«Усі війни виграються біля шкільної дошки»: історії вчителів, які пішли на фронт

«Бути вчителем — це теж свого роду служба»

Ярослав Лисенко — вчитель мистецтва однієї зі столичних шкіл. За освітою чоловік актор-режисер. Деякий час він навіть працював у театрі, але згодом вирішив, що сприятиме розвитку українського суспільства, якщо навчатиме дітей мистецтва. Так було до 24-го лютого 2022 року. Молодий вчитель мав власну програму, цікавий підхід до занять, а ще любив багато дискутувати з дітьми.

Оскільки в школі, де працює Ярослав, навчання відбувалося онлайн, 24-го лютого чоловік встиг провести останній урок. Згадує: усі тоді були розгублені, більше говорили про те, що відбувається в країні, і постійно прислухалися, чи виє сирена. Зараз Ярослав захищає своїх учнів у складі Нацгвардії.

«Мені на той час здавалось, що є декілька опцій, і одна з найважливіших — це піти до військкомату. Я розумів, що почалася війна, і я не знав, чи будуть мої уроки корисними й потрібними, тому що тоді йшлося про виживання нашої країни. Внутрішньо я розумів, що мої учні бачать хлопця, який викладає мистецтво, і от почалося вторгнення і цей хлопець не пішов допомагати або служити. Я не знаю, якби я до цього ставився на їхньому місці. Тож вирішив, що це має бути і для мене важливим кроком, бо я цього хотів. Тому для учнів я став показником того, як вчителі можуть бути військовими і що це нормально в таких нестандартних і ненормальних умовах», — розповідає Ярослав Лисенко.

У війську Ярослав й сам частково трансформувався із позиції «учня» на «вчителя», адже там йому довелося опанувати чимало нового:

«У мене зруйнувалися багато стереотипів щодо армії, тому що до цього я чомусь цілком серйозно думав про таку «совєтську мілітаризовану дідівщину», а коли опинився там, то зрозумів, що це зовсім не так. Мене призначили медиком, тому довелося багато самонавчатися, швидко розбиратися одразу на кейсах. Уже потім мене перевели на навчання тактичного медика і після цього долучили до роботи у штабі».

А ще війна змінила не лише ставлення Ярослава до армії, а й до самого себе.

«Раніше я реагував на якісь штуки так, ніби в мене є час. А зараз я розумію, що є чітка задача і майже немає часу, тому потрібно все робити дуже чітко та злагоджено — саме цього армія дуже швидко вчить. Подобається тобі чи ні, можеш чи не можеш, але треба щось зробити. Воно на початках дуже складно дається, а потім ти входиш у цей ритм і розумієш щоранку після шикування, що зараз буде ряд задач, які зробити треба на вчора», — додає чоловік.

На початку служби Ярославу не вистачало спілкування з учнями. Згадує, що на ранкових бесідах у школі полюбляв слухати думки дітей на найрізноманітніші теми, починаючи від того, чи буде у них пенсія або як вони долають особистісні переживання. У Ярослава Лисенко вже купа планів на післявоєнний період навчання. Каже: після служби в армії перегляне і те, як викладати свій предмет у школі. Додає, що привніс би ще більше української ідентичності та розуміння ситуації.

«Ключовим предметом, який я викладав, було мистецтво. І в мене вже після початку повномасштабного вторгнення було гостре відчуття того, що мистецтво я здебільшого розбирав світове, а не українське. А зараз я розумію, що у своєму курсі чітко його розділю на світове та українське, щоб підлітки мали можливість ознайомлюватися з українським мистецтвом не з точки зору «шароварщини» чи чогось такого «притрушеного пилюко», а навпаки. Адже культура формує наше розуміння і наш світогляд. Також, крім свого предмету, я чотири роки організовував різні позашкільні активності та шкільні івенти. Тепер розумію, що, повернувшись до школи, буду дуже ретельно зважати ще й на предмет «Захист Батьківщини», щоб діти отримували базові навички хоча б домедичної допомоги», — каже чоловік.

Слухайте також: Не бідкайтесь, робіть щось, бо помрете: військовослужбовець Максим Колесніков

За можливості Ярослав спілкується зі своїми учням, тримає з ними онлайн-зв’язок. Зізнається: аби можна було б повернути час, свого рішення не змінив би. Водночас додає, що ті викладачі, які залишаються працювати у школах, теж виконують неоціненну місію:

«Там, де недопрацьовують вчителі та священники — розпочинаються війни. Освіта України останні 5-7 років розвивалася у стресових умовах, але розвивалася, і я б дуже хотів, щоб ніхто не опускав руки, а робив свою роботу. По факту, ми воюємо не за теперішній стан, не за те, що буде завтра, а за те, що буде через покоління, і мені дуже важливо, щоб ці діти, які травмовані війною, змогли цей етап пройти безболісно. Вони потім будуть відбудовувати країну, своїм світоглядом вони визначатимуть майбутнє України. Пам’ятайте, що бути вчителем — це велика місія, теж свого роду служба, як військова, тільки в освітньому форматі. Хотілося б, щоб у цьому хаосі та стресі суспільство не забувало, наскільки важлива роль вчителя і наскільки для нас це буде значимо не тільки сьогодні, але й завтра».

«Де інші «помирали» від фізичної втоми — мені було набагато легше»

Євген Сєрков до повномасштабного вторгнення викладав фізкультуру у Запоріжжі. Себе називав «позитивним вчителем». Здоровий спосіб життя учнів підтримував навіть під час карантину, на його урок мріяли потрапити діти з усієї країни.

Згадує, що зранку 24 лютого прокинувся від роботи артилерії й одразу зрозумів, що «почалося». Спершу поїхав на роботу до школи, там дізнався, що уроків не буде, тож чоловік став думати, що робити далі.

«Я приїхав додому, подумав, і кажу дружині, що не зможу інакше й поїхав до військкомату. Зібрав пару шкарпеток, білизну, взяв трохи бутербродів і пішов у військкомат. 25 лютого я вже був у ТрО. Досі себе запитую, але розумію, що не зміг би інакше вчинити», — зауважує Євген.

Саме фізична підготовка неабияк знадобилася йому самому, адже зараз чоловік служить у 110-й окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ.

«Мені допомогли уроки фізкультури, тому що я сам займався єдиноборствами на витривалість. Якби я нічого не робив, то напевно здоров’я б не дозволило. Перші півроку тут було пекло, тому що ніхто нічого не знав, куди нас кинуть, відтак довелося багато ходити на позиції, на відстань 3-5 кілометрів, причому в повній екіпіровці, при жахливих погодних умовах. Витривалість тут грала важливу роль. Де інші «помирали», я маю на увазі від фізичної втоми — падали, відпочивали і потім знову йшли — там мені було набагато легше», — зауважує чоловік.

Слухайте також: Артилерія противника не відпочиває, їх треба «тушити»: як українська САУ «Богдана» нищить окупантів під Бахмутом

Євген розповідає, що отримує колосальну підтримку від учнів і це його мотивує. А ще, надихає те, що учні, які ніколи не писали українською, в особистих чатах перейшли на державну. Більшість слідкує за його активностями у соцмережах та не соромиться висловлювати активну підтримку вчителеві:

«Підтримка учнів неймовірна, тому саме завдяки їм та їхнім батькам ми назбирали спочатку на тепловізор, який коштує близько 60 тисяч, а зараз ми назбирали вже на антидронову рушницю, теж не без допомоги учнів і батьків. Учні надсилали по 20 грн, по 10, але я знаю, що вони надсилають свої гроші — у такі моменти я розумію, заради кого я тут».

Євген впевнений, що його новий досвід неодмінно стане у нагоді, коли він знову повернеться до занять у школі.

«Я мрію повернутися до школи зі своїм досвідом. Я зрозумів, що було зайвим у моїй роботі. Я зрозумів, що ця боротьба зараз йде за молоде покоління, за дітей. Бо наші діти і є тим, що буде Україною. І я тепер розумію, що треба з подвійною силою викладати, бути проукраїнським і показувати власний приклад не словами, а діями, що таке Україна по-справжньому, і діти це будуть відчувати», — наголошує вчитель.

«Я маю повернутися до школи як вчитель, який пішов воювати й приніс перемогу»

Сергій Хараху — боєць 53 окремого стрілецького батальйону ЗСУ. До повномасштабного вторгнення працював заступником директора з виховної роботи Класичної гімназії при Львівському національному університеті імені Івана Франка. Там викладав географію і «Захист України». Він мав бронь від мобілізації, але це не зупинило чоловіка. Тож 24 лютого Сергій пішов до військкомату.

Не маючи жодного досвіду, Сергій пішов добровольцем, бо усі попередні дні у військкоматах чув відмови. Спершу його відправили на навчання на полігон, далі чоловік зайняв позиції на півночі країни, щоб дати відсіч у разі наступу з боку Білорусі. Вже у лютому 23-го року Сергій брав участь у боях за Бахмут. Там чоловік отримав поранення, після якого оговтується досі. Після одужання воліє повернутися знову до побратимів.

«Я навіть не думаю про те, щоб повернутися до школи, поки не буде перемоги. Я маю повернутися до школи як вчитель, який пішов воювати й приніс перемогу», — зізнається Сергій Хараху.

У школі до своїх предметів Сергій завжди мав інноваційний підхід. Ще у 2017 році боєць уклав нову програму курсу «Захист України», за якою навчав своїх учнів. Створюючи її, враховував досвід військовослужбовців з 2014 року. Зараз, після півтора року у війську та маючи власний досвід бойових дій, переконався, що ця програма правильна і дозволяє підготувати дітей до надзвичайної ситуації. Ба більше, дітей у своїй школі привчав до звуків повітряної тривоги ще до повномасштабного вторгнення. Для цього знайшов в інтернеті звуки сирени, вмикав та вчив дітей правильно евакуйовуватися до укриття.

«Вийшло так, що я передбачив деякі процеси, і разом із декількома людьми ми написали нові підручники і нову програму. З 2018 року ми викладали предмет «Захист України» за новими програмами, тобто зараз мені і не потрібно буде суттєво щось змінювати у програмах шкільних занять. Те, що я розповідав у плані власної безпеки, розвитку засобів виживання, про поведінку в екстремальних ситуаціях — це є і в житті, і у війську. Якби мої діти йшли в армію, точно знали б, який рюкзак взяти і як зупинити кровотечу. Бо ж я бачив у своєму батальйоні, що деякі люди ні рюкзаків не мали нормальних, ні знань, як зупиняти кровотечу, тому мені мої знання знадобилися», — розповідає Сергій.

Своє викладацьке нутро Сергій активно проявляв і на фронті. Його предмет допоміг швидко адаптуватися не лише йому, а і його побратимам.

«В армії доводилось працювати і зі старшими дітьми і вчити… (обмовився і сміється — авт.), тобто солдати як діти, часто багато чого не знають і ти їм втокмачуєш і кажеш: «Тобі потрібен буде в бою наплічник, на тобі мій, я собі ще знайду. Бо були такі люди, які в пакетах приносили свої речі, або не знали, для чого ліхтарик із червоним світлом, не знали, як користуватись індивідуальним ножем. Тож ти показуєш, навчаєш, обмінюєшся досвідом», — згадує Сергій Хараху.

Слухайте також: «Останні тижні росіяни менше ходили в штурми, тому в них менше втрат»: військовий експерт про фронт

Він підкреслює, що не лише патріотичне виховання сприяє успіхам на фронті. За його словами, знання, які школярі отримують за партами навіть з інших предметів, дозволяють їм бути мобільними у бойових умовах:

«Я переконався в тому, що цю війну все ж таки виграємо ми — вчителі. Все те, чого ми навчили наших дітей, дали їм патріотичну мотивацію, — воно працює і на фронті. Мені дуже подобається фраза, яку я б хотів, щоб ви пам’ятали, що «всі війни виграються біля шкільної дошки». Тобто те, що наші учні вміють швидко знаходити рішення, добре знайомі з математикою, технікою, дозволяє їм швидко опанувати дрони й інші речі — це дуже важливі моменти, пов’язані з нашою вчительською працею. Зараз вся ця наша велика вчителька громада стоїть біля дошки, проводить уроки — це вони прямим шляхом наближають перемогу».

«Майбутнє кується в школі»

Іван Фацинець — військовослужбовець 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. До війни працював заступником директора у Ліцеї міжнародних відносин імені Василя Стуса у Львові, навчав дітей історії та захисту України. Іван брав участь у Революції Гідності, тож вирішив піти відстояти цінності й майбутнє, за яке стояв на Майдані.

«Вважаю, що якби у східних регіонах України освіта справді була українською, ми б запобігли війні. Не змогли попередити — тепер потрібно боротись. Тут, як ніколи, згадуються слова Отто фон Бісмарка про вчителів та війну. Я завжди говорив про патріотизм та націоналізм, про громадянську свідомість і відповідальність. До повномасштабного вторгнення школа була моєю сферою відповідальності і, сподіваюсь, для своїх учнів я зумів сформувати державницький світогляд. Тепер я не міг відмовитись від своїх слів і вважаю, що у Збройних силах України я більш корисний. Думаю, мій приклад є ще одним показником для дітей, як повинен чинити кожен громадянин», — каже Іван.

Чоловік розповідає, що на фронті понад усе йому бракує буденних справ, на які раніше нарікав. А ще всі ті труднощі, які траплялися з ним раніше, зараз здаються дріб’язковими. Тож додає, що зараз багато б віддав, щоб повернути цю рутину. А ще, хоч і сумує за учнями, на війні інколи відчуває себе немов у класі. Вчительський досвід і тут згодився:

«Часто потрібно організувати колектив, пояснити щось нове чи розв’язати якісь проблеми. Одні мої учні стали старшими, інші —  закінчили школу і далі у них нові виклики. Хочеться, щоб труднощів було якнайменше, але, сподіваюсь, коли доведеться робити складний вибір чи ухвалювати певні рішення, якісь з моїх порад та настанов їм стануть в нагоді. З деякими учнями інколи спілкуюсь, пишуть, запитують як справи. З одним своїм учнем навіть разом прослужив цілий рік».

Іван вже знає, що хотів би привнести у шкільну програму після повернення з війни, а ще, має намір ділитися практичними порадами, які можуть стати у нагоді і в цивільному житті.

«За час служби більш гостро почав відчувати межу між тим, що важливо, а що ні. Для учнів завжди перше питання, коли йдеться про навчальні предмети, — навіщо мені це? Думаю, зараз я б набагато легше міг на нього відповісти. Бажаю своїм колегам натхнення, бо попри війну боротьбу за майбутнє ніхто не скасовував. А це майбутнє кується в школі», — зауважує Іван.