«Коли ми бачимо постраждалого, то вже не чуємо вибухів»: розмова з військовим медиком

Доки ми говоримо між собою військовий тихо дістає із потайної кишеньки у броніку згорнутий у маленький квадратик шматок тканини — це прапор України.

«Це річ, яку я не сунув туди, тому що ви є, вона завжди зі мною. Я взяв його з дому. І, можливо, ці елементи, якими я наповнюю своє життя, як цей прапор, як ця молитва, написана на моєму бронежилеті, можливо, це є чимось, що мене до цього часу вберегло. Я не можу знати ще наскільки довго, але, що маємо, те маємо», — каже парамедик Олексій Кушнєр.

Фото: Настя Горпінченко/Громадське радіо

На його бронежилеті фрагмент Молитви Українського націоналіста. Ви точно впізнаєте цю спину. Її фотографія у броніку із цим текстом стала вірусною у мережі.

Олексій у 2014-2015 роках був командиром взводу «Азова», нині він медик 14-ї бригади ЗСУ імені князя Романа Великого.

Патч «Азов» прикріплений у нього на грудях досі. Каже, для нього честь бути частиною цього підрозділу.

«Саме ця нашивка не дає мені опустити руки. Вона нагадує, що я дотичний до кращих і маю щодня це доводити», — пояснює Олексій.

Фото: Настя Горпінченко/Громадське радіо

Багато його побратимів загинули на «Азовсталі», чимало ще залишаються у полоні. Він зараз на іншому напрямку. Теж на Донеччині, але вже у складі іншого підрозділу, як медик:

«Я за освітою фельдшер. Навіть працював трохи. Моїх навичок достатньо, аби в польових умовах надавати потрібну допомогу».


Читайте також: Захисники Маріуполя дали пресконференцію із заблокованого заводу «Азовсталь»


«Там пекло і завтра я поїду в це пекло»

Ми зустрічаємося з Олексієм у його «вихідний», вони чергують день через день: сьогодні відпочинок, завтра знову вивозити побратимів та посестер з поля бою.

«Ну, наприклад, зараз ми сидимо, спілкуємося і нічого не чуємо, але я знаю, що за 20-25 кілометрів пекло і завтра я поїду в це пекло і, якщо мені пощастить, я зроблю свою роботу і повернуся, і післязавтра буду так само сидіти з вами або може ще з кимось», — каже Олексій усміхаючись.

Фото: Настя Горпінченко/Громадське радіо

Читайте також: «Дякую за прихисток, Азовсталь, — місце моєї смерті і мого життя» — захисник Маріуполя опублікував фотографії із заблокованого заводу


Найбільше у військових завжди вражає «готовність померти». Не бажання, не страждання, що «спіткала така важка доля», а просте таке усвідомлення, що це може статися. Про факт смерті вони говорять так ніби це: «Можливо, в магазині біля будинку не буде хліба».

«Ти не можеш знати, як тобі написано. Нам пощастило, бо ми зараз мстимося за всі звірства, які робила рф з українською державою століттями. Можна думати про свій власний будинок, дітей, дружину, собаку і говорити: «Я за те, що моя собака мене не бачить, буду мочити», а можна згадати закатованих у Воркуті людей, про героїчну боротьбу УПА і сказати «*ля, чуваки, ви і за це будете відповідати», — каже Олексій.

Фото: Настя Горпінченко/Громадське радіо

Якими є «будні» парамедика?

Олексій показує два рюкзаки. Те, що всередині, і допомагає рятувати життя. Каже, — на цьому напрямку вивезли вже 100 людей — всі доїхали до шпиталів живими. Проте кілька все ж померли в реанімації.

«Тут різноманітні бандажі, турнікети, затискачі, лід, целокс. Ну, все те, що потрібно мені в першу чергу у разі, коли мені потрібно буде надавати допомогу. Так само у нас є першочерговий набір різноманітного ампульного — багато-хто сміється , бо впізнає в цьому холдер для пробників для парфумів до війни. Це основні засоби для надання допомоги. Найчастіше ми колемо знеболення. Залежить від стану: починаючи більш легкими медикаментами і закінчуючи наркотичними«.

Фото: Настя Горпінченко/Громадське радіо

Вони працюють у парі з побратимом Тарасом — він лікар, Олексій — фельдшер і водій. У них один позивний на двох — «Цитрамон» — аби не заплутувати бійців.

«Ми стараємося працювати двійками, я знаю екіпажі, які працюють трійками, але нам так зручніше, бо бувають дні, коли ми нічого не робимо, окрім консультацій, якого-небудь захворювання, а буває, що великий наплив поранених, коли в машину треба завантажити одразу 5-6 поранених, тоді навіть одне місце є важливим і ми все рівно розуміємо, що зайва людина нам не потрібна, ми справляємося так».


Читайте також: «Ми не звикли відсиджуватися»: інтерв’ю з медиками Лисичанська


Будні медика на війні — це не суцільна кров та вибухи, каже Олексій, близько 70% часу — це робота із соматичними захворюваннями:

«Грубо кажучи, в нас є величезні автомобілі, які роблять смерть ворогам, але коли у підрозділу срачка — вони не зможуть виконати функції покладені на них командуванням та в принципі державою».

Фото: Настя Горпінченко/Громадське радіо

Як парамедики працюють на полі бою

Війна вчить швидко ухвалювати рішення. Часто в моменті думається далеко не про свою безпеку, каже медик:

«Коли прилітає міна і ти бачиш біля тебе артеріальну кровотечу, ти розумієш, що час іде реально на секунди. На війні немає такого, коли хтось поранений: «Стоп. Ми зараз надамо допомогу, а потім ви будете далі воювати». Ти просто чекаєш доки все відстріляє і потім починаєш надавати далі допомогу і ти вирішуєш, чи бігти до автомобіля брати рукавички, які скінчилися, чи просто зараз встати і врятувати людині життя. Ми зрозуміли з Тарасом, що у нас раж війни проявляється в тому, що коли є людина, яка постраждала, ми вже не чуємо вибухів, ми не чуємо, що щось летить — ми робимо і потім ми приїжджаємо і такі: «Б*яяяяя».

Про всі «прильоти» Олексій розповідає жартома. Каже, поки їхньому екіпажу щастило — «лягало» перед машиною чи за нею.

«Були такі дні, що ми ввечері сиділи і я кажу: «Тарас, по нам сьогодні тільки з кораблів не стріляли, тому що ракети прилітали, САУ, танки, гелікоптери, літаки теж заходили щось кидали і ти такий «та нормально».

Від початку повномасштабного вторгнення вони з бригадою були на Київщині, Миколаївщині, Херсонщині та зараз на Донеччині.

«У нас бувало таке, що ми могли зробити рейс і в нас двоє поранених. Але максимальна кількість поранених, які ми в автомобіль пакували, було вісім, при тому що двоє з них було лежачих — важких і це врахувати, що ще в машині перебуваємо я і Тарас. Тобто 10 людей в бусі. І це не тільки тут найгірше, я спілкуюся з багатьма підрозділами, які на інших відрізках — тактика росіян змінилася — вони тепер просто випалюють землю перед собою і тоді вже заходять, тому я радію з новин по ленд-лізу, тому що вмотивованих людей вистачає, а артилерії ну, вона зайвою не буде, тому добре, що воно вже їде і що воно вже є, і вже працює».


Читайте також: «У мене вже третій командир роти, попередні два загинули»: ситуація на лінії фронту на Донбасі


Лекції з такмеду на передовій

Інколи командири підрозділів просять Олексія навчити бійців надавати собі меддопомогу. Багато бійців, каже медик, напевне ітак все знають:

«Щоразу моя лекція починається зі слів: «Мені все одно, чи ви будете мене слухати, тому що 99%, коли вас поранять — мене коло вас не буде і тільки від вас залежатиме, чи ви будете жити».

Каже — найважливіше, що точно має бути у кожного бійця — це турнікет. Краще навіть, якщо їх буде декілька.

«Зрозуміло, що кожен хоче мати круту аптечку по списку із 20 позицій, але як показала війна є 2-3 елементи, які є найбільш важливими — це той самий турнікет, їх треба мати кілька, бандаж і рукавички, тому що, коли в тебе прилітає, то у тебе немає можливості згадувати, в яке міжребер’я лупашити голку для пневмотораксу».

Фото: Настя Горпінченко/Громадське радіо

Про кохану та плани на «після війни»

Олексій та Оля познайомилися 8 років тому у березні 2014 року. Як сам він говорить «у вирі революційних змін»:

«Багато хто пророкував, що наші відносини, наше кохання, яке створилося під час таких надзвичайних подій, воно вигорить, але нічьо, якось 8 років живемо».

Каже, що цього разу дружина не хотіла, аби він ішов воювати, проте розуміла — по-іншому не вийде:

«Вона розуміла, що краще сказати — йди, буде спокійніше. Вона отримала інструкції від мене у разі того, того, того. Жити зі мною — це проговорювати все, що тільки можна: від поранень до загибелі чи зникнення».

Фото: Настя Горпінченко/Громадське радіо

Читайте також: «Це зовсім інша війна, ніж у 2014»: фоторепортаж з Авдіївки


Після перемоги, каже Олексій, має грандіозні плани — буде розвивати власний туристичний бізнес:

«Мій рід діяльності поза цим усім — це туризм, це гори, я планую це все продовжувати, розширяти і плюс до всього я впевнений, що треба буде докласти багато зусиль для відбудови цієї держави і в мене є багато ідей».

Ще одна з мрій — добудувати власний дім. Його вони із дружиною купили у червні минулого року:

«Я самостійно з батьком Олі переробили дачу в будинок. Багато хто може сказати, що військовослужбовці отримують багато грошей, але у мене є зараз дві статті витрат — це, власне, моє спорядження і ремонт вдома, попри те, що я розумію, що, може, не доживу до цього…».

Настя Горпінченко, Донеччина, Громадське радіо


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Теги: