24 області і… «Материнський інстинкт виштовхав мене з Криму». Олександра Вісич

Експозиція під назвою «Леся Українка і Крим» з’явилася у приміщенні Ялтинського музею через місяць після набуття Україною незалежності, у вересні 1991-го. Завдяки постійному і послідовному тиску громадськості міста, в 1993-му експозиція отримала статус музею Лесі Українки. На 10-ту річницю незалежності в приміщенні була відкрита нова виставка «Ломикамінь», експозиція тривала, допоки Крим не окупувала Росія.

«Стихія сформувала мене»

За інформацією видання «Голос Криму», в серпні 2024 року Музей Лесі Українки в Ялті припинив своє існування. Журналісти посилаються на власний моніторинг культурних установ на території окупованого півострова. Зараз у приміщенні — музейні зали, присвячені історії Ялти, та виставка про архітектора Миколу Краснова.

Із залишків згадок про Лесю Українку — невелика світлина письменниці в оточені фотографій Пушкіна, Толстого і Цвєтаєвої, а також — письмовий стіл, за яким вона працювала.

Олександра Вісич працювала в Музеї Лесі Українки в Ялті 11 років, більшу частину з яких вона була його завідувачкою.

«Для того, щоб Леся з’явилася у моєму житті, мені потрібно було з Феодосії переїхати в Ялту», — так починає свою розповідь Олександра.

Говорить, що вчилася спочатку в радянській, а пізніше — пострадянській кримській школі. До розвалу СРСР школа, в якій вчилась Олександра, називалася іменем брата Володимира Леніна. Шкільна програма була просочена ідеологією, але велика частина уроків, такі як література або мистецтво, проходили в Феодосійській картинній галереї імені Айвазовського.

Читайте також: 24 області і… «Краще бути там, куди ракети прилітають, ніж там, звідки вони вилітають». Олександра Баркова

Олександра підозрює, що ця написана стихія сформувала її. Коли вона закінчувала школу, в Ялті відкрився новий навчальний заклад, який позиціонував себе, як інститут, що не терпить корупції та хабарів. Олександра вирішила в нього вступати, переїхала в Ялту. Їй не вдалося вступити з першого разу: сміється, пригадуючи, як завалила диктант про Олену Пчілку, — українську письменницю та матір Лесі Українки.

Вона залишилася у Ялті ще на рік, познайомилася із місцевою інтелігенцією та точно зрозуміла для себе, що хоче вивчати українську та англійську філологію. Під час студентської практики потрапила до Музею Лесі Українки, зрештою залишилася там працювати після навчання.

«Ми були маленькими музейними співробітниками, робили абсолютно все: мили підлогу, доглядали за експонатами, прив’язували їх жилкою, тому що у нас була дуже своєрідна система сигналізації й охорони. Ми носили книги — приміщення маленьке, а на літній період наш кабінет перетворювався на виставкову залу.

До нас приїжджали музеї зі всієї України: були колаборації з музеєм Ольги Кобилянської в Чернівцях, з літературним музеєм Харкова, музей Михайла Коцюбинського з Чернігова. Шикарні просто експозиції робили з того, що потрапляло під руку. А ще у нас був свій аматорський театр», — пригадує Олександра.

Театр, про який вона говорить, називався «Сім Муз», на його сторінці в «Вікіпедії» вказано, що це єдиний народний аматорський театр міста Ялти. У трупи була амбітна мета: поставити всі п’єси Лесі Українки.

Колектив встиг впоратися із п’ятьма. Вони ставили п’єси просто на території музею. Крім бажання робити театр, у них було ще одне завдання — розвінчати міф, нав’язаний радянською добою про те, що Леся Українка — тільки поетка і дитяча письменниця. Вона була, в першу чергу, драматургинею.

«Ми почали з вистави «Хотіла б я» — про любовні історії Лесі Українки. Із нею їздили в Київ на конкурс в театр «Дах» до Владислава Троїцького. Троїцький нас благословив, ми виграли поїздку у Львів. У нас такий був приз. Зрозуміло, що нашу «українськість» намагалися якось стимулювати, а ще наші ідеї, нашу молодість. Нашим друзям-театралам це вдавалося. Ми були так сильно «вакциновані» після Львова, що повернувшись поставили «Касандру». Це, напевно, одна з найбільш амбітних наших постановок», — розповідає Олександра Вісич.

Читайте також: 24 області і… «Кримськотатарська мова, записана кирилицею — спадок СРСР»: Софія Острозька

Крим займав велику частину життя Лесі Українки. Сюди вперше вона приїхала зі своєю матір’ю на лікування, тут же в Криму написала цикли віршів «Кримські спогади» та «Кримські відгуки», на півострові вона працювала над поемою «Іфігенія у Тавриді», збирала замальовки кримськотатарської традиційної вишивки, почала роботу над першим драматичним твором «Блакитна троянда».

Тут же вона абсолютно випадково зробила запис власного голосу. Єдиний історично підтверджений запис голосу Лесі був зроблений у Ялті й сталося це випадково. Вона дізналася про приїзд відомого бандуриста, кобзаря Гната Гончаренка у Севастополь і планувала його записати. Єдиною технічною можливістю тоді був фонограф і поки Леся чекала на візит кобзаря, вона намагалася налаштувати техніку і абсолютно випадково записала себе.

Олександра Вісич погоджується назвати найрозповсюдженіші міфи, що стосуються постаті Лариси Петрівни Косач і розвінчує їх. Перший міф — про «велику хвору».

«Мені здається, ми всі вже втомилися це все обговорювати. Туберкульоз, на який, в тому числі, хворіла й Леся Українка — це мастхев для дуже-дуже багатьох, і не тільки інтелігенції XIX століття. Це — «наймодніша» хвороба того періоду. І це не робить Лесю винятковою. Хоча історія про те, що робила родина для того, щоб забезпечити гідний догляд і лікування, унікальна, як і важливою є історія долання хвороби. Але Леся і без цього, безперечно, дуже цікавий персонаж», — розповідає Олександра.

Другий міф — про бідність родини Косачів.

«Варто згадати, де проходило лікування, її подорожі, публікація власних текстів, активна діяльність. Аналізувати не просто в чому вона вбрана, а вміння стежити за модою, вміння вести культурне життя. Фінанси ніколи не визначають якість творчості, але Леся Українка не походила з бідної родини. Це манія радянської історії літератури — приписувати якісь певні обмеження культурним діячам».

Читайте також: 24 області і… «Читала собі книжки вголос у камері». Леніє Умерова

Третій — не міф, а скоріше розмірковування на тему про можливу бісексуальність Лесі Українки, Олександра Вісич коментує це так:

«Я тільки нещодавно розібралась, чому у мене це питання викликало суперечливу реакцію. Я не вважаю, що гіпотетична лесбійська орієнтація зробила б якусь злу послугу нашій історії літератури. Насамперед, це історія виняткового союзу, який, на правду, так рідко трапляється. Таке неймовірне порозуміння двох душ, які за збігом обставин виявилися найталановитішими представницями свого покоління».

«Майже весь колектив нашого музею був на Помаранчевій революції»

У Ялтинському музеї лишилися усі експонати. За час його роботи до 2014-го року, співробітники зібрали там цінну бібліотеку, в тому числі, завдяки контактам музейників із українською діаспорою. У Криму здавна був україномовний книгодрук.

Серед того, що залишилося в музеї — збірка Олександра Олеся, яку він опублікував саме в Ялті. У приміщенні музею збереглися особисті речі родини Косачів: прикраси, елементи одягу, посуд. Ті матеріальні сліди, за якими науковці та науковиці відновлювали дух, атмосферу, родинну культуру, образ самої письменниці.

Екскурсії у музеї працівники вели здебільшого українською мовою, могли переходити на англійську або російську за попереднім запитом, але робочою мовою була саме українська. Олександра пригадує, коли так і не дочекалися у стінах свого музею третього президента України Віктора Ющенка:

«Ми дуже чекали на президента. Ми його обрали. Майже весь колектив нашого музею брав участь у Помаранчевій революції, у помаранчевому одязі і з написом «Ялта». Нам навіть у метро гроші пропонували, тому що так були вражені, що ми з Ялти приїхали в Київ підтримати. Це було мило. Але ми дуже сподівалися на цю нову владу, на те, що буде підтримка українського в Криму.

Чекали, що він приїде, відвідає наш музей, побачить, що нам треба ремонт, розширення експозиції. Насправді, ми мріяли про те, щоб весь будинок став експозицією музею Лесі Українки, бо ми займали тільки другий поверх однієї частини. Але до нас доїхала дружина Ющенка Катерина, ми давали їй екскурсію. Вона надзвичайно інтелігентна та надзвичайно зацікавлена. Віктора Андрійовича так і не дочекалися», — згадує Олександра Вісич.

Читайте також: 24 області і… «Ніби пам’ять повертається». Наріман Джелял

Ім’я Лесі Українки притягувало до себе, Олександра розповідає, що до них у музей приходили люди і просили щось перекласти українською або роздрукувати. Вона говорить, що навіть у якихось побутових питаннях оточувала себе «своїми» людьми, наприклад, коли купувала продукти на ялтинському ринку, то намагалася підходити тільки до україномовних продавців.

У лютому 2014 року Олександра продовжувала жити своє життя у Ялті, за півтора роки до окупації у неї з чоловіком народився син. Про момент, коли чітко зрозуміла, що їй треба їхати звідти згадує так:

«Я гуляла з дитиною набережною, традиційні мамські справи, а мої студенти і мої друзі вийшли на мітинг проти війни, і на них напали байкери з «Нічних вовків». Вони побили моїх студентів, протестувальники мусили переховуватись в університеті, але тодішня адміністрація їх не пускала. Я тоді зустріла їх на набережній. Вони були абсолютно розгублені. Потім ми спілкувалися з правозахисниками, які підтримували українських військових у кримських військових частинах і вони порадили нам виїжджати. І це було так просто. Усе сталося ще до так званого «референдуму».

Я пам’ятаю, як зайшла в кабінет своєї директорки, вже покійної Ольги Ткачук. Сказала, що звільняюся. Вона сиділа в оточенні колег, які тишком-нишком раділи, що все змінюється. Вона на мене глянула очима повними сліз. І, мені здається, в цей момент я не тільки зрозуміла, наскільки вона глибоко підтримує мене, наскільки їй жаль, що таке відбувається. Завдяки її такій реакції, я усвідомила всю серйозність ситуації».

Розповідаючи свою історію зараз, Олександра впевнена — з окупації її вивіз материнський інстинкт. Вона пригадує, як збирала іграшки сина в дорогу, щоб він максимально спокійно пережив свою першу велику вимушену подорож. Олександра виїхала в Рівне, з цього міста родом її чоловік. Із Ялти їй ще досилали якісь речі, вдалося забрати всю дитячу бібліотеку сина, але сама вона туди більше не поїхала. Востаннє в півторарічному віці Крим бачив і її син.

Олександра пригадує, як повела його на виставку Івана Труша в місцевий музей, вони сиділи під картиною «Південний пейзаж з горами», на якому зображена гірська верхівка Ай-Петрі, і Олександра сказала синові, що він тут народився, а син подивився на неї уважно і перепитав: «Мам, а у вас там будинків зовсім не було, що ти мусила мене в горах народжувати?».

«Леся Українка — моя роботодавиця»

Про Крим публічно Олександра воліла не говорити, як і про свій досвід життя й роботи там. Аж допоки не сталося повномасштабне вторгнення:

«Є ще один величезний фактор, який спрацював як магія. Це не повномасштабне вторгнення, не вибухи. Це — Анастасія Левкова. Вона видала книгу, яку я читала зі сльозами. Коли вона готувала свій роман, то зверталась до мене. Вона питала якісь деталі, що стосувалися музею, і вони не ввійшли в книгу. Але таке враження, що вона в мене випитала якимось іншим телепатичним способом дуже багато іншого. Таке враження, що вона зняла з мене цю обітницю мовчання. Ніби запевнила мене в тому, що я зможу говорити. Я довго думала про те, щоб написати наукову статтю про цей її роман».

• Книжку, яку згадує Олександра — роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля», інтерв’ю з авторкою для Громадського радіо, можна прочитати за посиланням.

Зараз Олександра викладає у Національному університеті «Острозька академія». У 2024 році студенти, скориставшись системою вибіркових дисциплін, обрали курс культури та літератури Криму, в тому числі, надихнувшись романом Левкової.

«Я мала літні ночі без сну, тому що страшенно хвилювалася. Одна справа — згадувати Крим, інша — бути експертом. А хто ж такі кримські татари? А хто ж такі караїми? А що вони їдять? А яка література про Крим? А що там відбувалось історично? Ми підготували цей курс у співавторстві з Світланою Кочергою та запропонували його не тільки для філологів, а й для більш ширшого кола студентів. І це були такі різні питання, де ми теж розвінчували міфи, що Крим, наприклад, не тільки курорт.

Це переслідує кожного кримчанина. А що ми робили в Криму зимою? Коли я жила в Криму, то був міф, який був створений штучно — про войовничих кримських татар. Ми поки що маємо покоління, яке встигло побувати в Криму в дитинстві, в якомусь санаторії, на відпочинку. Але молодші люди — це ті, хто не мають станом на зараз цієї історичної можливості, побачити Крим. І я дуже ціную, що залишився інтерес. Моя задача — зробити так, щоб цей інтерес утримати», — розповідає Вісич про курс.

Олександра підходить до своєї домашньої бібліотеки. Одна з поличок на ній присвячена зібранню книжок, які стосуються Кримського півострова. Вище на поличках — повне академічне зібрання творів Лесі Українки в 14 томах.

Над першим томом працювала й Олександра Вісич. Вона сміється і називає Лесю Українку своєю роботодавицею, каже, «поки в її житті є Леся — в ньому завжди буде робота».

І вже наприкінці нашої розмови, Олександра розповідає, що Леся Українка —не тільки важлива частина її професійного життя, але й особистого. До окупації Криму на одну з вистав їхнього аматорського театру «Сім Муз» прийшла жінка, яка в подальшому стала її свекрухою.

«Вона підійшла до мене і запропонувала подарувати зібрання Лесі Українки ще радянських часів. Я погодилася й прийшла за книжками. Прийшла за книжками, а пішла з чоловіком», — сміється Олександра Вісич.

Зібрання, за яким вона тоді приїздила, теж зберігається у сімейній бібліотеці.

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: vokyluk@ukr.net