Таня-Марія Литвинюк
«Це мій сусід. Не вбивайте його»: історія жителя Бучі, що пережив російську окупацію
Автор
Початок повномасштабного вторгнення Олексій Тарасевич зустрів на робочому місці у Ворзелі. Маршруткою повернувся до Бучі, де на вулиці Водопровідній жили його батьки. На той момент чоловік проживав з батьками приблизно півроку — залишився в Бучі під час карантину коронавірусу, хоча його власний дім знаходиться у Херсонській області.
Коли російські військові увійшли до міста, вони облаштували свій «штаб» у сусідньому будинку. На подвір’ї розмістили близько 15 одиниць важкої техніки. Олексій мав можливість спостерігати за тим, що відбувається, з трьох вікон свого будинку. Їх він називав «вікно №1», «вікно№2» та «вікно№3».
«Я сегодня двоих снял с окон»
Перших російських солдатів у Бучі Олексій побачив 3 березня. За його словами, окупанти заходили до міста трьома хвилями. Найбільш жорстокими він називає представників третьої хвилі.
«Я особисто не бачив, як катували цивільних людей, але цілодобово було чути обстріли, вибухи, рев двигунів, якісь команди. Якось я почув, як один військовий казав іншому: «Я сегодня двоих снял с окон». Я зрозумів, що це говорив снайпер, який вбивав цивільних. Також періодично було чути короткі черги зі стрілецької зброї. У мене виникало питання, по кому вони можуть стріляти, якщо вже понад місяць тут немає жодних українських військових? І вже потім, коли вони втекли з Бучі, стало зрозуміло, що вони стріляли по цивільному населенню», — розповів Олексій.
Окупанти зламували двері жителів Бучі, що евакуювалися, та оселялися у їхніх квартирах. У тих людей, що залишилися в місті, росіяни проводили обшуки: шукали зброю, військову форму та українську символіку. Також вилучали мобільні телефони, після чого їх розбивали.
Слухайте також: «Ось ти — перед колоною танків, бачиш людей, які прийшли вбивати» — історія журналістки з Луганщини
Олексієві вдалося зберегти свій смартфон — росіянам він демонстрував розбитий, який підібрав на вулиці. Свій власний, на який періодично намагався документувати події з вікна будинку, ховав у ліжку, на якому знаходилася його матір. Жінка прикидалася лежачою хворою. Там же, у ліжку, зберігав зброю із розбитої в перші дні вторгнення російської колони, а також свої щоденники, які вів весь час протягом перебування в місті окупантів. На щастя, росіяни не здогадалися.
«У нас та у сусідів на дверях була табличка «Люди». Вони (росіяни — ред.) постукали. Я стояв біля дверного вічка, але удав наче іду з кімнати. Запитав, хто там. Вони сказали: «Відкрийте двері». Я сказав, що вже комендантська година, і ми не відкриваємо. Вони відповіли, що зламають двері, якщо ми не відкриємо.
Діватися було нікуди. Вони зайшли, відкрили шафи. Посвітили ліхтариками. Один із них написав на дверях «Осм», що означало «Осмотрено», та намалював стрілочку. Я знаю, що одного із цих солдатів звали Костянтин, а іншого — Данило», — описав Олексій спілкування з росіянами.
«Це мій сусід. Він хороша людина. Якщо ви вірите в Бога, не вбивайте його»
Якось під час комендантської години затримався сусід Олексія, Василь Недашківський. За деякий час Олексій почув, як гримнули вхідні двері, і почав спускатися донизу. Далі почув, як по сусідніх дверях почали бити прикладами, почувся голос Василя: «Зараз я відкрию».
«Я зрозумів, що мені там робити нічого. Повернувся у свою квартиру і зачинив двері. А далі я спостерігав у дверне вічко і чув нецензурну лайку. Вася щось відповідав. Ще за деякий час у мою квартиру постукали російські солдати. Це був так само Костя і Данило. Але разом з ними був ще третій, дуже знервований. Я б навіть сказав, що він був неадекватним. Він виглядав старшим за цих хлопців і якимось повністю сірим. Він сказав мені: „Пішли“».
Вийшов він, за ним я. Костя і Данило залишилися на поверсі. Я побачив Васю. Він лежав обличчям донизу, і я думав, що він уже вбитий. Я бачив кров, вибиті зуби. Цей солдат, сірий, сказав мені: «Бери його і винось на вулицю». А Василь був важким, близько ста кілограмів. Я спробував його підняти, але зрозумів, що не зможу зробити це сам. Тоді цей солдат наставив на мене дуло автомата і сказав: «Тоді ви ляжете разом». Я знову повернувся до Васі, підняв його за груди й почув, що він якось захрипів, що він живий. Я сказав: «Вася, допоможи мені, я сам не зможу». І він справді зробив якісь рухи ногами. Так ми обійнявшись вийшли на вулицю. Я посадив його на лавку. Все обличчя у Васі було розбите, але він намагався щось сказати. Та це було якесь булькотіння, в нього йшла кров з рота. І я попросив, щоб він мовчав. А тоді звернувся до сірого. Я сказав: «Це мій сусід. Він хороша людина. Якщо ви вірите в Бога, не вбивайте його». І він відповів: «Так, ми віримо в Бога. Ми його не уб’ємо».
У цей момент спустилися солдати. Сірий так і тримав мене на прицілі. Раптом він якось відволікся, чи побачив когось, чи що. Він опустив дуло і відвернувся. У цей час я відчув удар ліктем в бік. І той солдат, який називав себе Костею, сказав мені: «У квартиру, швидко!». Я заскочив у квартиру, і більше вони до мене не приходили», — розповідає Олексій.
Слухайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну
«Таня впізнала Василя по кросівках: він напередодні повномасштабного вторгнення придбав собі нове взуття»
Після цього окупанти повернулися з Василем до його квартири. Провели обшук і знайшли у нього зброю. За деякий час пішли, забравши із собою Василя та його дружину Тетяну. Тетяна повернулася наступного дня. За словами Олексія, жінка перебувала у шоковому стані:
«Я побачив Тетяну. Привітався і запитав, де Вася. Але Таня не відповіла мені. Пізніше вона розповідала, що її завели у штаб, який знаходився у квартирі на другому поверсі. Василь був у іншій кімнаті. Вона попросила не зв’язувати їй руки, хоча спочатку вони хотіли це зробити. Командир, якого теж звали Василь, побачив її руки. Вони у неї такі… Без манікюру, вимазані сажею… І він наказав її не торкатися. Солдат дав їй цигарку і стаканчик чаю. Вона просиділа там до ранку, і її відправили додому.
31 березня, коли з Бучі пішли російські військові, одна з наших сусідок сказала Тані, що на сходах до підвалу лежать тіла двох чоловіків. Вони лежали обличчями донизу. Таня подивилася й впізнала Василя по кросівках. Він напередодні повномасштабного вторгнення придбав собі нове взяття».
Олексій розповідає, що Василя одразу тимчасово поховали біля їхнього будинку.
«За кілька днів приїхали поліцейські, які підняли тіло іншого чоловіка та пересвідчилися, що під ним немає боєприпасів. Ми зателефонували ймовірним родичам цього чоловіка. Вони сказали, що в нього на грудях має бути татуювання. Я розрізав йому одяг і побачив, що татуювання справді є. Тоді ми знали точно, що це Ігор Литвинов. І тимчасово поховали його поруч із тілом Василя», — каже чоловік.
Ще через десять днів приїхали поліцейські, які ексгумували тіла. Склали необхідні документи, забрали тіла на експертизу, і вже після цього відбулися поховання на цивільному кладовищі рідними цих чоловіків, підсумував Олексій.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
