Ілюстративне фото/м. Чугуїв/обстріляний 24 лютого 2022 окупантами будинок/ Фото: ДСНС
Молоде подружжя військових Олександри та Олексія Рожкових війна застала у Чугуєві. На той момент чоловік демобілізувався у листопаді 2021 року та планував відкрити свою справу, бо родина чекала поповнення. Олександра ж займалася домашніми обов’язками, вихованням сина. Хоча до цього жінка була старшим оператором протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону 92 окремої механізованої бригади імені отамана Івана Сірка, де і познайомилася з майбутнім чоловіком.
Вони жили звичайним мирним життям і ніяк не очікували того, що зовсім скоро їм доведеться пережити пекло.
«Десь о 4 годині я прокинулася до старшого синочка. Почула вибухи, але не звернула на це уваги, бо ми проживали біля воєнного полігону. Але згодом, десь о 5 годині, зателефонувала сестра чоловіка. Вона проживала на Півчній Салтівці у Харківі. Крізь сльози сказала, що їх бомблять. Ми всі були в шоковому стані. Не могли повірити, що це все відбувається насправді. Лише глухі звуки вибухів повертали нас до страшної реальності», — згадує вона.
Читайте також: «Росія на початку вторгнення серйозно не розглядала необхідність тривалих бойових дій» — звіт британського інституту оборонних досліджень (частина 1)
За словами Олександри, чоловік одразу вирішив піти зняти готівку та купити продукти. За вікном літали винищувачі, які бомбили військові частини та склади. Весь цей час родина була вдома. Під вечір подзвонила родичка та запропонувала укриття, адже вона проживала в приватному секторі та мала підвальне приміщення. Десь опівночі того ж дня зателефонували друзі та повідомили, що окупанти начебто зайшли в місто.
«Я дуже сильно плакала, як дізналася. Хвилювалася за рідних та побратимів. Переймалася за те, що війна застала мене в такому вразливому становищі. Ми почали телефонувати нашим хлопцям. З ними не було зв’язку, адже вони прийняли бій біля Печенігів. Ніч була дуже тяжка», — каже дівчина.
На ранок Олександра зі своїм чоловіком вирішили з’їздити додому. Треба було взяти речі малюку. Вдома все було спокійно. Лише з боку Харкова, Куп’янська та Ізюма доносилися звуки вибухів.
«Ця розмова на кухні назавжди залишиться в моїй пам’яті. Він дивився на мене — на свою кохану жінку, яка носить під серцем його дитину. Йому болить, що треба йти. Він не може покинути своїх побратимів. Хвилюється за мене і малюків. Боявся лишити мене саму в такому становищі. Але треба було! Попросив зібрати його речі та їжу для хлопців. Ми на силу знайшли знайомого таксиста, який погодився вивезти чоловіка до Харкова. З тяжким серцем я його відпустила. Через деякий час мені зателефонував хлопчик, який відвозив чоловіка. Сказав, що має мені щось розповісти. Я спустилася вниз, до під’їзду. Хлопець сидів, курив в автівці. Від хвилювань в нього тряслися руки. Він сказав, що в Рогані (село на півшляху до Харкова) рашисти встановлюють блок-пост. Ці пів години-година врятували життя мого чоловіка та цього хлопчика. Якщо б мій чоловік збирався довше, їх би розстріляли по дорозі», — каже Олександра.
Читайте також: У коридорі мене повалило з ніг та засипало — житель Слов’янська про ракетний удар
Із того часу почалися тяжкі дні очікувань та хвилювань. Служба чоловіка розпочалась, коли Харків вже був в оточенні. Хлопці переховувалися у підвалах в індустріальному районі, перебували під постійними обстрілами та не часто з’являлися на зв’язку.
За місяць часу, російські війська окупували навколишні міста: Ізюм, Куп’янськ. Тільки дивом лишилось неокуповане місто Чугуїв.
«Весь цей час чоловік благав нас виїжджати. Родину побратима, яка знаходилась під окупацією в Ізюмі, розстріляли окупанти. Цинічно записали це на телефон загиблої дружини та відправили чоловікові», — каже Олександра.
20 травня 2022 року приїхав Олексій та відвіз свою сім’ю у безпечне місце до родичів. Але через місяць, Олександа знову повернулася додому. Вона боялась покидати чоловіка та їхати закордон.
«Я дуже хвилююся за нього. Не хочу, щоб він почував себе покинутим. Я завжди поруч. Завжди приїду, відвезу додому і привезу назад. Боюся лишити його в тяжку хвилину самого. А в найстрашнішому випадку навіть не зможу з ним попрощатися. Для мне щастя бачити його. Хоч на годинку раз на місяць. Тому я завжди буду поруч. Навіть якщо це небезпечно!», — говорить колишня військовослужбовиця.
Читайте також: Лежали на футбольному полі поруч із тілами та чекали, коли скінчиться обстріл — поліцейська з Маріуполя
Серце Олександри боліло не тільки за чоловіка, а й за маму. Найрідніша жінка знаходилася під окупацією у рідному місті. З приходом «русского мира» деякі місцеві жителі пішли на співпрацю із окупантами. Серед них і була одна з найближчих родичок — хрещена героїні. Вона повідомила «новій владі», що Олександра та її чоловік є військовослужбовцями.
Тому протягом 2-3 місяців мати героїні була під пильним наглядом «спєцслужб» та потерпала від постійних обшуків. Перевертали все в будинку та на подвір’ї. Шукали військову форму, взуття, бронежилет, зброю, національну символіку.
Так було до 15 травня. Олександрі подзвонила сусідка мами та повідомила, що російські військові забрали жінку. Чотири дні маму Олександри катували та допитували. Жінку били струмом, обливали холодною водою, не давали їжі та води, вибивали інформацію про місцезнаходження доньки та її чоловіка.
«На четвертий день вона просила окупантів або вбити її, або відпустити. Її відпустили, але за годину до початку комендантської години. Сказали, якщо вона не встигне повернутися і її заарештує патруль, додому вона більше ніколи не повернеться. На щастя, вона встигла», — розповідає Олександра.
Читайте також: «Катування українців для Росії — це систематичний план, а не імпровізований садизм» — звіт британського інституту оборонних досліджень (частина 2)
За першої ж нагоди донька вивезла маму на підконтрольну Україні територію. Виїжджала жінка через дамбу в Печенігах. Зараз вона проживає разом із ними у Харкові. А в будинок її матері заселили бурятів.
Ці події не пройшли безслідно для Олександри. У цей час жінка стала мамою вдруге. Народжувала вона під вибухами.
«Саме, певно, тому народила так швидко», — жартує Олександра.
На другий день після пологів вона з малюком вже була вдома. Але радість материнства перервала тоді звістка про зникнення мами. Через хвилювання Олександра втратила молоко. І саме в цей час її чоловік дістав поранення у бою під селом Мала Рогань.
Олексій був на завданні та потрапив під касетний обстріл гвинтокрила. Отримав осколкове поранення лівої руки ти ноги. Чоловік відмовився від хірургічного втручання та госпіталізації, а вже через 4 дні повернувся на позиції.
Читайте також: «Ось ти — перед колоною танків, бачиш людей, які прийшли вбивати» — історія журналістки з Луганщини
У вересні почався контрнаступ у напрямку Куп’янська. Це був найтяжчий період для родини. Чоловік по декілька днів не був на зв’язку. А коли вперше подзвонив по відеозв’язку, Олександра не могла стримати сліз.
«Я розмовляю з ним і чую, як на них скидають бомби. А він сидить такий замурзаний та щасливий, що бачить нас. Посміхається та запевняє, що все добре», — згадує Олександра.
Чоловік повернувся додому 19 жовтня, щоб із родиною відсвяткувати день народження. Але зранку 20 жовтня його викликали назад. Перед від’їздом, Олексій попросив дружину сходити в чоловічий монастир та замовити молебень захисникам. Жінка виконала прохання чоловіка.
23 жовтня Олексій їхав на штурм Новоселівки на пікапі та підірвався на протитанковій міні. Просто дивом водій та чоловік Олександри лишилися живими. Олексій відбувся легкою травмою голови, забив грудну клітку та травмував ногу, внаслідок чого утворився тромб. Водієві пощастило менше. Побратиму від удару роздробило кістки ноги.
Читайте також: «Передавати інформацію українським військовим намагалася вся вулиця»: історія родини, що пережила окупацію села Козаровичі
На сьогоднішній день Олексій почуває себе добре. При повторному обстеженні, тромб не виявлено. Чоловік повністю одужав та вже ходить в розвідку та «на зачистку». Боронить та звільняє від загарбників східний напрямок нашої країни.
Олександра зараз у декретній відпустці. Бавить з мамою малечу. Чекає чоловіка та прагне скоріше повернутися до лав захисників.
Надія Коваль для Громадського радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS