Фото: Facebook-сторінка режисера
Особисті історії українських оборонців та будні бойового підрозділу переплітаються у новій документальній стрічці, яку знімає український режисер Любомир Левицький. «Ми були рекрутами» — це фільм, який розповідає про шлях молодого рекрута від полігону до вирішальної битви у складі Третьої штурмової бригади.
Дебют у документалістиці у Любомира Левицького стався після повномасштабного вторгнення. Його знають як творця першого українського трилера «Штольня», успішних «Тіней незабутих предків» та експериментальної молодіжної комедії «Selfie Party». До повномасштабного вторгнення режисер готувався до зйомок українського фільму про супергероя — «Капітан Україна», та широкомасштабна війна поставила це все на паузу. Але через декілька місяців після 24 лютого Любомир зрозумів, що прагне використовувати власний досвід на користь України.
«Першим моїм документальним фільмом став військовий трилер під назвою «Йди за мною» — це фільм про унікальну рятувальну операцію дроном. Саме ця історія змотивувала багатьох людей, тому що вони побачили, як круто працюють наші військові, як круто оберігається життя кожного українця і як на війні працюють нові технології», — зазначив режисер.
Після того, як короткометражний фільм оцінив український глядач та професійне журі на фестивалях, до Любомира Левицького звернулися з Третьої штурмової бригади з пропозицією співпраці.
«Я одразу почав думати, як це можна подати, й в мене народилася ідея зробити не просто документальний фільм, а фільм у жанрі мок’юментарі. Це така псевдодокументалістика, коли ти маєш документальні факти та події, але ваш документальний матеріал змішаний із постановочним та ігровою частиною. Певним чином, це документалістика в художній обгортці. Мені стало це цікаво, тому я погодився одразу», — розповів Любомир Левицький.
Любомир розповідає, що робота над документальним матеріалами не лише стала своєрідним викликом, а й частково змінила його. Каже, що став внутрішньо дорослішим та серйознішим:
«Сьогодні я не міг би вже зняти фільм, який знімав до цього, тобто той психологічний стан, який є зараз у мене, не дозволив би розслаблено знімати кіно на легкі теми. Сьогодні в мене той вік і та ситуація, коли мені мало просто зняти фільм, мені потрібно, щоб цей фільм щось сказав, щось зробив, щоб в нього була якась місія».
Слухайте також: «Ми не бідні, нещасні біженки, ми маємо свою культуру та історію»: як переселенці за кордоном творять культурну дипломатію
Йому 19 і він ухвалює рішення стати до лав ЗСУ. В центрі сюжету фільму історія про хлопця із позивним «Журналіст«, який наважується «увірватись у вирішальну битву». Особиста історія молодого воїна тісно переплітається з історією самої бригади. Разом із групою професійних штурмовиків та розвідників окремої Третьої штурмової бригади він вирушає на виконання завдання, де по дорозі намагається взяти інтерв’ю у восьми побратимів. У процесі розмови режисер прагне розкрити характери та мотивацію кожного з них.
«Це такий трошки незграбний молодий хлопчина, який «подорожує» від їхньої бази до точки, яку можна показувати публіці. На зупинках цієї поїздки ми робимо інтерв’ю з цими військовими. Таким чином, ми розкриваємо цих людей і показуємо, що всі військові — це не просто однакові люди у пікселі, а це всі живі люди зі своєю філософією та баченням війни«, — зазначає режисер.
Усі герої фільму — реальні бійці легендарної бригади, серед них є і штурмовики, і розвідники. Лише головний герой — професійний актор. Утім, аби отримати цю роль йому довелося відчути на власній шкурі, як починається шлях рекрута.
«Питання стояло лише щодо нашого рекрута, тому що ми шукали такого хлопця, якому було б 19-20 років і який зміг би показати акторський талант у кадрі. Це виявилось дуже складно. Щоб знайти такого військовослужбовця, нам би довелося витратити ще більше часу на пошуки, тому ми подумали, що простіше буде взяти актора, який стане рекрутом. Ним став Борис Савенко, який колись знімався у мене в головній ролі у фільмі «Selfie Party». Але ми домовилися, що він пройде курс молодого бійця у Третій штурмовій бригаді», — розповідає Любомир Левицький.
Читайте також: «Ці кадри я вивіз буквально в пакеті з білизною»: історія хлопця з Маріуполя, який зняв документальне кіно в окупації
Оскільки фільм документальний, ви побачите реальні кадри війни, які відзняли безпосередньо військові. Це кадри зі штурмів та боїв, які ніде не були опублікованими раніше. Режисер разом зі знімальною командою фільмували подорож рекрута до позицій та їхні інтерв’ю. А найскладніше, розповідає Любомир Левицький, було знайти потрібні автівки.
«Найскладніше було знайти дві машини на декілька днів, броньованих Hummer, тому що всі вони працюють на позиціях на фронті й у Києві їх віднайти дуже важко. Ми обшукали практично всі підрозділи, частини та бригади. Був випадок, коли при мені одному військовому дзвонив інший військовий і шукав Hummer для нас. У результаті нам вдалось таки знайти два автомобілі, які приїхали на ремонт і ми змогли з ними попрацювати», — згадує Любомир Левицький.
Та на цьому історія з пошуком автівок не завершилась. У команди було лише декілька годин на зйомки, далі броньований транспорт знову поїхав на позиції. А режисерові, щоб відзняти другу частину фільму, знову довелося шукати ідентичний транспорт. Додавали складнощів й постійні бюрократичні обмеження. Щоб потрапити з камерами на одну з локацій режисерові довелося отримати 18 дозволів від різних державних структур.
Любомир розповідає, що перегляд його майбутнього фільму піде на користь усім: військові побачать, що усе, що вони роблять — недарма, ті, хто в тилу краще зрозуміють людей у камуфляжі, а іноземний глядач переконається, що їхня допомога в надійних руках.
«Першим ділом мені хочеться дати мотивацію тим хлопцям і дівчатам, які зараз служать і воюють, а ще змотивувати рекрутів, тобто тих людей, які хотіли б стати добровольцями, але вагаються. Також хочеться трошки зменшити цей вакуум, який утворився між військовими та цивільними сьогодні, хочеться його розмити, щоб ми були єдині, спільно працювали та допомагали один одному», — наголошує Любомир Левицький.
Любомир додає, що в процесі роботи над стрічкою зрозумів, наскільки великим сьогодні є дефіцит уваги до військових. Мовляв, їм хочеться, щоб люди помічали, що вони роблять і елементарно казали «дякую»:
«Нам важливо, щоб цей фільм побачило якомога більше українців. Це не комерційна робота, це абсолютно мотиваційне кіно. Ми маємо компанію-спонсора, яка нам допомогла покрити витрати на цей фільм, тому в ньому немає якоїсь комерційної мети. Ми це робимо з позиції не «зняти фільм і заробити грошей», а знайти гроші, щоб це зробити».
Тривалість фільму буде в середньому в годину. Зараз стрічка на етапі монтажу. Також Любомир Левицький працює над музикою.
Презентувати фільм обіцяють вже восени. З нагоди прем’єри планують організувати спеціальний показ, а далі викласти кінороботу на цифрові майданчики та стрімінгові сервіси.
Слухайте також: Я воюватиму стільки, скільки треба — медикиня в батальйоні морської піхоти Ярина Чорногуз
Попри те, що з документальним форматом у режисера «стався метч», Любомир Левицький таки мріє повернутися у художнє кіно. Наголошує, що документалістика — це точно не той жанр, в якому він хотів би працювати далі, а просто робить її, тому що це потрібно робити.
Втім, художні стрічки про війну знімати зараз не готовий. Наголошує: ще пройшло мало часу, щоб створювати таке кіно. Коли ми живемо на сторінках документальних хронік у реальному часі, художні образи можуть не оцінити самі глядачі.
«Тут все дуже просто: є теми, яких не потрібно поки що торкатися, і я думаю, що це якраз фільми про біль. Тобто я б не знімав поки що фільми, які б повертали нас у реальність та які не несуть ніякої мотивації. «Список Шиндлера» знімали через багато років після того, як все трапилось, і якщо говорити зараз, яке кіно знімати, то я думаю що це мають бути історії, які несуть натхнення», — розмірковує Любомир Левицький.
Якщо вже і створювати художні фільми про теперішні воєнні злочини Росії в Україні, Любомир радить будувати такі сценарії не просто на історіях реальних людей, а бажано, щоб ці історії завершувалися позитивом. Тоді такі стрічки можуть стати контрпропагандою до російської версії подій у Бучі. Але ще один нюанс, підкреслює режисер, — такий продукт має бути якісним і нести потужну художню цінність:
«Це велика відповідальність робити зараз про історію, яка ще не завершена. Війна не завершена і ми не можемо знімати про глобальні речі, зараз можна знімати про завершені історії, які ви добре вивчите і знайдете багато свідків, які зможуть вам детально розказати, як це було. Якщо не буде позитивного закінчення, то буде складно знайти глядача, адже людина, яка живе у психологічному тиску і складних обставинах вихідними не піде на фільм про Бучу, наприклад. Тому треба розуміти, яке це кіно, як воно буде працювати, що за історія і що цим фільмом ви хочете розказати й кому».
«Я хочу зняти фільм, який покаже унікальність наших військових, тому що фільм «300 спартанців» уже є, але, як на мене, ми зробили щось крутіше у реальному житті. Тож найближчі роки я б хотів присвятити мілітарним темам, тобто зняти історії, які б допомогти світові розповісти на професійній кіномові, які круті українці», — наголошує режисер.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS