Анатолій Левченко під час прем'єрного показу вистави "Енеїда" у драматичному театрі Маріуполя/Фото з архіву Анатолія Левченка
Анатолій Левченко працював головним режисером Академічного театру в Маріуполі, а пізніше заснував свій власний проєкт — театр «Terra Incognita». Під час облоги Маріуполя чоловік з родиною не зміг евакуюватися з міста. У травні 2022 року окупанти захопили його у полон за проукраїнські погляди й запроторили до в’язниці. Після 10 місяців полону режисера випустили на волю. На підконтрольній Україні території він продовжив свою справу.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну Анатолій Левченко та його родина зустріли на дев’ятому поверсі панельного будинку у центрі Маріуполя. Спочатку вони не розуміли, що відбувається та сподівалися, що все скоро скінчиться. Для багатьох жителів міста події лютого 2022-го нагадували весну 2014 року. Маріупольці вважали, що перебувають під надійним захистом української армії.
«Моя родина складалася на той час з мене, моєї дружини, 92-річної тещі, та сина з інвалідністю. Артему 21 рік він має діагноз невербальний аутизм — це один із крайніх проявів синдрому. Своєї машини ми не мали, тому поїхати всім складом було нереально. Дуже швидко в місті зникло водопостачання, електрика, газ, зачинилися магазини. Почалися обстріли. До бомбосховища ми не ходили, бо живемо на дев’ятому поверсі. Ліфт, звісно, не працював. Підвал у нас надто незручний, туди потрібно стрибати з висоти кілька метрів. Теща та мій син зробити цього не могли. Тому ми з дружиною сказали одне одному: «Помремо, то помремо. Що зробиш», — розповідає Анатолій Левченко.
Щодня чоловік спускався з дев’ятого поверху, щоб знайти воду, дрова та приготувати їжу на багатті. Куховарити доводилося біля під’їзду на спільному мангалі. У перші дні кожен розкладав своє багаття, але потім люди зрозуміли, що треба підтримувати одне вогнище — так витрачається менше дров. Хтось приносив картоплю, хтось — моркву, у когось було масло, а хтось мав якусь крупу. Так збирався спільний обід, проте раціон лишався дуже бідним. У квітні від емоційного та фізичного виснаження теща Анатолія Левченка померла. Зять поховав її перед будинком.
Слухайте також: Не витримала і провідала бабусю у Маріуполі — як молода дівчина стала «терористкою Зеленського»
У другій половині березня окупаційні війська дісталися центральних районів Маріуполя. На стоянці біля будинку Анатолія Левченка екіпажі ворожих танків влаштували місце дислокації, звідти вони виїжджали руйнувати місто.
«До нашого багаття було 20-30 метрів. Вони побачили нас і прийшли попросити чаю. Пригощали цигарками, бо купити їх було неможливо. Один із тих танкістів постійно підкреслював: «Я, между прочим, из Москвы». Одного разу він перебрав горілки й за його словами ми зрозуміли, що він був засуджений за сексуальне насильство. Інший, з яким я розмовляв, був чоловіком років 40, з якоїсь глибинки. Одного разу він оголосив: «Сьогодні я вперше побачив море». Одягнені вони були як казна-що. Скаржилися, що їх кинули у Маріуполь як м’ясо», — пригадує Анатолій.
Левченко каже: на власні очі бачив, як російські танки розстрілювали багатоквартирні будинки у центрі міста.
«Був теплий день, ми сиділи вдома, раптом почули, як поблизу щось стріляє. Майже одразу прилетіло в ліфтову шахту на даху, прямо над нами. Потім почали гатити по п’ятиповерхівці поруч. Її били методично, зверху до низу, поки вона не загорілася. Я побіг вниз і побачив, що на перехресті стріляв танк. Біля нього кілька чоловіків, які намагалися зупинити це. На той час жодних бойових дій поблизу вже не було. З танка виліз якийсь тип і сказав, що там може бути навідник або снайпер. І вони продовжили розстрілювати будинки. Пізніше зі свого вікна ми бачили, як танк гатив у будинок зі шпилем. Цей будинок біля драмтеатру був символом Маріуполя. Вони стріляли по ньому кілька годин поспіль», — розповідає Анатолій Левченко.
Слухайте також: У полоні «азовців» катують в три рази сильніше, ніж усіх інших, а медиків «Азову» ще більше — Євген Чуднєцов
У травні, коли бойові дії перемістилися ближче до «Азовсталі», Анатолій Левченко почав шукати способи вибратися з міста. У той час ще було можливо виїхати до Запоріжжя, проте сам Маріуполь вже повністю контролювали окупанти. Вони встановлювали нові порядки.
«Щоб виїхати з міста через блокпости потрібно було пройти процедуру фільтрації. Зробити це було можливо в Мангуші, за 30 км від Маріуполя. Я знайшов транспорт та гроші, щоб вивезти родину в Україну. 17 травня ми поїхали проходити фільтрацію, а 21 травня мали вирушати в дорогу. Але за день до того мене заарештували», — каже Анатолій Левченко.
Пізніше, з матеріалів своєї справи, режисер дізнається, що на нього написали кілька доносів. Проте донощик не знав його адреси. Під час фільтрації Левченко мусив показати прописку. Вранці 20 травня у двері постукали.
«Я був вдома, дружина пішла за продуктами. За дверима стояли двоє хлопців 20-25 років. Один із них приставив мені до живота пістолет та щось закричав. Одразу почали обшук, ніяких документів, чи дозволів вони не показали. Квартиру перевернули догори дриґом, забрали телефон та планшет. У цей час мій син з інвалідністю знаходився в іншій кімнаті. «Поїдеш з нами», — сказали мені. Я просив почекати, поки прийде дружина, щоб не лишати Артема самого. Але вони сказали, що це їх не обходить. Довелося покликати сусідку», — пригадує день арешту Левченко.
Режисеру вдягли пакет на голову та посадили в машину. Дорогою його продовжували допитувати. Кілька годин він провів у одному з відділів так званого МДБ у Маріуполі, а невдовзі бранця повезли у Донецьк.
Надвечір того ж дня Анатолій Левченко опинився у Донецьку. Там його чекав новий допит та дактилоскопія. Слідчих дуже цікавили вистави, які ставив режисер, його громадська діяльність, а також — соцмережі. Після кількох циклів допитів о першій ночі він опинився на сумнозвісний «Ізоляції». У 2014-2015 роках ця тюрма стала відома як жахлива катівня, де людей піддавали тортурам та вбивали. На тюремному жаргоні це місце називали «Ізольда».
«На «Ізоляції» я взагалі не знав, чи в курсі моя родина, де я. Був у абсолютному вакуумі. Умови утримання там суворі. Вдень не можна сідати чи лягати на нари. Є маленька дуже незручна лавочка — на неї можна сідати по черзі. Майже 16 годин ти на ногах і це втомлює страшенно. За будь-яку провину могли покарати. Охоронці постійно били людей. Мені пощастило, кілька разів прикладом в спину — це можна не рахувати.
Також вони вигадували інші катування. Був один молодий хлопець він працював на ЗСУ, здавав окупантів. Йому заборонили сідати вдень взагалі. На той момент, як я потрапив до камери, цей хлопець стояв вже другий місяць. Одного разу він поставив одну ногу на нари, охоронці одразу влетіли та відлупцювали його. Я думаю, вони отримували задоволення від цього. Коли відкриваються двері до камери, всі мають повернутися спиною та надягти пакет на голову. Охоронці страшенно бояться, що ти їх побачиш і запам’ятаєш, бо кожен ув’язнений мріє їм помститись. Якщо виживе», — пригадує перебування в «Ізоляції» Анатолій Левченко.
16 червня 2022 року Анатолія Левченка викликали до слідчої, де оголосили, що його звинувачують за статтею 328 кодексу псевдореспубліки «ДНР». З того моменту почалося слідство, а бранця перевели з «Ізоляції» в СІЗО Донецька на вулицю Кобозєва.
«Ця величезна тюрма побудована в середині минулого сторіччя. Все іржаве та занедбане, всюди страшенна антисанітарія — таргани, щури та воші. Виглядало, як в’язниця сталінських часів. Спершу мене закрили в камері на 4 осіб, вона розміром як купе в поїзді. Всередині параша, рукомийник та маленький стіл для їжі. Якщо дві людини встали, то двоє інших мають лежати, бо місця більше немає. З трьох моїх сусідів двоє були вбивцями. Отак я з ними і їхав у тому «купе» три місяці»,— каже Левченко.
У жовтні тюремна адміністрація переводить бранця від кримінальних злочинців до його «колег» — злочинців політичних. Анатолій Левченко опиняється 29-м ув’язненим в камері, що розрахована на 25 людей. Спати доводиться по черзі, новачки лягають відпочивати після 6 ранку, коли старожили прокидаються.
16 червня 2022 року Анатолію Левченку висунули звинувачення за статтею 328 кодексу так званої «ДНР». У жовтні були порушені ще дві справи, режисеру інкримінували підбурення до екстремізму та тероризму. Матеріалом для справ послугували доноси та кілька дописів у Facebook.
«У мене на сторінці була пісня з YouTube «Бий москаля справа, бий москаля зліва» — це розцінювалося, ніби я закликав до вбивства росіян. Ще один допис, там був фантик від жуйки «Love Is», де сидять хлопчик із дівчинкою, тримаються з руки та дивляться на Кремль, що палає. Внизу підпис: «Кохання — це дивитися в одному напрямку». В експертизі було зазначено, що я закликав до підпалу московського Кремля, а це — тероризм. Таким чином за трьома справами разом могло вийти років десять», — коментує матеріали слідства Анатолій Левченко.
Проте несподівано бюрократія та псевдореферендум 30 вересня зіграли на користь бранцю. З 4 жовтня окуповані території Донеччини формально увійшли до складу РФ. Це означало повну уніфікацію державних процесів, зокрема законодавства. Закони псевдореспубліки втратили свою силу і вся система мала перейти на кодекс РФ. За «новим кодексом» виявилося, що стаття 328, за якою заарештували Анатолія Левченка, карається адміністративним покаранням, а не кримінальним.
«Долю двох інших справ я досі не знаю. Якщо в мене є постанова про припинення справи за статтею 328, то по статтях за тероризм та екстремізм такого немає. Слідча порушила їх 14 жовтня за законами так званої «ДНР», але з 4 жовтня вже «діяло» законодавство РФ. Тобто вони заплуталися самі. 9 березня мене відпустили з СІЗО під підписку про невиїзд. У квітні та травні я їздив в Донецьк до слідчої переписувати протоколи. «Напишіть, що ви пожартували», — сказали мені. Документів, що ці справи припинені в мене немає. Слідча просто сказала: «Їх не було». І все.», — розповідає Анатолій Левченко.
Згодом підписку про невиїзд скасували і Анатолій Левченко повернувся до справи, яку не закінчив рік тому. Режисер знову почав шукати способи виїхати з окупованих територій на підконтрольні Україні. Кілька місяців родина збирала гроші на дорогу та оформлювала документи. Довелося пройти ганебну процедуру отримання російських паспортів, щоб їх випустили з окупованої території Донеччини.
«20 липня о 19 годині ми вирушили з Маріуполя, а о 9 ранку наступного дня прибули до пункту перетину кордону Колотилівка — Покровське. Там ми півдня чекали на російській стороні своєї черги, пройшли перевірки та врешті нас пропустили. Нам пощастило — через те, що з нами дитина з інвалідністю феесбешники нас не дуже шмонали. Якщо пройшов перевірку, тобі кажуть: «Ну йди, отам твоя Україна», — пригадує Анатолій.
Між російським та українським КПП близько двох кілометрів. Це «сіра» зона, замінована та перерита траншеями. Ґрунтовою дорогою треба йти пішки два кілометри до українського блок-поста.
«Я з дружиною та син з інвалідністю, ми тягнули на собі всі свої валізи ці два кілометри. Коли ми побачили вежу з українським прапором, то зупинилися. Я захотів записати коротке відео на телефон. У Маріуполі не можна було говорити українською мовою. Це одразу зрада. Мені було дуже приємно, що я знову можу стояти й говорити своєю мовою», — описує фінал своєї подорожі режисер.
Того дня Анатолій Левченко та його родина успішно дісталися Сум. Зараз режисер живе у Кропивницькому, де відновлює роботу театру «Terra Incognita».
Іван Станіславський, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS