьте назад, чого ж ви приперлися!“. А потім почалися ці страшні дні», — згадує пані Оксана.
Російські військові постійно ходили по вулицях Нової Басані, заходили в усі будинки, мародерили. Вони переписували дані жителів, хто залишився в селі. За словами пані Оксани, декому пощастило і вони вчасно виїхали. Жінка у будинку була з чоловіком Олександром та донькою. Подружжя має ще сина, але він проживає в іншій області. Оксана Іванівна каже, що дуже переживала за доньку, якій 20 років. Вже тоді селом ходили чутки, що російські військові цікавляться дівчатами.
«Кажу, дитино, куди тебе ховати. Як ховати, коли вони побачили, що нас троє, то ходитимуть, питатимуть і шукатимуть. Питатимуть, чи не в партизани пішла. Бо вони усе ходили та шукали „бандерівців“», — згадує жінка.
Люди ховались у льохах, тому що укриттів в селі не було. Однак росіяни діставали їх і звідти, згадує пані Оксана:
«Вийшли ми з погреба, а вони кажуть, хто ще є? Кажу, що дитина ще є. Я кажу: „Дитяточко, виходь“. Дитина ж ще. 20 років, а для мене ж дитина. Вийшла, труситься. Їй погано стало. Вони перерахували нас, подивилися. Для того, щоб тримати нас усіх на контролі».
Одних сусідів не було в льохові, однак росіяни думали, що вони там і не відкривають. Тому кинули туди гранату. І таких ситуацій за понад місяць війни у Новій Басані було дуже багато. Той березень не менше Київщини, страждала і Чернігівщина. У селі було дуже гучно, лунали постійні обстріли.
«Повилітали шибки, й у господарських спорудах також. Але це ще не так страшно було. Це ще не найстрашніше з того, що тривало увесь той час», — ділиться спогадами Оксана Литовко.
Слухайте також: В Ірпені взялися за відбудову першої знищеної росіянами багатоповерхівки
Найстрашніше відбулося майже перед визволенням села. Росіяни настільки озвіріли, коли зрозуміли, що підходять українські війська, що гатили без розбору по усіх хатах. Спочатку люди чули зловісну тишу, а потім гучні обстріли.
«Була тиша годину-пів години, а потім знову почалося. Але вже так близько і гучно, що ми чули, як міни вибухають прямо на городі. Гриміло воно, сипалися уламки по дахах, по стінах. Так гучно було, що ми усі попідскакували, було дуже страшно», — каже жінка.
Раптом подружжя почуло тупіт росіян на їхньому подвір’ї, пролунали автоматні черги. Пані Оксана думала, що їх зараз витягнуть з льоху і поставлять перед танками живою мішенню. Раптом вони почули запах горілого. Чоловік Оксани під обстрілами побіг до будинку. Жінка — за ним.
«І я побігла, бачу, чоловік уже у коридорі в нас. Там тумбочка стояла у коридорчику, з літнім одягом. Бачу: ця тумбочка серед двору. Уже димить дах, димить з вікон. Дім стояв на трасі, росіяни просто нам у вікна лупили, просто стріляли, розстріляли, як захотіли. Вискочила одразу — а у сусідів гараж горить, і ще в одних сусідів, чути, що тріщить вже на початку вулиці.
Я забігла у хату, воно вже всередині горить, не можна нічого не схопити. Все залишилося. Ну, все залишилося. Те, що на веранді було — там стояв столик, така поличка з посудом — воно вціліло. Я просто вже не знала, що робити. Чоловік каже, в хату не заходь вже. Я просто брала ті каструльки, не знала, що робити, а воно стріляє, він кричить: „Падай!“. А куди „падай“? Кажу, що не видно, що тут уже горить, чого „падай“? Я просто брала ті каструльки і кидала їх у двір. Просто викидала, не знала, що робити. Брали воду у сусідів, носили, гасити пробували вогонь через вікна. Відро, чи два, що я принесла, вилила, воно засичало — і все. Дочка вискочила, кричить серед двору: „Що ж ми будемо робити?!“», — пригадує з болем ті дні жінка.
Родина намагалася загасити й гараж, який також палав від російського обстрілу. Викликали пожежників, але розуміли, що вони не приїдуть у село, де йдуть бойові дії. Так родина втратила все…
«І так знищилося все. Меблі, на які за вік наживав, збирав, на чомусь економив. Ну, дійсно, все життя економив, тому що чоловік в охороні працює, я — звичайна сільська вчителька, у якої достаток не дуже. Діти вчаться, студенти», — каже пані Оксана.
Будинок родини димів ще 2 доби. Якраз тоді у село зайшли українські військові, пригадує жінка:
«Знову якісь військові ходять у дворі, так багато. Боже, я біжу, руки підійняла, кажу: „Так, це свої-свої-свої!“. Ми уже так налякані були тим, що всі заходили теж з автоматами. Й ці теж стоять, давай російською говорити. Я дивлюся — на рукавах пов’язані жовті стрічки. Питаю, чому жовті? А він каже, що вони наші: „Жіночко, ми — наші“. Боже, ми почали плакати».
Військові запропонували родині виїздити, бо житла у них все одно немає. Однак вони вирішили залишитися біля рідних, хоч і згорілих стін, каже зі слізьми пані Оксана:
«Даху немає, перегородок немає, над вікнами усе попадало. Посуду було там скільки, комп’ютер, два холодильники, телевізор, дивани, шафи, меблі, все було для життя те, що потрібно. І так його знищили. І це якось, знаєте, не проходить воно й досі, хоч вже півтора року минуло».
Читайте також: Небайдужі зібрали 300 тис. грн і відновили бібліотеку біля Бородянки, де в окупацію жили російські військові
За словами секретарки Новобасанської селищної ради Вікторії Самборин, 69 будинків у громаді зруйновано повністю. Загалом росіяни пошкодили понад 500 будинків.
«Після деокупації наша громада зіштовхнулася з тим, що було дуже багато великих руйнувань. На сьогодні понад 500 будинків пошкоджено, 69 — зруйновано повністю. Зруйнована інфраструктура: заклади освіти, адміністративні приміщення, будинок культури пошкоджений, і приміщення, де розміщувалася «екстрена медицина» повністю зруйнована. Тобто дуже багато. Звичайно, люди відразу кинулися до нас, в органи місцевого самоврядування — шукати підтримки та допомоги», — розповідає Вікторія Самборин.
До сільської ради зверталась і пані Оксана. Вирішення ситуації станом на липень минулого року не було. Водночас, де жити родині на той час, також ніхто не знав. Спочатку жили у сестри Олександра, потім вирішили бути на своєму подвір’ї, до того ж вціліло господарство.
«Якось прийшли додому на свій двір, вранці. А чоловік каже, що у гаражі ставимо ліжко одинарне з металевою сіткою Люді, дочці. А самі у сараї будемо. Розкладачку у сусідки позичили. Є такий собі тапчанчик, на якому можна одному поміститися. І ми залишилися тут. Я кажу, що не хочу більше нікуди, бо нікому ми просто не треба», — говорить пані Оксана.
Читайте також: У Бучі відбудували вулицю Вокзальну, де з «Байрактара» розбили першу колону росіян
Наближалась осінь і родина Литовко розуміла, що так жити буде неможливо. Якраз у той час на їхньому подвір’ї знову з’явились люди.
«Ми швидко прибігли з городу. Бачимо повний двір людей, сільська рада тут, хтось іще. І нам пояснюють, що це ті люди, які реально можуть відбудовувати. У мене ледь ноги не підкосились, я почала знову плакати. Кажу: „Що? Серйозно? Не жартуєте, це чесно?“. Андрій Титаренко каже, що, звичайно, чесно. І вони розповіли, що вже взялися за відбудову. Це благодійний фонд „Район № 1“. Це святі люди», — пригадує жінка.
До повномасштабної війни «Район № 1» займався розвитком вулиці Рейтарської — центру Старого Києва. Але після початку великого російського вторгнення Андрій Титаренко та Андрій Копиленко вирішили допомагати відновлювати зруйновані міста Київщини та загалом займатися благодійною допомогою. Бо зрозуміли, як це важливо, розповів Андрій Копиленко:
«Насправді це було дуже важливо. Ми з першої поїздки одразу зрозуміли, що це не те, що правильне рішення, а це максимально те, що потрібно. І не від того, що ми відчули все, ми завтра відновимо всю Україну, а просто від того, що людям ми даємо надію. Тому що насправді це дуже складно для людей, коли ти втрачаєш за секунду все, що було у твоєму житті, і ти просто сидиш один на лавочці, в тебе немає квартири, і ти навіть не можеш нікуди піти. Я насправді навіть не уявляю, що люди відчувають в цей момент».
У них не було коштів, однак було бажання допомагати. Тоді зібралася велика команда волонтерів та волонтерок і вони рушили на Київщину, розповідає Андрій Титаренко:
«Але помітили, що навіть наші потуги хоча б прибрати навколо, закидати російські окопи, нарубати людям дров, дають їм справжню надію».
Після місяців роботи на Київщині «Район № 1» почав співпрацювати з німецькими благодійниками. Тоді їхні можливості розширилися, але найголовніше, каже Андрій Копиленко, вони змогли донести донорам свої власні ідеї. Так і отримали кошти.
«Ми почали робити свій проєкт, який ми бачимо. Є громада, їй потрібна допомога. У них є і садочок, і школа, і там купа людей зараз без роботи, без нічого. І ми робили комплексні проєкти. І потім на усіх зустрічах просто пояснювали, що нам все одно, які у вас є бюджетні лінії, що ви хочете робити. Є реальна потреба в ось цьому. І насправді міжнародні партнери саме це і шукають. Вони кричать про це, що дайте нам не просто цифру в 3 мільярди чи 300 мільярдів на відбудову, а дайте конкретику: скільки живе людей, які вікові групи, де вони живуть тощо. Це все логічно.
Ми так і зробили. І насправді через два місяці нам вже сказали, що ваш проєкт повністю погоджено. Врахували усе, що ми сказали: відновлення багатоквартирного будинку в Ірпені, і 50 ремонтів, і 26 будівництв. Ми просто їм довели, що у нас є можливість це зробити, і ми розуміємо, що потрібно, насправді. Ми поїдемо у громаду, ми отримаємо усі дозволи, тому що це наша країна, ми хочемо її покращити. Не треба вам це робити. І нам не потрібні просто гроші, нам потрібна можливість щось зробити», — пояснює Андрій Копиленко.
Так благодійники змогли відбудувати 26 каркасних дерев’яних будинків для жителів Нової Басані. За словами секретарки сільської ради Вікторії Самборин, це унікальний проєкт для України, адже 13 будинків призначені для переселенців. Таким чином, у село залучать нових людей та нових працівників, говорить Вікторія Самборин:
«За допомогою Чернівської обласної військової адміністрації з нами вийшла на зв’язок благодійна організація „Район № 1“ і ми розпочали співпрацю. Вони запропонували проєкт, за яким 50% будинків вони відбудовують для тих, у кого пошкоджене житло, і 50% вони будують для внутрішньопереміщених людей, які надалі будуть запрошені сюди, на проживання, за конкурсом відповідних спеціальностей, професій, яких потребує громада. І таким чином було обрано 13 місцевих жителів, будинки яких були повністю зруйновані, і 13 будинків для внутрішньопереміщених людей. Тож вийшло 26 загалом».
Зараз благодійники шукають тих 13 переселенців у нові будиночки. На етапі розроблення — співпраця з Дією, де охочі зможуть залишити заявку, розповідає Андрій Титаренко:
«Ми якраз 13 сімей під ці 13 будинків для ВПО починаємо шукати. Ми хочемо зробити верифікацію ВПО на базі Дії. Це було прохання від Help (організація, яка надала фінансову допомогу — ред.). Такий амбіційний проєкт. Ми чекаємо на підтвердження з їхнього боку нашої розробки. Це буде перший випадок, коли міжнародні гроші подружилися з Дією у межах України й зробили проєкт з інтеграцією цього сервісу. Там буде верифікація довідки ВПО через Дію, щоб одразу відсіяти людей, скажемо, звільнити модераторів від зайвої роботи. Буде на початку анкети верифікація і плюс деякі документи, які ми будемо підтягувати з Дії. В принципі, ми цей інструмент зможемо використовувати для будь-яких зборів інформації, запитів, конкурсів серед ВПО і взагалі усіх українців».
Тим часом пані Оксана не натішиться новим будинком, вони з чоловіком вже туди заселилися, хоча роботи ще не повністю завершились. Жінка розповідає про квадратуру свого нового житла:
«Типовий проєкт, де планування є однаковим для усіх будинків. Дві спальні, кухня-вітальня, коридорчик, санвузол, тамбур і тераска».
У новому будинку пані Оксана навіть пекла паски — для неї це було дуже символічно.
«Я навіть паску там пекла, уявляєте? Включила духовку, яка теж якось врятувалась, просто дивом. Вона була у веранді, стояла на столику. Чоловік встиг її винести і кинув посеред двору. Кажу, кинув, напевно, там вона і побилася. Тоді ще дощ лив. І воно там позатікало все. Вона висохла, я включила, а вона працює! І ви знаєте, це була ось так в новій хаті паска, яка справді вистраждана, вимріяна», — розповіла жінка.
Відновлення благодійним фондом «Район № 1» будинків у Новій Басані дало надію не тільки його мешканцям, а й самому селу — на процвітання та розвиток.
Матеріал створено за підтримки «Media Lifeline Ukraine»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS