Руслана Кравченко
«У Німеччині досі грають вистави по Чехову»: як українські драматургині змінюють театральну культуру світу
Автор
Історикиня та дослідниця Оксана Дудко живе між Україною та Канадою останні 9 років, однак після початку повномасштабного вторгнення вона не змогла не поїхати в Україну. Свого часу жінка працювала над дослідженням театру після Першої світової війни, тому їй цікавило, чим жили українські театри після 24 лютого 2022 року. І тут зовсім не про сцену чи оплески глядачів. За словами Оксани Дудко, тоді, у лютому, театри працювали лише як волонтерські центри та прихистки для тимчасових біженців. Після досліджень, як театральне життя поєднується з війною, історикиня написала декілька публікацій. Однак більше Оксана Дудко пише про Україну для іноземних медіа, бо, впевнено заявляє, зараз це дуже важливо.
«Я публікуюся в канадських виданнях. Часом пишу коротші статті для мас-медіа, переважно англійською мовою. Також має вийти стаття польською мовою про український театр. Часом я пишу для українських медіа. Мені зараз здається, що дуже важливо, щоб інтерес до України на Заході не спадав, тому варто писати іноземними мовами», — наголошує Оксана Дудко.
Свого часу Оксана Дудко була організаторкою театральних фестивалів у Львові, однак зараз діяльність українки передусім спрямована на викладання курсів з історії студентам у Канаді. Особливе місце займає курс з історії України, цікавість до якого зросла після початку повномасштабного вторгнення росіян. Крім того, серед курсів пані Оксани є лекції щодо масового насильства проти цивільного населення. Тут тема російських звірств в Україні є однією з центральних.
«Почала викладати курси, які більше стосуються історії України. Я їх викладаю в університеті Йорка, який знаходиться в Торонто. Також я певний час жила в Канадських преріях, у місті Саскатун, провінції Саскачеван, де я теж викладала курси з історії України й історію Радянського Союзу», — додає Оксана Дудко.
Слухайте також: «Ми не бідні, нещасні біженки, ми маємо свою культуру та історію»: як переселенці за кордоном творять культурну дипломатію
Серед слухачів курсів — студенти-історики, а от в університеті Саскачевана це були студенти усіх напрямків. Крім того, Оксана Дудко викладала історію України й для людей старшого віку, які вже вийшли на пенсію й цікавляться вивченням чогось нового.
«Дуже цікаво, тому що Канада — різноманітна країна, і кожна провінція має свою специфіку, і кожен університет має свою специфіку. Відповідно в університеті Саскачевана я мала досить велику кількість студентів українського походження. Але українське походження переважно означає, що їхні предки переїхали 100 років тому, в кінці 19 — початку 20 століття в Канадські прерії. Вони були переважно фермерами з Галичини та Буковини. Відповідно багато з них має українське прізвище, але може не володіти українською мовою. Хоча вони знають українську культуру, чи цікавляться нею, чи почали цікавитись.
Натомість в університеті Йорка, де я викладала курси з історії України, є багато міжнародних студентів, тому основними слухачами й слухачками моїх курсів у цьому університеті були студенти з усього світу», — розповідає історикиня.
Коли Оксана Дудко запитувала у своїх студентів та студенток, чому вони обрали курс історії України, ті завжди казали, що через повномасштабне вторгнення росіян хотіли б дізнатися про Україну більше. Водночас на курсах пані Оксани ніколи не було слухачів із Росії. Як зауважує історикиня, вона думала, що можливо вихідцям із цієї країни буде цікаво почути зовсім інші, правдиві факти історії України, але ні.
Тим часом історикиня додає, що вже третій академічний рік у Канаді набираються слухачі та слухачки курсів про Україну. Знову ж таки до початку повномасштабної війни бувало таке, що їх бракувало. Однак для того, щоб почути бодай щось про Україну, у Канаді є велика кількість інших українських осередків:
«У Канаді є кілька осередків українських студій, є Канадський інститут українських студій в Едмонтоні, вони також мають представництво в університеті Торонто. Наприклад, в університеті Саскачевана, де в мене була дослідницька стипендія, також є український осередок, який називається “Прерія центр з вивчення української спадщини”. Але насправді мало курсів не лише України, а загалом Східної Європи, тому історія України викладається спорадично. Я можу сказати, що це вперше після повномасштабного вторгнення, що просять читати курси щороку, бо, наприклад могло таке бути, що просили прочитати курси з історії України раз на кілька років, оскільки не набиралася певна кількість студентів чи студенток, щоб читати курс щороку».
У Канаді проживає понад мільйон громадян, які ідентифікують себе українцями, українськими канадцями чи канадцями українського походження. Ще починаючи з 20 століття, вони мали впливові культурні організації, клуби, значне представництво у політиці. Саме тому українська тема в Канаді завжди була помітною і зараз канадці особливо цікавляться подіями в Україні, каже Оксана Дудко.
«Студенти й студентки, які записалися на мій курс, очевидно мають якийсь інтерес, чи співчуття, чи емпатію, чи більшу чутливість до України. І, зрозуміло, що всі, хто був на моїх курсах, виступають проти російської агресії. Я можу сказати, що вони досить радикально налаштовані, бо переважно відбувається вивчення історії в Академії, коли ми стараємось вивчати всі сторони, зрозуміти кожну зі сторін, навіть зрозуміти сторону агресора. Коли ми вивчаємо нацистську Німеччину, ми пробуємо зрозуміти, що було в голові Гітлера. Те, що ми намагаємось зрозуміти всю ситуацію, що відбувається, тут однозначно є цілковите заперечення російської агресії. Зрозуміло, що це агресивна війна, не спровокована навколо України — більшість студентів та студенток поділяють цю точку зору.
Коли я читала курси по Радянському Союзу до повномасштабного вторгнення, то в мене було багато студентів, які мають досить ліві погляди, відповідно вони нейтральніше ставилися до Радянського Союзу. Після повномасштабного вторгнення, попри погляди, які мали мої студенти, чи це праві, чи це центристські, чи ліві — все одно всі дуже рішуче виступають проти російської агресії», — наголошує Оксана Дудко.
Право на виїзд до Канади
У березні 2022 року запрацювала програма канадсько-українського дозволу на екстрений виїзд до цієї країни. Вона надала українцям та їхнім найближчим родичам будь-якої національності можливість залишитися в Канаді як тимчасові резиденти на термін до 3 років. Саме ці люди зараз і впливають на ставлення канадців та канадок до війни в Україні.
«Після повномасштабного вторгнення всі цікавляться ситуацією в Україні і я можу сказати, що багато хто говорить, що нібито за кордоном є втома від війни, і втома від нашої країни. Зрозуміло, що життя триває і в кожного є якісь свої інтереси й зацікавлення, але я не можу сказати, що є ситуація така в Канаді. Люди, з якими я спілкуюсь тут, цікавляться ситуацією в Україні й досить добре її знають. Треба також зазначити, що на загальний контекст впливає те, що Канада запровадила нову програму і багато людей, біженців з України, можуть легко переїхати у Канаду і перебувати там упродовж трьох років. Відповідно дуже багато українців та українок переїхали в Канаду продовж останнього року-півтора після російського вторгнення. Це теж, зрозуміло, впливає на ставлення канадців і канадок до війни в Україні», — наголосила Оксана Дудко.
Слухайте також: У Бучу доставляли допомогу з Польщі, навіть коли місто було в окупації
Водночас у Канаді рідко можна побачити театральні постанови, які стосуються подій в Україні, зауважує Оксана Дудко. Саме тому вона вирішила організувати фестиваль, присвячений українському кіно. Він відбувся у Саскатуні з 15 до 18 червня цього року. На моє запитання, чому саме фестиваль кіно, а не театру, пані Оксана відповіла так:
«Театральний фестиваль організувати набагато дорожче, водночас кінофестиваль організувати набагато дешевше. Особливо такий кінофестиваль, коли просто демонструються фільми, а не запрошуються українські митці й мисткині, що дуже дорого привезти їх до Канади, особливо до Канадських преріїв. Це трішки менше, ніж 3 тисячі кілометрів від Торонто, я вже не кажу, яка це відстань з України, чи Європи. Я вважаю, що зараз вже створено досить багато українських фільмів, які можна показувати на Заході. І я вважала, що в Саскатуні є авдиторія, яка може дивитися це кіно. Там є не тільки українська діаспора, там є не тільки люди, які приїхали з України через повномасштабне вторгнення, але там є і просто зацікавлена авдиторія, яка цікавиться кіно, кінематографом. Там є чудові кінотеатри, які показують різноманітне кіно, тому мені здавалося, що варто організувати кінофестиваль для того, щоб продовжувати говорити про Україну».
На Prairie Ukrainian Film Festival транслювалися 6 відомих українських фільмів. Серед них «Клондайк», де показані події російсько-української війни та збиття літака рейсу МН-17. Як йшлося в анонсі фестивалю, ці шість українських фільмів розповідають складні історії про стійкість, хоробрість і ніжність, рішучість і страждання, кохання та дружбу.
«Читання про початок повномасштабної війни були важливими для німців»
Драматургиня Анастасія Косодій з початком повномасштабного вторгнення переїхала до Німеччини і там репрезентує українську культуру. Дівчина родом із Запоріжжя, проте останні 3 роки перед великою війною жила в Києві. Вона долучалася до розвитку незалежних українських театрів, зокрема Театру Драматургів. Його відкриття якраз планувалось на березень 2022 року.
«Ми проводили ремонти, зробити open call коротких текстів, здається, з темою напруги. І потім ми планували зробити таки short list з них і поставити їх на сцені театру. Цього не сталося, але сталося щось інше. Потім Театр Драматургів почав свою ширшу міжнародну діяльність на сценах багатьох театрів світу», — розповідає Анастасія Косодій.
Драматургиня ще день залишалася в Києві після початку повномасштабної війни, але 25 лютого вона з друзями вирішила виїздити. Це було у ті дні, коли вся країна стояла у заторах, не розуміючи, куди їхати, дому дорога до Львова зазвичай у 6-7 годин зайняла 3 доби:
«У нас була машина, і така машина, міська, яка не особливо була призначена для подорожей всіма цими дивними дорогами, якими треба було виїжджати. Все було класично: діти, троє котів у машині, дивні місця, де ми зупинялись. Потім вже у Львові я зрозуміла, що я б хотіла виїхати далі, бо мені було тривожно. За кілька днів моя подруга, яка також окремим шляхом добиралась з Києва у Львів, запропонувала мені перейти піший кордон і далі ми вже добрались до Берліна. В принципі Берлін і був єдиним місцем, куди я могла собі уявити тимчасово переїхати з України».
У Анастасії Косодій свого часу було багато проєктів у Німеччині, як каже дівчина, через специфіку їхнього театру та того, як він фінансується. Певна кількість проєктів була саме в Берліні, тому Анастасія там якийсь час жила. І коли їхала з України у березні 22-го, то розуміла, що Берлін для неї буде найбільш комфортним містом. Приїхавши туди, дівчина одразу почала працювати й своєю працею розповідала про початок російського вторгнення в Україну.
«Я запропонувала кільком своїм колегам із Театру Драматургів та іншим драматургам написати короткі тексти, які б рефлексували про ситуацію російського вторгнення. Ці тексти швидко переклала Лідія Нагель, відома перекладачка, яка постійно співпрацює з українськими драматургами й перекладає їх на німецьку мову. Потім були читання. Зараз так дивно, бо в такий час вони не документувалися. Ми просто мали певну кількість театрів, це точно був Театр Горького — Maxim-Gorki-Theater, був театр у Мюнхені, театр у Відні, Лондоні. На більшість цих читань я приїздила у міста, туди, де я не мала потреби у візі, як у Лондоні, наприклад. Я проводила там коротку режисуру. На цих читаннях ми завжди мали акторів з ансамблю, тобто німецькомовних, і також українських акторів, які вимушено переїхали в Німеччину, або жили там раніше. Нам була важлива ця ситуація двомовності, принаймні на сцені», — розповідає Анастасія Косодій.
До слова, ці читання були важливими як для українців та українок, так і громадян Німеччини. Адже у текстах люди простою мовою розповідали й пояснювали досвід перших днів великої війни. Вони розповідали те, чого не почуєш в новинах. Наприклад, серед них був текст Оксани Савченко, яка описувала бомбардування й осаду Києва, її досвід виїзду, переповнені вокзали. Інший текст описував евакуацію домашніх тварин. У театрі в Мангаймі одна з німецьких драматургинь зауважила Анастасії, що такі епізоди дуже відгукуються німцям, які також не покинули б своїх домашніх улюбленців. Загалом багато людей дякували за читання і говорили, що вони їм дуже важливі для розуміння. Крім того, люди завжди донатили, розповідає Анастасія Косодій, а гроші йшли на допомогу Україні, зокрема на потреби конкретних бригад та організацій. Ці читання тривали 3 місяці й вони були й унікальними для німецького театру у технічному плані.
«Знову ж таки, ця ситуація такого швидкого підйому і водночас швидкого процесу. Я маю сказати, що для німецького театру він був феноменально швидким. Німецький театр — це театр, який планує собі на кілька років вперед, якому важко навіть розворушити цю структуру, вони також зробили такий великий подвиг. Коли вони вибивали фінансування цих сцен, цих акторів — це було щось нове для них. На жаль, дуже мало з цього документувалось через специфіку ситуації», — додає Анастасія Косодій.
Драматургиня зауважує, що німці не багато знали про Україну. Був певний підйом зацікавленості у 2014 році, але він швидко згас. Тоді було зрозуміло, що Україна пограє в інформаційній та культурній політиці Росії. Тому зараз дівчина робить все для того, щоб про Україну говорили, пам’ятали й цікавились нею дедалі довше. Анастасія сама дописувала для газети Der Spiegel, де розповідала про свій досвід 24 лютого.
«Багато ми по це розказували і, звісно, хочеться говорити про це в контексті того, що це не війна, яка виникла раптово, це щось, що тривало з 2014 року, просто не звертали так багато уваги. І тому я їздила протягом попередніх років, коли була така можливість, на схід України, я маю кілька текстів, які також про це говорять. І дуже дивно, і сумно, що вони не втратили своєї актуальності. Кілька німецьких театрів раптом відкрили їх для себе і були здивовані, що вони перекладені німецькою», — зауважує драматургиня.
Слухайте також: На що піти у новому концертно-театральному сезоні. Поради критикині
Російська культура досить широко представлена в Німеччині, наголошує Анастасія Косодій. Це виходить із тверджень німців по те, що під час Другої світової війни їхня країна воювала саме з Росією, а не з країнами, які входили до СРСР. Багато діячів, не заглиблюючись у специфіку Східної Європи, не розуміли, що під час тієї війни бої велися і на території України. Анастасія Косодій наголошує, що на сьогодні в Німеччині присутній великий сентимент і щодо російської культури. Там і досі грають вистави по Чехову, розповідає Анастасія Косодій.
«Був смішний момент: моя колега Людмила Тимошенко приїхала до Штутгарта і працювала з місцевим театром. Вони зробили аудіопроєкт, який називався “Невишневий сад”. Десять драматургів написали короткі тексти, які називались якимось деревом або рослиною, бо російська армія часто використовує ці назви для своєї зброї, наприклад, “Бук”. На прем’єру, де я також була, прийшов якийсь німецький режисер. Він ходив й уважно слухав, а потім підійшов до мене і каже: “Чесно кажучи, я думав це буде по Чехову. Бо я просто Чехова хочу ставити в іншому театрі і от прийшов послухати”».
Національний театр у Мангаймі запропонував Анастасії Косодій річну співпрацю, у рамках якої вона написала для них текст і сама його зрежисувала. Вистава має назву «Як говорити з мертвими», у ній грають двоє акторів з ансамблю й українська акторка. Анастасія Косодій наголошує, що зараз важлива довготривала співпраця. До слова, Мангайм — це невелике місто, де був відкритий перший національний театр в Німеччині ще до того, як німецька нація була сформована.
«На сьогодні це і є культурна дипломатія»
Німеччина — дуже складна країна у плані мистецтва, наголошує й арт-оглядачка Лєна Чиченіна. Як і у Франції, там вірять «хорошим росіянам» й постійно запрошують їх на різні події.
«Оскільки я спілкувалася з багатьма людьми, які займаються культурною дипломатією саме в Німеччині, вони говорили, що це, безумовно, дуже складна країна, як, до речі, і Франція. У Франції є великі плюси в тому, що вони мають великий сентимент до культури і на них можна через неї впливати, показуючи їм наші руйнування. Вони дуже активно на це реагують. Але водночас у французів є великий сентимент і до російської та радянської культур. Це побороти практично неможливо, про жоден кенселинг російської культури говорити не можна, тому що вас не будуть слухати і одразу закінчать з вами розмову. Також, наскільки мені розповідали, й у Франції, і в Німеччині неможливо боротися з тими, кого ми називаємо «хорошими росіянами». Вони зокрема існують і в мистецтві. Все одно вони там є і ніхто їх кенселити не збирається», — зауважує арт-оглядачка.
Вищезгадані сьогодні історії й не лише вони — це і є культурна дипломатія, наголошує Лєна Чиченіна. Митці та мисткині, які зараз перебувають за кордоном, являють собою єдине ціле у співпраці з тими культурними діячами та діячками, які знаходяться в Україні. Вони разом зараз репрезентують Україну на весь світ, наголошує Лєна Чиченіна.
«З одного боку, це можна назвати культурною дипломатією і, якщо я не помиляюсь, то Оксана Забужко в одному з інтерв’ю висунула таку ідею, що МЗС повинне працювати з нашими біженцями й давати їм певну «дорожню карту» для розмов із сусідами, з колегами, аби українці могли аргументовано й чітко говорити про нашу позицію, зокрема і в культурі, в таких побутових розмовах. Я не знаю, наскільки це може втілитися, тому що все-таки кожна людина має окремі погляди», — каже арт-оглядачка.
Оксана Сименік, яка змушує іноземні музеї підписувати українських художників, як українських. Міріам Наєм, яка зробила суттєвий внесок в українізацію світових музеїв. Усі вони творять українську культуру і популяризують її у світі. І чим більше таких прикладів, тим швидше у Німеччині не ставитимуть вистави за творами Чехова.
Матеріал створено за підтримки «Media Lifeline Ukraine»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
