Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Селище Мощун знаходиться за 30 кілометрів від Києва, у Бучанському районі області. Згідно з останнім переписом населення, до початку повномасштабного вторгнення тут жили 794 людини. Селище стало перепоною на шляху російської армії до столиці. Зараз воно зруйноване на 80% — з поміж усіх будинків вціліло з десяток. Однак селище виглядає живим, місцеві повернулися додому попри відсутність елементарних побутових умов.
Українські військові декілька разів стримували наступ російської армії з боку Мощуна і відбивали село назад. У якийсь момент із нього виїхали майже всі жителі. Всі, окрім Лідії Миколаївни.
«Мій син прийшов до мене і сказав, що збирається виїжджати теща, чи не збираюся я. А я кажу, куди я поїду? Їхати треба, якщо якась копійка за душею є, що буде то й буде», — говорить жінка.
Син Лідії Миколаївни вивіз родину із селища за декілька хвилин до того, як снаряд влучив у його будинок. Через деякий час загорівся і будинок навпроти.
Лідія Миколаївна розповідає, що набирала відрами воду з власної криниці у дворі, щоб загасити сусідське житло і зупинити вогонь, який міг перекинутися на її будинок через вітер.
«Я вже потім відчула, що обпекла обличчя. На другий чи третій день зрозуміла, що коли торкаюсь, відчуття, ніби у риби луска. Я спочатку носила по два відра води, а сама ж мала зростом. Потім — по одному. Я на той шифер воду ллю, а воно шкварчить, як розпалена пательня. І от таким чином вдалося загасити полум’я», — згадує Лідія.
Лідія додає, що це відбулося всередині березня. Точної дати не пам’ятає. Розповідає, що у перерві між обстрілами сіла на свій велосипед і поїхала подивитися у якому стані будинок сина.
«Я їхала селом, а його не було — хат немає. Корови ходять, свині ходять по дорозі. Ані наших військових, ані тих. Я доїхала до останньої хати і залишила велосипед. Не думала про розтяжки, перейшла город і як зайшла у двір, не могла зрозуміти, куди я потрапила. Коли трохи отямилася, зрозуміла, що хати немає, тільки сарай стоїть і дитяче ліжечко посеред двору, з речами. Син, коли родину вивозив, вони у чому стояли, так і поїхали», — переповідає побачене Лідія Миколаївна.
Читайте також: «Колаборанти здавали всіх» — подружжя пенсіонерів про життя в окупації у селі Стрілеча біля російського кордону
Після того, як вона приїхала додому, до неї прийшли українські військові.
— Ви росіян тут не бачили? Ми помітили велосипедні відбитки на снігу, — перепитали вони.
— Хлопці, то я їздила, — зізналася їм пані Лідія.
Розповідає, що військові вмовляли її виїхати двічі, потім припинили і просто приносили їжу. З російськими військовими не перетиналася жодного разу:
«І добре: ані вони, ані я не були б раді цій зустрічі».
Зараз у будинку Лідії Миколаївни живе вся родина, яка повернулася до Мощуна після звільнення Київщини. Вони живуть у вцілілому, хоч і понівеченому будинку, ходять за дровами до лісу, носять воду з криниці.
«От все, що мене оточує, то волонтери. Руслан — волонтер, він і дах перекрив і з дверми, частиною вікон допоміг. Щоразу, як їде повз нас, заїжджає. Дякую йому за це, величезне», — розповідає жінка.
Попри те, що будинок залишився цілим, у порівнянні з іншими в Мощуні, Лідія Миколаївна пояснює: частину вікон і даху перекрити не вдалося. Вона підрахувала, що на шифер і 14 вікон потрібно близько 100 тисяч гривень. На запитання, чи планує їхати при теоретичному повторному наступі на Київ російською армією, різко відповідає: «Я нікуди звідси не поїду».
Вулиці селища, які біля до лісу, найбільше постраждали від війни. Біля галявини, прямо на вулицях, точилися бої. Саме тут розташований магазин «У Зінаїди». Його власниця — Зінаїда Костенко — виїхала з Мощуна 6 березня, а повернулася у власний двір, до вже зруйнованого будинку, у червні.
Будівля магазину також постраждала від обстрілів:
«Ми, як приїхали, магазину самого не було, просто не існувало. Не було ні даху, ні стін, ні вікон. Один бік був повністю розбитий. Зі вцілілого залишалося тільки три стіни. Давай складати то до купи, давай накривати дах, своїми силами з дітьми, люди допомагали, відновили».
Відновити будівлю магазину вдалося влітку. Все, окрім вікон. Але Зінаїда Яківна вирішила, що ночувати в будівлі магазину можна і без вікон. Уже два місяці вдень вона працює за прилавком, а вночі стелить собі в одному з технічних приміщень постіль і лягає там спати. На території зруйнованого будинку їй поставили модульний будиночок, але комунікації туди не проведені і в будинку немає умов для проживання, говорить Зінаїда Яківна.
— Живу я у магазині. У мене є грубка, є шестеро котів. Зі мною живуть четверо, а ще п’ятеро — на вулиці, — розповідає про умови побуту Зінаїда Яківна.
— Так тоді дев’ять виходить, а не шість, — рахую я кількість котів Зінаїди.
— А. Ну правильно, — погоджується вона і продовжує, — я їх на вулиці просто всіх годую, вони, коли всім стадом їсти біжать, не порахуєш. А взагалі — у них режим, я три рази на день їх годую. Вони наче по дзвіночку у певний час збігаються.
Ще двоє котів на утриманні Зінаїди Яківни — сусідські. Їхні господарі, літня пара, загинули у власному будинку через пожежу під час чергового обстрілу. Вхідні двері заклинило, вони не змогли вийти і згоріли живцем у власній оселі.
Жінка розповідає, що 24 лютого вмовила родину, яка жила неподалік від аеродрому у Гостомелі, приїхати у Мощун:
«Кому воно треба? То ж — закуток, так розмірковувала я. Вони приїхали, побули тут пару днів, а тоді я кажу: ні, діти, щось снаряди рвуться сильно часто».
Жінка із родиною та сусідкою виїхала 6 березня, коли у Мощуні йшли активні бойові дії:
«Біжу я така, городами, а наді мною дрон літає», — описує вона свій виїзд із селища.
Пригадує, що виїхали з Мощуна спочатку в табір у Пущі-Водиці, потім — у Ставище (селище міського типу в Київській області — ред.). А через чотири дні їм довелося шукати собі новий притулок, тому що власниця будинку, де вони зупинилися, також залишилася без житла внаслідок обстрілу. Тимчасове житло на чотири місяці знайшли собі у Вінницькій області:
«Газ, вода, конвектомат, тільки живи. Люди нам поприносили їжі…».
На цьому моменті Зінаїда Яківна починає плакати. Вона розповідає, що за чотири місяці проживання на Вінниччині вони посадили картоплю, моркву, капусту, побілили хату жінці, яка надала їм безкоштовне житло. Тому вона готова і до відновлення у Мощуні.
«У мене трохи збереглася літня кухня. Якщо будинок зруйнований, то літня кухня менше постраждала. Я її зроблю. Я не буду жити в магазині постійно», — розмірковує Зінаїда Яківна.
Пізніше донька Зінаїди розповість, що з 24 лютого по 6 березня, аж до самого виїзду, вони готували їжу для місцевої територіальної оборони.
Далі, йдучи потрощеною вулицею, ми зустрічаємо жінку. Вона паркується біля високого паркану, за яким не видно двір. Охоче розмовляє, розповідає про обстановку в селі, говорить про сусідів, підказує, з ким можна поспілкуватися. Представляється Людмилою Єрмолаєвою і додає:
«А у мене дім Мітяя спалили (Мітяй — один із персонажів серіалу «Свати» — ред.)».
Після цих слів Людмила неочікувано починає заливисто сміятися.
Вона відкриває хвіртку, я заходжу у двір і не бачу нічого. Абсолютно голий двір і залишок фундаменту з тачкою.
На перший погляд, складається відчуття, що людина щойно купила землю, для того, щоб побудувати собі нове житло. На моє німе питання, а де, власне, «дім Мітяя» — вона посміхається:
«А це все, що від нього залишилося. Волонтери допомогли розібрати залишки спаленого вщент будинку. Зараз я живу у бані, приміщення якої дивом збереглося. Ну, що ви на мене так дивитесь? Ходімо в будинок, я пригощу вас чаєм. Світла в мене немає, води теж. Але є газовий балон і запас води в бутлях».
Людмила Станіславівна говорить про те, що її будинок абсолютно випадково став знімальним майданчиком для серіалу «Свати» (телевізійний серіал студії «Квартал 95», прем’єрні покази якого відбувалися, зокрема на каналі «Россия-1» у РФ і на каналі «Беларусь 1» в Білорусі — ред.). Знімальна група серіалу шукала потрібний будинок для зйомок і зустріли у дворі чоловіка Людмили.
«Вони попросилися до нас на три години, а залишилися на три роки. Ми з ними разом жили, вони о 8 годині ранку заїжджали, а о 24 тільки їхали. Сорок людей у дворі було», — розповіла жінка.
На запитання, чи знає вона, що більшість акторів серіалу або підтримали вторгнення Росії в Україну, або не висловили жодної позиції, Людмила хитає головою:
«Та, я не слідкую і не спілкуюся з ними. А що — дійсно більшість? А хто саме?».
Пані Людмила пригадує, як над її будинком летіли російські гвинтокрили настільки низько, що вона бачила, як військові махали руками з них. На початку повномасштабної війни Людмилу попросили про допомогу бійці 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Жінка, за допомогою генератора, гріла для них воду в бані, заряджала їхні телефони та рації. Вона пригадує, що 4 березня двадцять бійців мали прийти до неї помитися і зарядити техніку після обіду:
«Вони чомусь не прийшли і це — щастя, що їх не було. Бо от саме в цей час мій будинок обстріляли».
Самої власниці вдома не було. Того дня вона була у Києві, просто лишивши ключі військовим.
Людмила впевнена, що обстріляли будинок спеціально — через її допомогу українським військовим. Наступного дня після обстрілу вона забрала трьох собак і виїхала з села. А вісімдесят бійців бригади Чорних Запорожців втримали Мощун і не дали російській армії просунутися у бік Києва. Жінка згадує декого з них:
«Я пам’ятаю, як один з військових стояв у мене на кухні, дивився на мій ще цілий сад і казав, ви, мовляв, не переживайте, я сам дизайнер, я приїду і допоможу вам все відновити».
Пані Людмила повернулася в село 11 червня.
«У дворі все було спалене, мені зателефонували 8 березня і сказали, що дім горить, немов, смолоскип. Але баня вціліла. У мене був варіант не повертатися. І не один варіант, я б могла і за кордон виїхати, але… додому. Одне слово», — пояснює свій вибір Людмила.
Читайте також: Зруйнована, але жива Горенка: як журналістка Громадського радіо провела день із благодійниками
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS